Шість років тому сестра відбила в мене багатого нареченого. Тепер, у день прощання з нашою мамою, вона з’явилася з ним під руку й промовила: «Тобі вже тридцять вісім, а ти досі сама». Я лише усміхнулася й гукнула свого чоловіка. Коли сестра його побачила, вона зблідла.

Шість років тому сестра відбила в мене багатого нареченого. Тепер, у день прощання з нашою мамою, вона з’явилася з ним під руку й промовила: «Тобі вже тридцять вісім, а ти досі сама». Я лише усміхнулася й гукнула свого чоловіка. Коли сестра його побачила, вона зблідла.

Шість років тому моя сестра відбила в мене багатого нареченого. Я вже збиралася за нього заміж. А тепер, у день прощання з нашою мамою, вона з’явилася поруч із ним, демонстративно тримаючись за його руку, блиснула діамантом і з отруйною усмішкою промовила:

— Як шкода. Тобі вже тридцять вісім, а ти все сама. А в мене є все: чоловік, гроші й розкішний дім.

Я усміхнулася й спокійно відповіла:

— А з моїм чоловіком ти вже знайома?

Я покликала його, і сестра миттєво зблідла. Бо мій чоловік виявився тим, кого вона найменше очікувала побачити.

Шість років тому я готувалася до весілля й була певна, що нарешті знайшла своє щастя. Максим був багатим, упевненим, гарним. Поруч із таким будь-яка жінка почувається обраницею долі. Я вже приміряла сукню, обирала з мамою квіти й меню, будувала плани.

Усе розсипалося за одну мить. Я приїхала до нього в офіс без попередження, хотіла привезти обід. Секретарка занервувала й спробувала мене зупинити, але було запізно. За дверима кабінету я побачила мого нареченого й мою молодшу сестру Аліну.

Аліна посіла моє місце так швидко, ніби давно чекала. Переїхала до Максима, одягла каблучку, яка призначалася мені, й невдовзі стала його дружиною. А я поїхала до іншого міста вчитися жити заново.

Минули роки. Я зустріла чоловіка, який не вимагав забути образу, а допоміг знову повірити в себе. Сестрі про нього я ніколи не розповідала. Не приховувала, просто більше не хотіла нікому нічого доводити.

І ось ми зустрілися, у найважчий день.

Аліна увійшла під руку з Максимом, у дорогому чорному вбранні, з тим самим переможним блиском в очах. Вона поцілила туди, де колись боліло найдужче: гроші, особняк, чоловік, діамант. Усе виставила, як трофеї.

Кирило стояв метрів за двадцять, біля цвинтарної огорожі, й розмовляв телефоном зі своєю мамою. Настя третій день кашляла, і він питав, чи дали їй сироп до їжі чи після. Сховав телефон, підійшов, кивнув мені, потім Максимові. Руки не подав.

— Привіт, Аліно, — сказав він.

Шість років тому Аліна пішла від нього до Максима. Вони тоді винаймали двокімнатну на Оболоні. Кирило робив кухні на замовлення, вона працювала в салоні краси на Подолі. Максима вона побачила в нас за столом, коли ми оголошували про весілля. Через чотири місяці я привезла Максимові обід в офіс. Ще за пів року моя сестра вже жила в його будинку, а Кирило спав у майстерні, бо квартира лишилася з її речами, а речей вона так і не забрала.

Знайшли ми одне одного не одразу. Узимку, майже через пів року, він написав мені коротко: «Марино, ти як?» Я відповіла: «Нормально». Ми обоє брехали. Потім він приїхав до Львова, я варила йому макарони у винайманій студії, і ми розмовляли до четвертої ранку про них двох, бо більше було не про що. Через рік одружилися, а потім з’явилася Настя.

Аліна дивилася на Кирила так, як дивляться на людину, яку давно викреслили, а вона взяла й прийшла.

— Ти… Ви що, разом?

— Чотири роки, — сказав Кирило. — Співчуваю.

Максим кашлянув, поправив шарф і відійшов до огорожі. Він увесь день тримався на півтора метра від усього, що відбувалося, ніби приїхав у справах. Я чекала, що в мені щось відгукнеться. Нічого. Переді мною стояв немолодий чоловік у добротному пальті, з одутлим обличчям і телефоном, який він вимкнув і тримав у кишені.

Мамі було шістдесят сім. Останні два роки в неї не працювала ліва сторона й не було мови. Приходила Люба, знайома сусідки. Сиділа з нею з дев’ятої до сьомої, годувала, перевертала, читала вголос, бо мама любила знати, яке кіно ввечері. Люба стояла біля нас у чорній хустці й плакала гучніше за всіх. І це було чесно: вона бачила маму частіше, ніж ми обидві.

На обід на згадку про маму поїхали до її квартири. Тітка Віра, мамина сестра, командувала на кухні, діставала з шафи ті самі тарілки з синім обідком, які ставили лише з великих нагод. Пахло ліками: тітці Вірі накрапали, а вона пролила. Сусіди з четвертого поверху сиділи під стіною й згадували, як Ніна Павлівна ще позаторік спускалася ліфтом сама.

Аліна сіла навпроти мене. Максим поруч з нею, але щохвилини виходив на сходи дзвонити. Кирило сидів праворуч від мене й різав хліб.

— Я вже подзвонила рієлтору, — сказала Аліна, коли тітка Віра пішла по компот. — У понеділок прийде дивитися. Тут непогані гроші можна взяти, якщо не тягнути.

Одна з сусідок тихо поставила чарку.

— Хоч би не сьогодні.

— А коли? — Аліна обернулася до неї з такою чемністю, що краще б нагрубила. — Ми з Мариною живемо в різних містах. Вдруге всі разом зберемося коли, на роковини?

Я дочекалася, поки вона налила собі мінералки.

— Продавати не будемо. Я викуплю твою половину.

Вона засміялася.

— Ти? На що?

— На гроші.

— У тебе є такі гроші? — вона огледіла Кирила так, ніби перераховувала його піджак. 

— Частина є. Решту візьму в кредит.

— Мені потрібно одразу.

— Одразу не буває, Аліно. Пів року на спадщину, потім нотаріус. Усім однаково.

Вона мовчала секунд десять.

— Мені потрібно раніше.

Ось тут я й зрозуміла, що ми вже не розійдемося по домівках, як раніше.

Я не стала питати, навіщо. Прибрала зі столу оселедець, виносила сміття, відвезла тітку Віру додому, бо вона не їздить ввечері сама. Коли повернулася, Кирило сидів на краю ванни з розвідним ключем. Змішувач там капав років три, мама писала мені про це ще тоді, коли могла писати. Він розбирав його й говорив по гучному зв’язку зі своєю мамою, а Настя в трубку кричала, що намалювала кота.

— Тату, кіт синій!

— Синій — це добре, — сказав Кирило. — Синіх котів мало.

Я лягла в маминій кімнаті, на її дивані, й не могла заснути: подушка пахла її кремом.

Максим зателефонував у вівторок, у обідню пору. Я сиділа в машині біля нотаріуса, чекала черги подати заяву про прийняття спадщини.

— Марино, привіт. Без передмов.

— Давай.

— Аліні потрібні гроші. Мені потрібні. На рахунки компанії накладено арешт, другий місяць. Зарплату людям затримую, підрядник подав до суду. Будинок у заставі, швидко його не продати. Дві машини я вже продав.

— А діамант у неї на пальці?

Він помовчав.

— Каблучка справжня. Мабуть, останнє справжнє, що в неї лишилося. Вона не бреше тобі про будинок. Просто не каже, що він уже не наш.

Я дивилася, як із дверей нотаріуса виходить жінка з текою й плаче в телефон.

— Максиме, я не вирішуватиму ваші проблеми.

— Я й не прошу. Прошу викупити її частку. Ти сама запропонувала, тільки не через пів року.

— Раніше закону не оформити.

— Дай аванс під розписку. Договір завдатку в нотаріуса. Люди так роблять.

— Люди так роблять, а потім судяться.

— Знаю. Тому я дзвоню тобі, а не вона.

І тоді вперше за шість років у мені щось ворухнулося: не жаль, а неприємне впізнавання. Він завжди так робив. Дзвонив сам, домовлявся сам, а жінка поруч стояла й блищала.

Увечері я розповіла Кирилові. Він виклав наші цифри на кухонний стіл стовпчиком у блокноті, бо калькулятор у телефоні не любить. На рахунку в нас було дев’ятсот тисяч гривень. Ще п’ятсот я могла взяти в кредит: я головний бухгалтер, зарплата хороша. Ще під майстерню він міг позичити, але майстерня — це його верстати, двоє людей і наш основний дохід.

— Марино, — сказав він, — я не про Аліну. Я про те, що ми віддаємо шалені гроші людям з арештом на рахунках і без документа про право власності. Формально вона через пів року скаже «я передумала». Повернеться через рік. Або не повернеться.

— Розписка в нотаріуса.

— Розписка — це папір, за яким ти потім півтора року їздитимеш до суду зі Львова. Ти мені сама про таке розповідала.

— Розповідала.

— І навіщо тобі ця квартира? Чесно. Не через маму.

Я мила чашку. Мила довго, він не перебивав.

— Бо якщо я не викуплю, її продадуть, а гроші підуть підряднику Максима, — сказала я. — Мама прожила тут тридцять років. Я не хочу, щоб мамина квартира стала недостачею в чужих проблемах.

— Це перше. А друге?

— А друге: я не хочу, щоб Аліна знову отримала те, що хоче, лише тому, що вона перша подзвонила рієлтору.

Він кивнув. Не сказав «ну от».

— Тоді не вся сума. Сімсот тисяч. В нотаріуса, розпискою, з умовою: якщо вона виходить з угоди, повертає з відсотком. І більше ні гривні до оформлення, хоч би що трапилося.

У суботу Аліна приїхала сама, на таксі від вокзалу, в кросівках і без жодного блиску. Привезла сумку, сказала, що забрати мамині каблучки й сервіз. Сервіз їй був не потрібен, я це зрозуміла з того, як вона на нього подивилася.

Ми сиділи на кухні. Кирило поїхав у будівельний магазин.

— Ти знала, що він бреше, коли за нього йшла? — спитала я.

— Максим мені не брехав, — сказала Аліна. — Він мені все сказав у перший місяць. Що в нього кредитна схема, що він витягує об’єкт за об’єктом. Мені було двадцять сім, мені це здавалося… ну, як кіно.

— І ти пішла в кіно.

— Я пішла з орендованої двокімнатної, де чоловік три роки обіцяв відкрити власну майстерню. Він її відкрив. Молодець.

— Мені потрібен мільйон, — сказала вона. — До двадцятого.

— Сімсот. Під розписку, в нотаріуса, з відсотком, якщо відмовишся. Решту через пів року, при оформленні, мінус сто п’ятдесят.

— Що ще за мінус?

— Це Люба, ліки, памперси, ортопедичний матрац, катетери, таксі до лікарні й назад. Два роки і два місяці. Я все в зошиті покажу, я записувала.

— Я надсилала.

— Ти надсилала п’ятдесят тисяч у травні позаторік. Дякую. Я з тебе й прошу половину цього, а не все.

Вона сіла й раптом сказала зовсім іншим голосом, буденним:

— У нас не вийшло з дітьми. Три спроби. Остання в лютому.

Я не знала, що відповісти, тому мовчала.

— Не дивись так, я не по жалість, — сказала вона. — Я про те, що ти порахувала підгузки, а я б і сама сиділа, якби могла. Мені не можна було нервувати, піднімати, їздити. Лікарка писала довідку. Я тобі не показувала, бо ти б усе одно сказала, що я відмазуюся.

— Ти й зараз не показала.

— Вона вдома.

Я поставила чайник і забула налити. Потім налила.

— Сімсот. І це не тому, що мені тебе не шкода. Це тому, що в мене Настя й кредит.

Кирило повернувся з пакетом з будівельного. Аліна при ньому підвелася, а вже в коридорі попросила його вийти з нею на сходи. Я чула лише два слова: «п’ять хвилин». Вони стояли на майданчику хвилин п’ятнадцять.

Він повернувся, поставив пакет, роззувся й одразу сказав:

— Просила мене поговорити з тобою, щоб ти дала гроші. Сказала, що тоді вона одразу підпише всі папери й ми більше ніколи не побачимося. Потім спитала, чи я щасливий.

— А ти?

— Сказав, що в мене донька хворіє й мені треба купити сироп.

Я сіла на табурет у коридорі, в куртці.

— Чому в мене все всередині смикається? Мені ж байдуже. Мені правда байдуже.

— Тобі не байдуже, — сказав він. — Мені теж.

Уночі ми не спали. Лежали на маминому дивані, який скрипів під кожним рухом, і розмовляли в темряву, дивлячись на тріщину на стелі від люстри, знайому мені з восьмого класу.

— Кириле, скажи мені одну річ. Ти тоді навіщо мені написав? Узимку.

Він довго мовчав.

— Бо хотів подивитися, як вони там. Через тебе. Думав, ти знаєш подробиці.

— Я теж, — сказала я. — Тобі відповіла, щоб ти розповів, яка вона була з тобою. Мені треба було почути, що й тебе вона так само.

— Гарна пара.

— І я потім чекала, що ти зрозумієш: я обрала тебе не за тим.

— Я зрозумів на другий місяць, — сказав він. — І себе зрозумів.

— І що?

— І залишився.

Він повернувся до мене, поклав долоню мені на ключицю, на те місце, де я завжди мерзну, і так тримав, не рухаючись.

— Не сьогодні, — сказала я. — Тут її крем на подушці.

— Добре.

Він не прибрав руку, і я не відсунулася. Я раптом розплакалася, а він не став заспокоювати, лише сказав мені у волосся: «Я тут». Диван скрипів сильно. Ми обоє зайшлися сміхом, і він був кращий за все, що сталося за цей тиждень. Потім Кирило приніс мені води в маминій чашці з волошкою. Я сиділа на підлозі біля батареї в його футболці й рахувала вголос, скільки ми віддаватимемо кредит.

— Тридцять чотири місяці, — сказав він. — Я порахував ще у вівторок.

Двадцятого ми зустрілися в нотаріуса. Аліна прийшла з Максимом, у пальті й з тією самою сумкою. Максим привіз документи на маму: свідоцтво, довідку з прописки, ордер шістдесят дев’ятого року, який мама зберігала у файлику разом із моїми шкільними грамотами.

Нотаріус, жінка років п’ятдесяти з дуже втомленим обличчям, прочитала нашу угоду й зняла окуляри.

— Ви розумієте, що я засвідчу лише факт передачі грошей і зобов’язання? — сказала вона Аліні. — Право власності у вас виникне після свідоцтва про спадщину. До того жодну частку продати не можна. Якщо через пів року ви відмовитеся, ваша сестра вимагатиме повернення з відсотками, найімовірніше, через суд.

— Я розумію.

— А ви розумієте? — це вже мені.

— Розумію. Я в цьому працюю.

Сімсот тисяч я переказала при ній, зі свого рахунку на рахунок Аліни, і тримала телефон так, щоб бачив Максим. Він не дивився. Він дивився у вікно на трамвайні дроти.

Аліна підписала. Рука в неї тремтіла, і вона двічі переписувала «сімсот тисяч гривень» прописом, бо першого разу зробила помилку.

На вулиці було плюс чотири, мокро, з дахів текло. Максим сказав, що йому треба до банку, й пішов пішки в бік площі. Я зрозуміла, що він не хоче їхати з нами в одній машині.

— Підвезеш до вокзалу? — спитала Аліна. — Мені на сімнадцять сорок.

Ми їхали мовчки. Потім вона спитала:

— Люба в мами скільки отримувала?

— П’ятнадцять. Останній рік вісімнадцять.

— Дорого.

— Дешево, — сказала я.

Вона кивнула й стала дивитися у вікно, на вітрини.

— Він не виплутається, — сказала вона. — Максим. Там не сімсот і не мільйон. Там інші цифри. Ці гроші на те, щоб людям на об’єкті віддати. Його минулої п’ятниці біля машини чекали.

— Ти підеш від нього?

— Куди? — вона усміхнулася. — Мені тридцять три. Вісім років я не працювала. Манікюр умію й людей за столом розсаджувати. І потім… він же нормальний. Він просто завжди витрачає вдвічі більше, ніж у нього є.

Біля вокзалу я стала на кільці, за автобусами. До потяга лишалося хвилин двадцять.

— Марино, — сказала Аліна, не відстібаючи ремінь. — Ти його навмисне?

— Кого?

— Кирила.

Можна було не відповідати. Можна було сказати щось красиве, я всю дорогу знала, як це красиво сказати.

— Спершу так, — сказала я. — Перші місяці так. Мені потрібна була людина, якій ти зробила те саме. А потім перестало.

Вона дивилася на свою каблучку й крутила її довкола пальця.

— Він мені на майданчику сказав, що у вас донька.

— Настя.

— Зрозуміло, — сказала Аліна.

Вона відчинила дверцята, витягла сумку, потім нахилилася назад у салон:

— Через пів року я підпишу. Не кину тебе, якщо ти про це думаєш.

— Я про це думаю щодня.

— Ну й думай, — сказала вона й пішла до переходу. Вітер задирав їй пальто.

Я досиділа ці двадцять хвилин у машині, дочекалася, поки на вокзалі перемкнеться табло, і поїхала назад, витягати з-під маминого ліжка коробки з її зимовими речами. У четвер ми з Кирилом їхали до Львова, а ключі я обіцяла лишити Любі, щоб вона поливала фікус.