Якщо чесно, я ніколи не думала, що дійду до того, щоб заборонити своїй свекрусі приходити до мене в гості. Та, як показала практика, деякі межі не можна переступати, навіть якщо ти найближчий родич. Але про все по черзі.
Мій чоловік Олександр – єдиний син у своїй родині. І я завжди знала, що моя свекруха, Людмила Петрівна, буде певною мірою заступницею у нашій родині.
Це була абсолютно звичайна ситуація для мене, коли вона часто приходила в гості: допомагала з прибиранням, інколи навіть готувала обіди, але найчастіше залишалася просто поговорити. І спочатку я навіть не помічала, як часто вона з’являлася у нашому домі.
Людмила Петрівна – людина не дуже обтяжена сумнівами. Вона завжди знала, що правильно, а що ні, і ніколи не соромилася висловлювати свою думку про будь-які мої вчинки. Олександр дуже часто ставав між нами, пояснюючи, що мама – це мама, а я повинна її слухати та розуміти.
Але було щось у тому, як Людмила Петрівна “помічала” мої дрібні помилки, що починало мене дратувати. Якщо я залишала чашку на столі, вона миттєво намагалася повернути її на місце. Якщо я не прибрала після себе, то знову ж таки, вона без зайвих слів робила це за мене.
І хоч я намагалася пояснити їй, що я, мабуть, в майбутньому сама справлюсь, вона щоразу вставала на своєму. А Олександр, з кожним разом все більше потураючи її вимогам, все рідше підтримував мене.
Звісно, як будь-яка нормальна жінка, я почала потроху нервувати через те, що свекруха фактично диктувала свої умови в моєму власному домі. Ще гірше було те, що мої скарги Олександру лише провокували сварки між нами. Він відмовлявся бачити в поведінці своєї матері нічого поганого, вважаючи її просто турботливою жінкою.
Я ж, з іншого боку, просто не могла більше витримувати того, як кожен її візит перетворювався на не комфорт.
Якось після чергового її візиту я намагалася поговорити з Олександром. У нас була невелика сварка через те, що Людмила Петрівна, в черговий раз зайшовши в нашу спальню, почала організовувати там “розбір”. Вона знову порадила мені переставити меблі, порадила відкласти генеральне прибирання, а на додачу підсказала, що я “забула поратися з порогами” в коридорі.
— Олександре, це просто неможливо! Вона завжди лізе у мої справи, навіть коли я не прошу! — я обурено сіла на диван.
— Вона просто допомагає, ти ж знаєш, — відповів він, намагаючись зберегти спокій.
— Олександре, це більше не допомога! Це втручання в мій особистий простір! — я підвищила голос. — Вона приходить і робить те, чого я навіть не просила. Я доросла жінка, і я не хочу, щоб хтось мені розповідав, як мені жити!
Настав день, коли я, схоже, вирішила на повному серйозі, що це кінець. Я вирішила сказати Людмилі Петрівні, що її часті візити більше неприпустимі.
— Олександре, я не можу більше терпіти, — сказала я одного дня. — Я забороняю її більше приходити без попередження.
— Як забороняєш? — здивувався Олександр. — Це моя мама, як ти можеш її так… заборонити?
— Олександре, або вона, або я! Якщо вона продовжить з’являтися без попередження і диктувати свої правила, я не буду більше жити в такій атмосфері.
Микола задумався, хоча йому не сподобалося це моє рішення. Проте він, очевидно, розумів, що я вже на межі.
Наступного дня я вирішила, що краще зробити це прямо, без обхідних маневрів. Людмила Петрівна подзвонила мені, як завжди, дізнатися, як ми живемо, і чи не потрібно допомогти з прибиранням. Я, збираючи всю свою рішучість, вирішила поговорити з нею так, як треба
Людмило Петрівно, я думаю, що нам потрібно трохи дистанціюватися, — сказала я, стискаючи зуби.
— Як це? — здивувалася свекруха. — Я що, погано себе веду? Я завжди допомагаю вам!
— Ні, ви не погано себе ведете, просто я не хочу, щоб ви приходили кожного тижня і перевіряли, що у нас в домі. Я доросла жінка, і хочу жити без постійних вказівок. Я розумію вашу турботу, але мені потрібен простір.
Мовчання на тому кінці дроту відчувалося дуже довго. Людмила Петрівна не відповіла одразу. Потім вона повільно сказала:
— Ти, мабуть, маєш рацію. Я просто переживала, що ти не справляєшся. Ти ж моя дитина.
Я розумію, що ви переживаєте. Але я сама знаю, як мені краще. Микола мене підтримує, і я хочу, щоб ви це розуміли.
Я почула глибокий зітхання на тому кінці і знала, що рішення було важким для свекрухи. Але і для мене воно було не легким. Я розуміла, що з цією ситуацією я не буду боротися довго. І треба було щось змінювати, щоб зберегти хоча б мінімальний спокій у домі
Наступні кілька тижнів були дивними. Людмила Петрівна дійсно перестала навідуватися до нас без попередження. Вона дзвонила, питала, чи все добре, і я помітила, що її відвідування стали менш нав’язливими. Але й Олександр не міг зрозуміти до кінця, чому це було важливо для мене.
— Ти не думаєш, що ти зайшла занадто далеко? Вона ж твоя мама, і ти її просто відштовхуєш.
— Я її не відштовхую. Я просто хочу, щоб у моєму домі був порядок і спокій. І якщо це означає, що треба обмежити її візити, то я буду це робити, — відповіла я, закриваючи за собою двері.
Потім я зрозуміла, що, можливо, це був саме той крок, який потрібно було зробити. І хоч мої стосунки з Людмилою Петрівною стали складнішими, я відчувала, що тепер я маю право на своє власне простір і своє власне життя.
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
