“Як ти могла, Яринко, вкрасти мого чоловіка? Влізти, мов гaдина у мою сім’ю?”: Сестри не спілкувалися півжиття

Баба Яринка вечеряє. Розмочує у молоці суху скоринку позавчорашнього хліба: купленого буханця їй одній на тиждень вистачає. Своїх зубів давно нема, «казенні», як називала вставлені, повилітали теж. Скільки того життя лишилося? За вісімдесят цієї осені повернуло, а Господь і досі тримає її у світі. Молодшу сестру, Ганнусю, забрав, похоронили недавно. Пора і їй стати на правді перед Всевишнім.

Ярина жує скоринку, запиваючи теплим молоком. Сусідка принесла. Добра душа, не раз вгостить її, стареньку, гарячим супом чи борщем. Не хочеться Ярині у своїх літах уже нічого для себе готувати. Син з невісткою та внуками живуть у столиці, приїжджають нечасто, зате телефонують майже щодня.

Ярина закриває повіки, усміхається беззубим ротом: навіть її, стару бабу, навчили по тій мобілці говорити.

– Як ви там, мамо? Чи здорові? – щодня перепитують як не син, то внуки. І невістка цікавиться.

Добре, діти. Тепер усе в неї добре. Бо головне – то душевний спокій. Знайшла його, коли майже через чотири десятки літ помирилася з сестрою. Слава Богу, встигла.

Ярина шепоче молитву. Тоненька павутина спогадів тягне її у минуле. Десь там, далеко за обрієм, залишилися молоді літа. І її кохання до хлопця з сусіднього села – столяра Петра. Може, і склалося б у них. Якби не сестра. Не встиг Петро приглянутися добре до неї, до Ярини, як весела щебетлива Ганнуся ледь не сама запропонувала Петрові одружитися з нею. Мовляв, дивися, які ми ставні, яка ж то гарна пара буде.

Сестра вийшла заміж, а в серці Ярини поселився пекучий сум. Найболючіше – жити в одній хаті. Переймати жагучий погляд Петра – не їй, а Ганнусі призначений. Чути його голос, сміх.

Незадовго у молодих наpoдилася донька, Вірця. А Ярина перебралася доглядати батькову двоюрідну сестру у кінець села.

Рідко заходила в гості до сестри. І до себе нечасто запрошувала. Хіба Вірцю. Любила Ярина дівчинку, обдаровувала цукерками, обновками. Це ж і в неї могла бути ось така донька від Петра.

Рідні, сусіди дивувалися: чого це Яринка заміж не виходить? Вродою Бог не обділив, залицяльників теж не бракує. Літа жіночі – як бистра вода, збіжать – не повернеш. То правда. Вже й тітка відійшла у засвіти, а Ярина не спішила ділити ні з ким свою самотність. Якось обмовилася батькам, що протікає у її старій хатині дах, треба майстрів знайти, перекрити.

– Будеш чужим людям гроші платити. Он прийде мій Петро, ще сусіда попросить та й залатають твою хату, – запропонувала Ганнуся.

Робота нарешті виконана. Вечеря на столі. Ярина припрошувала чоловіків до запеченої качки та вишневої наливки.

– Господаря тобі треба, Ярино, – залицявся підпилий сусід. А то і хата, і жінка пропадає.

– А й справді, чому не знайдеш собі нікого, Ярино?

– Такого, як ти, Петре, більше нема. А іншого – не хочу, – віджартовувалася з усмішкою на обличчі, з мyкою в серці.

Сусід зібрався додому. Петро залишився ще попідкручувати дверцята у шафах, полагодити розсохлі табуретки. Зразу видно: нема чоловіка у хаті.

Ярина дивилася на міцні, обвітрені дощами і сонцем, Петрові руки. Коли ж, як не тепер? Один-єдиний раз і забути. Ганнусі – усе життя. Їй – коротка щаслива мить.

Принижувалася і просила. Зізналася, що стільки літ носить тугу в дyші, більше – несила. Поклялася: не дізнається ніхто і нікои.

Слова Ярина дотримала. Скільки батьки, сестра не намагалися випитати, хто ж батько її майбутньої дитини, вона – ні пари з уст. Аж поки не наpoдився Андрійко. Попросила Ярина за хресну сестру.

– Мамо, тату, дивіться, а малий на нашу Вірцю схожий, на Петра, – чудувалася Ганнуся.

– Нічого дивного. Кажуть, на кого вaгiтна жінка задивилася, на того й дитя буде схоже, -намагалася жартом відбутися Ярина.

Пронесло. Але підростав Андрій і Ярина розуміла: шила у мішку не втаїти. Син – викапаний Петро.

Якось стала сестра на порозі.

– Як ти могла, Яринко, вкрасти мого чоловіка? Влізти, мов гaдина у мою сім’ю?

Чи вона із сином заважають їм жити? У селі майже не бувають. А захоче Ганнуся, то взагалі виїдуть кудись. Врешті, це вона, Ярина, перша покохала Петра. А вкрала його Ганнуся. Тепер вона відщипнула лише маленький кусочок щастя. І більше ні на що не претендує. Нехай сестра усе забуде і просто живе. А вона наpoдила сина для себе, он сороківка на носі, то хоч втіха є.

Легко сказати. Як це – просто жити? Зустрічатися, родичатися як?

– Ти зруйнувала мою сім’ю, Ярино. І ти мені більше – не сестра. Вважай, ти помepла для мене. І можеш забрати собі те, що вкрала, – Петра. Такого, зрадливого, мені його теж не треба.

Ганнуся слова дотримала – вигнала Петра. Знічений, прибитий, з’явився котрогось дня у Ярининій хаті.

Жили – мов чужі. Ярина бачила, як сумує Петро. За Ганнусею, за Вірцею. Малий Андрійко не розумів, чому дядько Петро став раптом його татом, а мама більше не ходить до бабусі з дідусем, до похресниці Вірці.

Став Петро їздити на сезонні роботи у Миколаївську область. Котрогось літа не вернувся. Подeйкували, що пристав до степовички з дитиною і залишився там жити.

Сестри ж так і не зійшлися. Навіть на поxopоні батька, а через декілька літ і мaтeрі, Ганнуся не заговорила, не обмовилася словом до Ярини. Сторонилася тітки з Андрійком і Вірця.

Зістарилися, дітей одружили, а ніщо не змінилося. Не те, що сестра, Віра обминала її подвір’я десятою дорогою.

Почула Ярина, що тяжко хвopіє Ганя. Не витримала, зібралася з духом і пішла.

Біле воскове обличчя сестри лежало в обрамленні вишитих подушок. Ганнуся ще замолоду любила класти узори на полотно. Привчила до цього й Вірцю,тож не дивно, що їх хата потопала у вишитті.

– Ти, Яринко? Прийшла? А я, як бачиш, не встаю вже. Сядь біля мене ближче. Побалакаємо трохи, а то Віра все часу не має.

Ніби і не ворогували ніколи. Нащо ж вони втратили одна без одної стільки літ?

– Прости мене, Ганнусю

– І ти мене, сестро, прости

Обнялися, плакали. На порозі – Віра.

– Зате я вас не прощу ніколи, тітко, Ярино. Не ходіть до нас більше. Це ви забрали в мене батька, а маму зробили нещасною.

А більше і не було потреби йти. Наступного дня Ганна пoмepла.

Ярина шкандибала за тpyною, тримала у храмі тремтячими руками свічку. Відчувала: і їй у цьому земному світі залишилося недовго.

Читайте також: “Голодранцям у моїй квартирі не місце!”: Лариса не одного жopстoко вижила з колективу, а доньку з дому

Думала про це тепер, за нехитрою вечерею. Треба подзвонити синові, нехай приїде. А ще мусить піти до Вірці, хоч і не запросила та Ярину навіть на пoмuнки за сестрою. Вона не ображається. Мусить сказати, щоб таки простила Вірця. Якщо не її – то Андрія. Не можна так довго ворогувати братові з сестрою. Бо що то є людське життя? Перебрала он своє за один вечір. Несуттєве – забулося, просіялося з пам’яті, мов крізь пальці пісок. Залишилася тільки молитва. І хлібна скоринка.

Автор – Зіна КУШНІРУК

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram