Закінчивши iнститут я жив як i бiльшiсть моїх однолiткiв, що приїхали зi села пiдкорювати мiсто – працював менеджером на одному з пiдприємств. Винаймав житло разом iз друзями. Згодом на дискотецi познайомився з вродливою дiвчиною. Вiд сiрих очей, русявої коси та зворушливої усмiшки я бoжeволiв. Закохався з першого погляду.
Ольга вчилася на останньому курсi вишу. Пiсля роботи завжди бiг до неї, чекав пiсля пар, разом гуляли. Перезнайомився з усiма друзями коханої. Десь пiдсвiдомо напевно це робив для того, аби бачити, чи є в мене суперники. Джерело
Уже за пiвроку винайняв однокiмнатну квартиру, i ми почали жити разом. Я був справдi щасливим i закоханим. Нiколи до жодної дiвчини не почував того, що було в моєму серцi до Ольги.
За рiк дiзналися, що моя кохана при надiї. Вирiшили: треба справити весiлля, тим бiльше батьки також на цьому наполягали. Мої батьки зробили нам просто розкiшний подарунок — двокiмнатну квартиру в центрi мiста. Ми не тямили себе вiд щастя. Чесно скажу, думав тодi, що так радiсно й весело буде завжди. Ну а як же iнакше?
Потiм наpoдилася наша донечка, наша чарiвна Алiнка. Коли вперше взяв її на руки, розплакався. Це було таке миле й нiжне дитя, ось де воно, щастя. Це я зрозумiв тодi, в пoлoгoвому, коли обiймав своїх двох коханих дiвчат.
Та життя пiшло буденною круговертю. Я працював, дружина доглядала доню. Мала росла спокiйною, тому суттєвих проблем з нею не було. Але десь через рiк пiсля нарpoдження донечки, почалися змiни в нашiй сiм’ї.
Ольга дедалi частiше у вихiднi пропадала в подруг, а ми з Алiнкою гуляли вдвох. Дружину не картав, розумiв, що вона i так усi днiв з малою, їй треба трошки вiдпочити вiд дому. Та Ольга ставала дратiвливою, замкнутою. По кiлька годин могла з кимось говорити по телефону. Почала вiддалятися вiд мене. Постiйно питав, що ж сталося? Яка причина такої поведiнки? На що моя кохана вiдповiдала, що вона втомлюється.
Коли доньцi було пiвтора рочку, вiдправив її до моїх батькiв у село, а дружину — на вiдпочинок до Карпат. Сам працював, аби мої рiднi нi в чому собi не вiдмовляли. Пiсля вiдпочинку Ольга приїхала ще бiльше чужою, погляд був уже не такий нiжний i милий. У головi промайнуло, а може, у неї хтось є?
Цi мiсяцi були найважчими у моєму життi. Не хотiв думати чогось поганого. Але ж рано чи пiзно все таємне стає вiдоме.
Одного разу знайомий сказав, що бачив Ольгу з якимсь чоловiком, iншого дня — схожа ситуацiя. Вона все заперечувала. Мовляв, гуляла з друзями, а на неї просто зводять наклепи. Вiрив цьому, наївний дурень. Тим бiльше, сам її за руку, як кажуть, не спiймав.
Iнколи приходив додому швидше, думав, ось застану зараз iз кимось! Але нiкого не було. Бувало, удома сидiли її подруги, iнколи наш кум — друг Олi зi студентських рокiв. Тож причин для хвилювання нiби й не мало бути. Але якийсь неспокiй оселився в дyшi й не давав жити.
Один день змiнив усе. Я повернувся додому i побачив свої речi складенi в коридорi. Сумки, пакети, взуття. Спочатку навiть не зрозумiв, що вiдбувається. I тут моя жiнка, та, яка мала бути зi мною в радостi й горi, сказала таке, вiд чого похололо в гpyдях. Вiд чого важко стало дихати, неначе невидима рука обхопила горло i не вiдпускала ще довго. Коли ж зайшов на кухню, побачив, що десь зникли нашi стiл, стiльцi. В iнших кiмнатах також не було речей. I ось тут Ольга розповiла менi цiкаву рiч.
Як я й пiдозрював, вона справдi мала коханця. I ним був наш кум Сергiй. Вiн працював у нотарiальнiй конторi, i вони разом продумали, як зробити так, аби i квартира їм дiсталася. Оскiльки Ольга з донькою була прописана в нiй, вона, пiдробивши необхiднi пiдписи, продала цю квартиру, куплену для нас моїми батьками.
У цей час подає заяву на розлучення i забирає всi повiдомлення, якими мене викликають до суду. Тому не мiг знати, що я вже став, так би мовити, холостяком. Та, котрiй я вiрив як собi, кинула на стiл 15 тисяч доларiв i сказала, що це — моя частина вiд продажу помешкання.
На кiлька хвилин я втратив дар мови. Дивився на неї широко розплющеними очима i не мiг збагнути — це сон чи реальнiсть. Якби менi хтось розповiв про таке, нiколи б у життi не повiрив. А тут сам втрапив на такий гачок. Трохи отямившись, спитати її, а де ж вона житиме? А як же донька? На що та людина, котру я так кохав, сказала, що вона на свою частку вже купила квартиру, десь у вiддаленому мiкрорайонi мiста.
Ольга сказала, що, звичайно, я можу судитися. Але почнеться тяганина, а за кiлька днiв у квартиру переїдуть новi власники, дуже серйознi люди. I вона не радить менi з ними зв’язуватись.
У вiдчаї схопив її за руку, притис до стiни та сказав, що дитину такiй негiдницi не вiддам i судитимусь за маленьку Алiнку. Жiнка розсмiялася менi в очi: “Невже ти думаєш, що я наpoдила б дитину вiд такого iдioта? Алiна — донька Сергiя, можеш заспокоїтись”.
Як вийшов iз дому, не пам’ятаю. Була осiння нiч, я блукав мiстом, купив пляшку горiлки i пив її нiби воду. Коли ж закiнчив одну, придбав другу. Але легше не стало. Як вона могла стiльки часу приховувати вiд мене правду про дитину, про свiй зв’язок? Я й справдi iдioт!
Тиждень я не з’являвся на роботi. Викинув свiй мобiльний телефон, ночував на вокзалах та у скверах. Урештi сiв на перший автобус i доїхав до Чернiвцiв. Там у мене стався справжнiй нервовий зрив. Я вийшов на перон, почав кричати, лаятися, проклинати всiх на свiтi. Мiлiцiонери доправили мене до тамтешньої лiкаpнi. Напевно саме те й стало порятунком.
Менi давали пiгулки, зi мною почав працювати психолог. Дав знати батькам, де я перебуваю. Вони вже почали пошуки, взнавши про розлучення. Приїхали мама й тато i не могли стримувати емоцiй. Ми сидiли i плакали. А вони радiли, що я живий, бо вже й не сподiвалися знайти мене.
У лiкарнi провiв два мiсяцi. Почав повертатися до життя, проте дуже сумував за донечкою. Не хотiв вiрити словам тiєї жiнки.
Увесь цей час бiля мене була медсестра Надiйка. Згодом дiзнався, що вона молодша вiд мене на два роки, має маленького синочка, а чоловiк її загuнув у ДTП. Ми заприятелювали. Оповiли iсторiї свого життя. Обмiнялися номерами мобiльних телефонiв.
Я поїхав додому, до батькiв. Було таке вiдчуття, нiби перегорнув ще одну сторiнку життя. Я справдi починав жити заново. “Хлопчики не плачуть! — казала колись менi маленькому мама, витираючи мої сльози. — Упав, вдарився? Поболить i минеться. Вставай i йди далi”. Тепер я з усмiшкою гадував тi слова i вiрив, що таки мине мiй душевний бiль.
Без дiла довго сидiти не мiг, тож уже скоро почав думати, чим у селi можна зайнятися. Винайняв старе примiщення, вiдремонтував, позичив у батька грошей та закупив обладнання. Почав виготовляти металопластиковi вiкна. I справа пiшла. Найняв на роботу односельцiв, розширив точки збуту.
За якийсь час я зателефонував до Надiйки. Не вистачало менi її, такої доброї i щирої. Вона радiла кожному дзвiнку, кожнiй нагодi поспiлкуватися. Я кiлька раз їздив по товар на Буковину, ми з нею зустрiчалися, гуляли. Згодом наважився на крок, який уже раз зробив у своєму життi, спитав, чи хоче вона стати моєю дружиною?
Менi було важко на таке пiти, стpaшно, бо вже обпiкся, тi paни на серцi ще й досi болять. Але вiрив, що зараз усе буде по-iншому. Дiвчина заплакала, коли почула цi слова. Питала, навiщо менi жiнка з дитиною, якщо можу знайти собi вiльну молодицю. Та я навiть не хотiв чути про це. З її синочком ми подружилися, вiн iз нетерпiнням чекав нашої зустрiчi. Тому проблем, аби жити разом, не було.
Привiз її у своє село. Батьки вже знали цю медсестру, тому з прихильнiстю поставилися до нової невiстки. А вона не цуралася нiякої роботи.
Оскiльки в селi не було роботи за її фахом, Надiя пiшла на курси бухгалтерiв i працювала в мене на пiдприємствi. Я знову був щасливим чоловiком. А коли Надiйка сказала, що чекає дитину, був упевнений, що ця найщирiша, найтурботливiша жiнка зробить мене щасливим.
Та одного разу наш дiм потpивoжила листоноша. Вона принесла повiдомлення про те, що моя колишня дружина подала на алiменти для Алiнки. Я не знав, як реагувати на таке повiдомлення. Був формальним батьком, “на паперi”. Але слова Ольги про те, що це не моя дитина, ставили крапку на будь-яких стосунках.
Уперше за два роки я зателефонував їй. Тiй колишнiй, яка принесла в моє життя стiльки горя. Вона сказала, що хоче зi мною зустрiтися, аби обговорити деякi нюанси. Погодився. По очах своєї Надiйки побачив, вона переживає, боїться, щоб не повернувся назад, у тенета тiєї аферистки. Заспокоював свою кохану так, як мiг. А сам за кiлька днiв поїхав до мiста.
Зустрiлися ми в обумовленому мiсцi. Ольгу побачив здалека. Припаркував своє авто, вийшов. Вона дивилася на мене, i в тих очах читався вiдчай. Не було тiєї iскринки, чогось того, за що колись так кохав. Як я дiзнався, Сергiй покинув її, знайшов iншу, багатшу пасiю. А Ольга зосталася сама.
Щойно пiдiйшов ближче, вона кинулася до мене з обiймами, та я не дозволив. Почала благати, аби її вибачив, щоб викреслив iз пам’ятi все погане. Менi так огuдно було це слухати. Чесно скажу, навiть не хотiлось стояти поруч iз цiєю жiнкою.
Ольга сказала, що насправдi Алiна — моя дитина. Просто боялася, що я заберу її, тому й вирiшила так жopстоко розстатися. А тепер вона без грошей, алiменти дуже потрiбнi. Знає, що живу заможно. “Ех, жiнко, — сказав їй, — хто ж тобi забороняв так жити? Чого тобi не вистачало, коли жили разом?” Вона промовчала.
I я сказав: “Гаразд. Виплачуватиму тобi щомiсячнi алiменти, але доньку забираю до себе. Якщо захочеш, можеш навiдувати її, можеш забирати у вихiднi. Але основний час дитина буде зi мною. Я це так упевнено i спокiйно говорив, нiби цю ситуацiю прокручував у головi сотню разiв. I, на мiй подив, Ольга погодилася. “Чудово! — сказала вона. — Але грошi починаєш платити вже”
Удома розповiв Надiйцi, що з нами житиме моя донечка. Дуже боявся, що дружина буде проти. Але вона навiть зрадiла. Мовляв, для її синочка буде радiсть, вони ж ровесники! Та й дiтей нiколи не буває багато. Тож через мiсяць я забрав доньку. Жiнцi виплачую компенсацiю, хоч як дико це не звучало б. А недавно у нас iз Надею з’явилася ще одна маленька принцеса.
Тепер розумiю, що Бог дав менi пережити всi тi негаразди, аби я був по-справжньому щасливим. Нинi ще бiльше цiную своїх близьких, щоразу поспiшаю до них пiсля роботи i молю Господа, щоби дав їм усiм здоров’я. А все iнше зможемо владнати самi.
