Якщо не вийдеш за нього, я тобі цієї свині довіку не пробачу». Так батько Христини поставив на одну шальку терезів рідну доньку, чесне слово, дане сусідові, і двісті десять кілограмів живої ваги, а все закінчилося тим, чого не чекав ніхто з них

Осінь дев’яносто третього року видалася дощовою, і в селі під Чернівцями про дощ говорили менше, ніж про гроші. Карбованці тоншали з кожним тижнем, зарплату в колгоспі видавали то цукром, то зерном, то обіцянками, і кожен двір тримався на тому, що міг прогодувати сам.

Ілько Мельничук мав двох корів, десяток курей і свиню. Свиню звали Марусею. Вона була така велика, що сусіди приходили на неї подивитися, як на діва. Ілько ходив коло неї вранці й ввечері, носив їй відварену картоплю з висівками і розмовляв з нею тихіше, ніж з власною дружиною.

Маруся була не зовсім його. Навесні, коли вона ще була вертким поросям, її привів на подвір’я Гаврило Процюк із сусіднього кутка. Привів не просто так, а «на заріки». Гаврило мав сина Миколу, а Ілько мав доньку Христину, і двом батькам здавалося, що така пара склалася сама собою. Про це говорили за столом, за чаркою, і слова ті вже стали майже обов’язком.

Христина дізналася про все останньою.

Вона повернулася з роботи пізно ввечері, коли у вікнах уже світилися лампи. Її мама Олена мішала щось у горщику й не дивилася на доньку, і саме це видало все ще з порога.

— Чого ти така тиха, мамо, — спитала Христина, скидаючи мокру хустку.

— Батько хоче з тобою поговорити.

— То хай говорить.

Ілько сидів за столом із газетою, яку не читав. Він склав її вчетверо, потім ще раз удвічі й нарешті підвів очі.

— Сядь, дочко.

— Я постою.

— Сядь, коли батько просить.

Христина сіла на краєчок лави, наче гостя. Менший брат Тарас, якому було десять років, визирнув із-за печі, і мама цитьнула на нього так, що той зник.

— Гаврило Процюк приходив, — почав Ілько. — Сказав, що на Різдво ми могли б уже й весілля грати.

— Яке весілля.

— Твоє. З Миколою.

Христина засміялася, але сміх вийшов коротким і злим.

— Тату, я з Миколою за все життя сказала десять слів. І ті про погоду.

— Люди й на менше жили разом, і добре жили.

— Хай живуть, як хочуть. Я не піду.

Ілько повільно поклав долоні на стіл.

— Христино, я цій людині слово дав.

— Хто його просив давати слово за мене.

— Я батько. Мені не треба просити.

— А мені треба. Це моє життя, а не ваше.

— Твоє, твоє, — тихо мовив Ілько. — Тільки хліб у ньому мій. І школа твоя в Чернівцях моя, і чоботи твої, і те, що ти досі не пішла в колгосп на тридцять карбованців, а вчилася на бухгалтера, теж моє.

— То ви мені тепер рахунок виставите.

— Не рахунок. Совість. Я Процюкові слово дав, і він мені вже поросяти привів.

— Свиню, тату. Ви про свиню зараз говорите.

— Я про людське слово говорю. А свиня то є доказ.

Олена кашлянула біля печі.

— Христинко, послухай батька. Микола хлопець непоганий. Тихий, роботящий, у матері одинак.

— Тихий, бо мовчить, мамо. Людина мовчить, бо їй сказати нічого.

— Краще мовчазний, ніж такий, що язиком лопоче, — буркнув Ілько. — Я чув, що хтось у Чернівцях тобі очі замилив.

Христина зблідла. Вона й справді мала про що мовчати, і мовчала вже третій місяць.

— Хто вам таке сказав.

— Люди. У селі нічого не сховаєш.

— То люди нехай і виходять заміж за того, кого вони вибрали.

Ілько підвівся. Він був середнього зросту, сухий, але коли ставав навпроти, здавалося, що в хаті поменшало повітря.

— Слухай мене уважно, — сказав він. — Якщо не вийдеш за нього, я тобі цієї свині довіку не пробачу.

Настала така тиша, що було чутно, як у сінях крапає з даху.

— Тату, — повільно сказала Христина, — а мені ви не пробачите чи свині.

— Не жартуй зі мною.

— Я не жартую. Я хочу зрозуміти, що в нас дорожче.

Ілько не відповів. Він узяв кожуха й вийшов у темряву, до хліва, до Марусі, яка принаймні не сперечалася.

Наступного ранку Христина пішла до бабусі Параски. Та жила на краю села, у хаті, яка осіла в землю по самі вікна, і знала про всіх більше, ніж парафіяльна книга.

Бабуся слухала, не перебиваючи, і крутила в руках клубок вовни.

— Розумію, чого твій батько так, — сказала вона нарешті.

— То поясніть мені, бо я не розумію.

— Ти знаєш, як він мене сватав за твоєю мамою, коли ми його брали у прийми до сусідського двору, ні, переплутала, коли він її брав. Мав тоді одну сорочку і те, що на ньому. А Олена була єдина дочка, і її батько казав, що такому голодранцеві не віддасть.

— До чого це, бабусю.

— До того, що твій тато відтоді боїться бути голодранцем. Він думає, що слово і двір то все, що в людини є. Тому й тримається за Процюка. Той має сто соток землі й трактор.

— Мені не треба трактора.

— Тобі ні, а йому треба, щоб ти не знала нужди. Він так любить, дитино. Криво, але любить.

— Криво воно болить, бабусю.

— Болить, — погодилась Парася. — Тому я й питаю: а той, у Чернівцях, хто такий.

Христина відвернулась до вікна.

— Ветеринар. Василь Гнатюк. Закінчив торік технікум, працює в районі. Ми познайомились у бібліотеці, він шукав книжку про свиноферми, а я про облік.

— Про свиней, — тихо повторила бабуся і раптом засміялась. — Ну то це вже доля, доню, і з нею не посперечаєшся.

Тим часом Гаврило Процюк прийшов оглянути Марусю.

Він ходив навколо загону, мружився, поплескував тварину по боку й ціхкав язиком.

— Добра свиня. Двісті п’ять, не менше.

— Двісті десять, — поправив Ілько. — Я її не просто так годував.

— Бачу, бачу. А коли ж молоді підуть до шлюбу, Ільку. Миколка вже й хату почав підновлювати.

— Дівка трохи вередує. Молода ще.

— Молода, а двадцять два роки. Моя Ганна у вісімнадцять уже мала дитину.

— То були інші часи, Гавриле.

— Часи ті самі, тільки розуму менше, — відрізав Процюк. — Скажу прямо. Якщо Христина відмовиться, то свиню я забираю, а разом із нею й нашу розмову.

Ілько стиснув щелепи.

— Свиню заберете, коли вона буде вашою. А поки вона у моєму хліві, то моя.

— То ти її моїми кормами вигодував, чи що.

— Своїми. Мішок кукурудзи, що ти привіз, давно з’їла.

— Ну дивись, сусіде. Слово дороге.

— Я знаю ціну слова.

Процюк пішов, а Ілько довго стояв, спираючись на ворота, і вперше за багато років не знав, на кого йому більше сердитись, на гостя чи на себе.

Дорогу змінила сама Маруся.

За тиждень до Різдва вона раптом перестала їсти. Лягла на бік, важко задихала, очі її затуманились. Ілько прибіг до хліва, торкнувся гарячого вуха й відчув, як у нього холодіє в грудях.

— Олено, — гукнув він, — біжи до Петра, хай скаже, де фельдшер.

— Петро ж казав, що ветеринара в районі немає, одного забрали на курси.

— То хай буде будь-який, хоч з коня.

Олена повернулася за годину.

— Ніхто не їде. Сніг дорогу замів, автобуси не ходять.

Ілько сів на перевернуте відро й схопився за голову. Це була вже не просто свиня. Це були весь його рік, пів зарплати, чужий борг і власна честь.

У дверях хліва тихо зашаруділо. Він підвів голову і побачив Христину. На ній була старенька куртка, а на плечі висіла сумка, яку вона, певно, щойно вхопила.

— Тату, не сердьтеся. Я привезла людину.

— Яку ще людину.

— Лікаря. Він стоїть надворі, лише боїться зайти.

— Хто такий.

— Василь Гнатюк. Той самий, про якого ви чули.

Ілько мовчки дивився на неї, і в його обличчі боролося так багато всього, що Христина відступила на півкроку.

— Ти його сюди сніговою дорогою привела.

— Ми пішки йшли від траси. Пів ночі.

— Дурна голово, — тихо сказав батько, але в голосі не було гніву. — А якби ви обоє позамерзали.

— Але ж не позамерзали. То пустите його чи ні.

Ілько якусь мить мовчав, потім підвівся й відступив від дверей.

— Хай заходить. Лікарем клянусь, не їстиму його.

Василь виявився високим, кучерявим хлопцем, трохи незграбним у великих чоботях. Він ступив до хліва, вклонився й сказав:

— Добрий вечір. Христина розповіла, що у вас хвора свиня.

— Хвора, — підтвердив Ілько сухо. — Лікуйте.

Василь закотив рукави, присів біля Марусі, оглянув її, послухав, обмацав живіт. Працював він тихо й упевнено, і Ілько мимоволі дивився на його руки.

— Що з нею, — не витримав він.

— Застудилась і ще з кормом щось не те. Бачу, що її годували дуже калорійно, а рухатись не давали. Я введу ліки, а ви дайте їй тепле пійло з ромашкою. І вигуляйте, як поправиться.

— Вигуляти свиню, — вражено повторив Ілько.

— Так. Вона ж жива істота, їй теж треба рух.

Ілько не знайшов, що відповісти. Він лише подав чоловікові відро з теплою водою.

До півночі вони втрьох сиділи в хліві. Василь міняв компреси, Христина тримала лампу, а Ілько стояв осторонь і мовчки спостерігав, як молодий хлопець воює за його свиню так, наче то була рідна сестра.

Під ранок Маруся сіпнула вухом, підняла голову й жалібно гмикнула.

— Жива, — видихнув Ілько.

— Жива, — усміхнувся Василь. — Пити просить, добрий знак.

— Дякую, — глухо сказав Ілько. Це слово далося йому тяжче, ніж обіцянка Процюкові.

Вранці, коли над селом уже розвидніло, до хати Мельничуків прийшла небажана гостя. Це була Ганна Процюк, мати Миколи, із кошиком пирогів, дуже ввічлива й дуже насторожена.

— Чула, що в вас свиня занедужала, — мовила вона від порога. — Прийшла співчувати.

— Дякуємо, Ганно, — відповіла Олена. — Вже легше.

— А хто ж лікував, як районного немає.

Олена зам’ялась, і в цю мить із кімнати вийшов Василь, ще заспаний, у батьковій сорочці.

Ганна завмерла з пирогом у руці.

— А це хто.

— Це лікар, — швидко сказала Олена.

— Лікар. У вашій хаті. З ночі.

— Свиню рятував.

— Свиню, — повторила Ганна таким тоном, що навіть пироги похололи. — Ну-ну. Передам Гаврилові.

Вона розвернулась і вийшла, а Христина тихо промовила:

— Тепер почнеться.

І почалося.

Гаврило Процюк примчав того ж дня, червоний, як буряк, і вже від воріт закричав би, якби не боявся людей, тому лише говорив крізь зуби.

— Ільку, ти що робиш. Ти мені обіцяв дочку, а в тебе в хаті ночує якийсь приблуда.

— Не ночує, а лікує, — сухо відповів Ілько. — І не приблуда, а фахівець.

— Людське око бачить інше.

— Людське око хай дивиться в свою хату.

— Це образа.

— Це правда. Вдячність, до речі, я маю до цього хлопця, бо без нього твоя свиня здохла б.

— Моя свиня.

— Така, що ти її мені віддав на годівлю. То чия вона тепер, Гавриле, чия.

Процюк на мить розгубився, але швидко опанував себе.

— Слухай, Ільку. Або весілля, або віддаєш мені, що моє. Інакше нам не по дорозі.

— Дорога вільна. Ніхто тебе не тримає.

Тут із-за хліва вийшов Микола. Високий, стрункий, у вовняній шапці, яку мав звичку мняти в руках, коли хвилювався. Він мовчки стояв деякий час, а потім сказав:

— Тату, досить.

— Ти чого сюди припхався, — здивувався Гаврило.

— Я давно хотів сказати. Не хочу я одружуватися з Христиною.

Запала тиша, як після грому. Навіть Маруся в хліві перестала хрумтіти.

— Що ти плетеш, — тихо спитав Гаврило.

— Те, що чую у собі. Христина добра дівчина, але я її не кохаю, і вона мене також. Ми лише п’ятнадцять хвилин у житті говорили.

— А хто ж тоді, — насупився Процюк. — Що ти собі надумав.

— Галина Кравець із Лук’янівки. Я з нею вже два роки зустрічаюсь.

— Із Кравцями, — Гаврило аж позеленів. — Це ті, що в боргах по вуха.

— Вони бідні, тату, але чесні. І Галина мене любить не за трактор.

— А я без трактора, значить, нікому не потрібен, — раптом сумно промовила Ганна, яка стояла за чоловіком. Вона дивилась на сина не гнівно, а якось втомлено. — Миколо, чому ти мені раніше не сказав.

— Боявся, мамо. Батько б не слухав.

— Ото я й кажу, — гірко мовила Ганна, — вічно ми боїмося у власній хаті.

Гаврило мовчав довго. Потім важко зітхнув, зняв шапку й провів долонею по лисині.

— Ну, виходить, я двох дітей чужих сватав і свого не питав. Дурень.

— Не дурень, — сказав Ілько несподівано. — Просто батько.

Двоє чоловіків подивилися один на одного, і щось у їхніх обличчях відпустило.

— Свиню забирати будеш, — спитав Ілько.

— Та навіщо вона мені, коли вона вже розумніша за обох нас, — махнув рукою Гаврило. — Хай мучиться у тебе.

— Тоді так, — розважливо мовив Ілько. — Вона скоро опоросить. Два поросяти твої. Це за годівлю й за слово.

— За слово, яке не здійснилось.

— За слово, яке ми обидва виправили.

Гаврило здивовано глянув на нього, а тоді раптом засміявся, вперше за цілий місяць.

— Ти хитрий, Ільку.

— Практичний. У нашому віці це одне й те саме.

Весілля Христини з Василем зіграли в лютому, коли сніг ще лежав кучугурами, а над селом стояв густий морозний дим із коминів.

Столи накрили в хаті й у клуні, музики приїхали з-під Хотина, і половина села прийшла подивитись, як дочка Мельничука виходить за лікаря.

Маруся стояла в хліві, відгодована, спокійна й здорова. Вона мала скоро стати мамою, і Ілько приносив їй то яблука, то солодкий буряк, наче вона була почесною гостею. Для столу заколов іншу свиню, давню, бо цю, як сам сказав, нізащо не зачепить.

Коли всі сіли й заграла музика, Ілько підвівся з чаркою. Розмови стихли.

— Ну що, люди добрі, — почав він. — Було в мене слово, і було в мене зло. Та вони, як свині, не завжди туди йдуть, куди їх женеш.

Хтось засміявся, хтось закашлявся.

— Скажу прямо. Колись я сказав дочці, що не пробачу їй цієї свині довіку. Дурне слово, невчасне слово. Зараз перепрошую. Христино, донечко, свиню я тобі пробачив, а ти мені пробач, що мало не проміняв тебе на неї.

Христина підвелась, підійшла до батька й обійняла його так міцно, що в нього затремтіла чарка.

— Прощаю, тату. Тільки обіцяйте більше нікому слів не давати без мене.

— Обіцяю, — серйозно відповів Ілько. — Я тепер лише по людях рахуватиму. А свині нехай самі собі рахують.

Навколо засміялися вже всі разом. Василь підвівся, подякував тестю й сказав:

— А Марусю я щомісяця оглядатиму. Безкоштовно.

— То це вже родина, — вирішив Гаврило Процюк, який сидів на почесному місці з Ганною й Миколою. Поруч із Миколою сиділа тиха чорнява дівчина, Галина Кравець, і червоніла під поглядами гостей.

— А ви, Гавриле, чого сюди прийшли, — підморгнув Ілько. — Заміж же не віддавав.

— За вас радію, — спокійно відповів Процюк. — Бо як ви замирилися, то й мені стало легше. Не люблю, коли в селі сваряться через свиней.

— Через свиней рідко, — зауважила бабуся Парася, сидячи в кутку з келишком. — Здебільшого через людей.

— Правда ваша, бабцю, — кивнув Ілько й випив до дна.

Навесні Маруся принесла дев’ятеро поросят. Двох Ілько відвів Гаврилові, як і домовлялись, і Процюк, приймаючи їх, довго мовчав, а потім сказав:

— Знаєш, Ільку, цього року я вперше зрозумів, що слово мені дорожче, коли воно не гавкає, а мовчить і чекає.

— Мудро кажеш.

— Це мені твоя свиня підказала.

Миколу з Галиною одружили в травні, коли в садах розцвіли яблуні. На весіллі обидві родини сиділи за одним столом, і ніхто вже не пригадував, хто кому що обіцяв.

А Христина з Василем оселились у невеликій хаті неподалік, і щонеділі, коли дзвін кликав до церкви, вони приходили до батьків на обід. Ілько ставив на стіл борщ, наливав чоловікові чарку й завжди питав одне й те саме.

— Як там Маруся, лікарю.

— Живе, тату, живе. Така пишна, що я боюсь за неї.

— Нехай буде пишна. Слово сказав, то слово й здержу.

І вони сміялись, а над селом тихо плив теплий вечір, і здавалося, що жодної сварки на світі ніколи не було.

Валентина Довга

You cannot copy content of this page