Ярослав приїхав додому з-за кордону, тримаючи в руках великі плани та мрії про те, як він зробить це Різдво незабутнім для Світлани.
Він не міг дочекатися моменту, коли побачить свою дружину після кількох місяців розлуки. Він навіть приготував кілька подарунків: чогось особливого, чого вона ніколи не могла собі дозволити, – шикарний шарф, який він знайшов на маленькому ринку в Парижі, пару керамічних чашок, які створювались вручну в Італії, і ще кілька маленьких сюрпризів, які мало хто міг собі уявити.
Та коли Ярослав підійшов до дверей свого дому, його серце, наповнене радісним трепетом, раптом застигло. Двері були закриті, а через тонкі стіни чутно було розмови. Ніби нічого особливого, але… там був ще хтось. Голоси, яких Ярослав ніколи не чув.
“Може, це просто хтось із сусідів?” — подумав він, але відчував якесь невизначене занепокоєння, яке швидко стало більш чітким. Щось тут було не так.
Ярослав підняв руку, щоб постукати, але зупинився. З його досвіду він знав, що іноді навіть звичайні звуки можуть створити помилкові враження.
Проте внутрішній голос не давав йому спокою. Він відчував, що не можна відкладати, що щось не так. І ось коли він знову постукав у двері, перед ним постала несподівана реальність.
“Світлано! Вийди і поясни це!” — вигукнув Ярослав, стукаючи в двері так сильно, що луна від кожного удару розходилася по всій будівлі. Але відповіді не було.
Минуло кілька хвилин. Ярослав намагався зібрати свої думки. Чому вона не виходить? Чому немає звуку кроків, як завжди, коли вона чує його голос? Здавалося, що час зупинився.
Останнім часом він так багато працював, подорожував, що час для спільних розмов і для планів з дружиною був обмежений. Але в цей момент усе змінилося. Щось у цій ситуації здавалося занадто дивним.
Ярослав відчував, що, він навіть не готовий був до цього, до цієї реальності. У його голові почали розігруватися найгірші сценарії, які він намагався відкинути.
Всі ті моменти, коли Світлана була трохи відсторонена, коли його телефонні дзвінки і повідомлення не знаходили відповіді… Але ні, він не міг дозволити собі так думати. Не зараз, не так.
“Світлано!” — крикнув він знову, тепер більш різко. Його голос був змінений — це був не просто крик, а крик відчаю. Проте двері не відкривалися.
Різдвяна ніч була холодною і непривітною, але для Ярослава вона була ще більш туманною через те, що він не міг зрозуміти, що відбувається всередині їхнього дому.
Він навіть спробував подзвонити на домашній телефон, однак там лише довго дзвонило, а потім відключалося. Чи була це порожнеча, чи щось більше?
Коли через кілька хвилин до нього підійшов чоловік — високий, у темному пальті, з виразом обличчя, що надавав йому вигляд знайомого — Ярослав побачив лише підтвердження своїх найбільших побоювань.
“Хто ви?” — запитав Ярослав, хоча й вже здогадувався.
Чоловік лише мимоволі посміхнувся, піднявши руку і показавши на двері. Ярославу стало боляче дивитися на нього. Той повільно витягнув з кишені конверт і подав його Ярославу. З цим рухом він ніби підтверджував, що все вже сталося.
“Це для тебе,” — сказав чоловік тихим голосом, і Ярослав, не в змозі зупинитися, взяв конверт. Це було своєрідне послання від Світлани — від неї, яка вже не була тією Світланою, яку Ярослав знав. І, можливо, це був крок, що змінював усе.
“Я люблю тебе, але не можу бути з тобою,” — йшлося в листі. “Ти не знаєш мене так, як ти думаєш, і я не знаю тебе. І я більше не можу стояти в цій тіні.”
Серце Ярослава було розбите. Світлана розповіла йому про все, про всі її почуття, про все, що вона не могла сказати йому раніше.
“Я не змогла чекати тебе більше. Ти поїхав, і я зрозуміла, що у мене є право на щастя, яке не можу знайти в наших стосунках,” — йшлося далі. “Це не твоя провина, але я знайшла когось іншого. Вибач, Ярослав.”
Коли він прочитав це, у нього не було слів. Його руки тремтіли. Ярослав навіть не здогадувався, що Світлана могла так змінитися за ці кілька місяців його відсутності.
Він завжди вірив, що все буде добре, що це лише тимчасові труднощі, але цей лист став відчайдушним підтвердженням того, що їхні стосунки дійсно закінчилися.
Ярослав стояв там, в оточенні темряви, коли його розум повільно розібрався з тим, що сталося. Це була його реальність, і він мав прийняти це. Він пригадав моменти їхнього життя разом, всі ці роки любові і радості, що здавалися непорушними. Але реальність була іншою.
Ярослав був сповнений різних почуттів, він ще довгий час стояв під дверима, потім вийшов і чекав надворі, коли новий залицяльник дружини вийде.
Він думав і все ж твердо вирішив написати листа у відповідь Світлані: ” Ти все ще моя дружина. І поки є хоча б тінь шансу, я не здамся.
« Дайте мені лише один вечір », — написав Ярослав. – Одного вечора, щоб нагадати, що означали для нас ці роки. Якщо тоді ти скажеш, що все справді закінчено, я піду”.
Коли вийшов той чоловік, Ярослав піднявся і просунув лист через вхідні двері внизу . Він не став чекати,сильно переживав.
А через пів години, Світлана подзонила і сказала що нічого не розуміє що він написав листа їй а не постукав у двері і не повідомив її що приїхав. Адже вона на нього дуже чекала.
А Богдан її керівник, який мав почуття до жінки, дізнавшись від своєї матері, яка жила по сусідстві з матір’ю Ярослава про те що чоловік планує повернутись з Англії і зробити сюрприз Світлані вирішив випередити чоловіка.
І Богдан разом з мамою і придумали план про написання листа нібито від Світлани, але добре що Ярослав не опустив руки а вирішив все ж боротись за дружину.
Автор: Галина Червона
