Євген Всеволодович – сорокарічний технолог – пішов від дружини. Залишив квартиру, майно; забрав тільки старенький жигуль, який дістався йому від батька. У нього і загрузив валізу з особистими речами. Розділом майна займатися не захотів: – Дочка росте, нехай їй все залишиться.
З дружиною у них давно взаєморозуміння не було; Останнім часом він чув від неї тільки два слова: «Дай грошей». Євген віддавав зарплату, премії, тринадцяту зарплату, а грошей дружині чомусь не вистачало. Зобов’язався аліменти щомісяця платити і, крім цього, дочкі допомагати.
Перший час жив у друга, потім дали кімнату в гуртожитку, і як цінного фахівця, поставили на чергу в отриманні житла. Було це в 80-і роки минулого століття, – за радянських часів квартири багатьом давали безкоштовно. Євген два роки прожив у гуртожитку, поки підприємство будувало дев’ятиповерхівку. А потім його запросили в профком: – Євгене Всеволодовичу, – звернувся голова профкому, – ви один живете, вам належить однокімнатна квартира, але є можливість дати вам двокімнатну, правда, малогабаритну. Ви у нас висококласний фахівець, цінний працівник, тому отримуйте ключі від двокімнатної малогабаритної квартири.
Євген навіть розгубився: – Спасибі, звичайно, радий, що буду тепер зі своїм житлом. Через місяць Євген зібрав свої нехитрі пожитки, серед яких найбільше було технічної літератури, і, завантаживши в той же жигуль, поїхав в нову квартиру.
Ліфт ще не працював, тому Євген піднявся на п’ятий поверх пішки, з хвилюванням підійшов до квартири номер сімдесят два, дістав ключ і засунув його в замкову щілину. – Що таке, – здивувався Євген, – не підходить ключ. І тут він почув якийсь шурхіт і шепіт за дверима. Євген став стукати, вимагаючи відкрити, але у відповідь – тиша. Тоді він спустився, знайшов слюсаря і вони відкрили двері. Євген побачив, що в квартирі живуть: речі ще не були розставлені, стояли абияк. У передпокої його зустріла жінка і злякано подивилася на двох чоловіків: – Не з’їду, і виселити права не маєте, діти у мене, – сказала вона.
Євген помітив двох хлопчаків років семи і восьми, що спостерігають за тим, що відбувається. Він спробував пояснити, що це його квартира, що ордер у нього є, а вона вселилася незаконно.
– Ну, спробуй, вижени мене з дітьми на вулицю, – в розпачі кричала жінка, – на мороз мене викинь. Євген пішов. У профкомі все докладно розповів. Незабаром підтвердилося, що жінка – вдова, чоловік не стало, було у неї аварійне житло – старий барак, так вона з дітьми. Барак взимку промерзав, скільки його не топи. Жінка (звали її Люба) оббивала пороги міської адміністрації, – давно стояла на міській черзі, але її постійно відсували. І ось, не витримавши, заселилася в новий будинок.
– Будемо виселяти, – твердо сказав голова профкому, – подавати на неї в суд і виселяти. Це займе якийсь час, так що доведеться потерпіти.
– А чи не можна якось вирішити це питання мирним шляхом, – запропонував Євген, – може, поговорити з нею.
– Поговори, якщо вона тебе почує, – знизав плечима голова профкому, – але навряд чи допоможе, – ці матусі з дітьми, як божевільні поводяться, – закон не поважають.
Євген знову пішов у свою квартиру, в надії напоумити жінку. Їй якраз лагодили зламаний замок.
– Давайте поговоримо по-хорошому, – запропонував Євген, – зрозумійте, що ви зайняли чужу квартиру, закон не на вашому боці.
– А ти вважаєш, що справедливо тобі цю квартиру дали?
– Звичайно, справедливо, я двадцять років на підприємстві працюю, ось у мене і ордер є.
– А у мене діти, і я не збираюся з ними в дірявому бараці замерзати.
– Я все розумію, але чому саме моя квартира і саме в цьому будинку?
– А ось так вийшло, що твою зайняла. А тобі ще одну дадуть, якщо ти такий розумний на заводі.
Євген пішов ні з чим. А в цей час справі про виселення громадянки дали хід. До неї вже навідувалися відповідні органи, попереджали, дали час, щоб з’їхала з квартири. Євген, дізнавшись, що жінку просто виселять на мороз і їй нічого не залишиться, як повернутися в холодний барак, знову пішов в свою зайняту квартиру. Любу він застав в пригніченому стані, очі були заплакані, хлопчаки злякано тулилися до матері.
– Вам доведеться з’їхати, хоча б тому, що кімната в гуртожитку вже не належить мені, і жити мені ніде. Жінка важко зітхнула і сіла на стілець. – Скажіть, а чому місто вам житло не дає, ви ж стоїте на черзі, – поцікавився Євген.
– Ходила, багато разів ходила, – стала розповідати Люба, – але там такий начальник сидить мордатий і нахабний, відфутболює мене щоразу, каже: «Чекайте».
– А ну-ка поїхали, – запропонував Євген. Жінка послухалася, і вони приїхали в міську адміністрації. Зазвичай несміливий, і навіть сором’язливий, Євген раптом відчув у собі невідому силу: навигадував секретарці про свій візит і майже увірвався в кабінет разом з Любою.
– У жінки черга на квартиру підійшла, а ви її відсуваєте. Може комісію створити і перевірити, як черга рухається?
Начальник пом’якшав, заусміхався і став пояснювати, що черга у громадянки вже на підході, залишилося всього два місяці, до весни отримає двокімнатну квартиру в новому будинку. Євген навіть подивився документи, в яких зафіксовано чергу Люби, вулиця і будинок, в якому вона буде жити.
– Якщо не дадуть їй квартиру в тому будинку, влаштую вам перевірку, – сказав на прощання Євген. Повернувшись в квартиру, Люба стала збирати речі: – Повернуся в барак, ви і так для нас багато зробили, – несподівано заявила Люба, – вже два місяці як-небудь потерпимо.
– Ось що, – запропонував Євген, – займайте зал, а я – спальню, все інше спільне. Як добудують ваш будинок, тоді і з’їдете. І не бійтеся мене, живіть як квартирантка.
Люба до того була здивована таким благородним вчинком, що навіть розплакалася. Євген на роботі над новим проектом працював, додому пізно повертався. І завжди на кухні його чекала вечеря. А вранці рано Люба готувала дітям і Євгену сніданок. Він поривався грошей їй дати, але вона навідріз відмовилася: «Хоча б так вам віддячити», – говорила йому.
Одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояла колишня дружина, яка не цікавилася чоловіком вже третій рік. – Не дарма люди кажуть, що нахлібницю прийняв, – заявила вона з порогу. Хотіла ще гадостей сказати, але Євген під лікоть вивів її з квартири і, дізнавшись, що іншої причини для її візиту немає, запропонував повернутися додому.
Люба захвилювалася, стало їй ніяково від візиту колишньої дружини, але Євген заспокоїв, сказавши, що у дружини і дочки прекрасна двокімнатна квартира.
Навесні Любі дали, нарешті, квартиру в новому будинку. Євген допоміг їй переїхати. Зі сльозами на очах вона прощалася зі своїм шляхетним лицарем: – Спасибі вам, Євгене, за допомогу вашу, за серце добре, за те, що є на білому світі така людина як ви.
Поки Люба облаштовувалася у власній квартирі, з Євгеном трапилася неприємність: зламав ногу. Та так серйозно, що в лікарню поклали. До нього приходили колеги, дочка відвідувала. А потім прийшла Люба; хвилюючись, присіла на табуретку поруч з ліжком, мнучи в руках хустинку.
– Поїсти вам принесла: картопельку з котлетками, салатик, – вона стала діставати з сумки їжу. Євген взяв її за руку: – Два місяці під одним дахом жили, а разом так і не повечеряли, так що запрошую. Як тільки випишусь, накриваю стіл і ласкаво прошу до мого куреня.
Євген з Любою одружилися, хлопчаки знайшли хорошого батька, а Люба – надійного чоловіка. Через рік народився ще один хлопчик, обидві квартири довелося обміняти на чотирикімнатну. Євген з радістю повертався щовечора додому, де на нього чекали діти і кохана дружина, і всім було затишно під спільним дахом.
Фото ілюстративне з вільних джерел
