Коли задзвонив дверний дзвінок, я саме пересаджувала фіалки. Земля була вологою, чорною, забивалася під нігті. Субота, одинадцята ранку — час, коли до порядних жінок ніхто не ходить без попередження. Мої діти завжди дзвонили з дороги: «Мам, ми за пів години будемо, постав чайник». Подруги знали, що суботній ранок для мене — це святе безділля під буркотіння старенького телевізора.
Я витерла руки об кухонний фартух, пригладила перед дзеркалом у коридорі коротке, вже зовсім попелясте волосся і клацнула замком.
На порозі стояла вона.
Пам’ять — дивна штука. Я бачила її лише раз у житті, три роки тому, на фотографії в телефоні спільних знайомих. Тоді їй було тридцять два. Сяюча, з пухкими налитими губами, в білому сарафані на фоні нашого спільного з Миколою дачного паркану. Тепер перед моїми очима стояла інша жінка. Ні, вона не постаріла на двадцять років, їй усе ще було лише тридцять п’ять. Але це була втома того ґатунку, яку не замажеш жодним дорогим консилером. Набряки під очима, важке, нервове дихання, пальто кольору мокрого асфальту, накинуте поспіхом поверх домашнього трикотажного светра.
— Доброго дня, Галино Степанівно, — сказала вона тихо, але різко, наче кинула жменю щебеню у шибку.
Я тримала руку на дверній ручці, навіть не поворухнувшись.
— Здрастуй, Оксано. Помилилася адресою чи Микола знову забув свої краплі від тиску?
Її пересмикнуло, наче від ляпаса. Вона судорожно перехопила ручки важкої шкіряної сумки, яка відтягувала їй плече, і зробила пів кроку вперед.
— Нам треба поговорити. На сходах стояти будемо, щоб усі ваші сусіди кістки перемили? Чи впустите?
Я подивилася на її нервові, тонкі пальці з облізлим бордовим лаком. Жінка, яка забрала мого чоловіка після тридцяти двох років шлюбу, прийшла на мій поріг з виглядом людини, у якої горить хата. Всередині мене щось тьохнуло — давній, уже затягнутий рубцем біль прокинувся, але не люттю, а гіркою, холодною цікавістю.
— Проходь, — відступила я вглиб коридору. — Тільки взуття знімай. У мене килими чисті.
Вона скинула витончені, але збиті на носках черевики й пройшла за мною на кухню. Озирнулася. Жадібно, чіпко обвела поглядом кремові фіранки, новенький дубовий стіл, плиту, начищену до блиску. Вона шукала тут сліди його присутності чи, може, моєї розрухи. А побачила затишок жінки, яка навчилася дихати на повні груди без чужого хропіння під боком.
— Чай пити не пропоную, — сказала я, сідаючи навпроти неї за стіл і складаючи руки на колінах. — Кажи, з чим прийшла. Микола помер?
— Живий ваш Микола! — злісно випалила вона, сідаючи на краєчок стільця. — Живіший за всіх живих! Тільки це не життя, Галино. Це пекло. Справжнісіньке пекло! Заберіть його назад.
Я повільно звела брови. На мить мені здалося, що я недочула. У моїй голові пронеслися десятки сценаріїв: проситиме грошей, вимагатиме відмовитися від частки квартири на користь їхньої нової дитини, прийде хвалитися щастям чи просити вибачення перед сповіддю. Але це?
— Що, пробач? — перепитала я, стримуючи раптовий сміх, який клубочився в горлі.
— Ви чудово мене почули! — Оксана подалася вперед, очі її блищали істеричним вогнем. — Заберіть його. З речами, з його таблетками, з його дієтичними супчиками, з його претензіями, з його риболовлею чортовою! Мені начхати, як ви це оформите. Скажіть, що любите, покличте гріхи замолювати, що завгодно! Але я більше так не можу! Я задихаюся!
— Ти прийшла до мене в суботу вранці, щоб повернути мені вживаний товар, який сама поцупила з вітрини? — мій голос звучав напрочуд спокійно, навіть глузливо. — Оксаночко, у нас закон про захист прав споживачів тут не діє. Чотирнадцять днів давно минули. Минуло три роки. Чек викинуто, гарантія закінчилася.
— Не блазнюйте! — вона вдарила долонею по столу так, що дзенкнула цукерничка. — Ви ж знали! Ви все про нього знали! Чому ви мене не попередили?! Чому ви тоді просто мовчки зібрали йому валізу і виставили за двері з таким виглядом, наче благословляєте?! Ви ж спеціально це зробили! Ви підсунули мені розвалену, егоїстичну руїну, а самі сидите тут, квіточки поливаєте!
Я дивилася на неї і не вірила своїм вухам. Переді мною сиділа та сама горда хижачка, яка три роки тому, випадково зустрівши мене біля банку, де працював Микола, дивилася крізь мене зі зневажливою посмішкою молодості. «Галино Степанівно, серцю не накажеш. Чоловікові потрібен вогонь, розвиток, а не борщі й вечірні новини. Відпустіть його з миром, не ганьбіться чіплятися за штани». Тоді її слова випалили в моїй душі виразку завбільшки з кулак. А тепер цей «вогонь» прийшов вимагати компенсації за опіки.
— Я мала тебе попередити? — тихо промовила я, нахиляючись ближче. — Серйозно? Написати тобі інструкцію з експлуатації Миколи Петровича? Пам’ятку для юної коханки: «Обережно, після п’ятдесяти п’яти років принц перетворюється на старого буркотуна з подагрою»?
— Ви знущаєтеся?! — зірвалася вона на вереск. — Ви хоч знаєте, як він мене вимотав?!
— А ти розкажи, — я зручніше вперлася ліктями в стіл. — Я уважно слухаю. Розкрий мені таємниці мого тридцятидворічного сімейного життя, про які я, наївна дурепа, мабуть, гадки не мала.
Оксана схопилася за голову. Тонкі, наманікюрені колись пальці вп’ялися у фарбоване світле волосся. Її прорвало. Це була не просто образа — це була лавина, яку вона тримала в собі місяцями, а може, й роками.
— Він же вдавав із себе орла! — задихаючись, почала вона. — Бізнесмен, солідний чоловік, костюми від празьких кравців, парфуми французькі! У ресторанах рахунки закривав не дивлячись, про театри говорив, обіцяв гори звернути, Рим показати, Венецію! «Ти моя остання весна, Оксанко, я з тобою знову відчув себе тридцятирічним пацаном!» Пацаном, бодай йому грець! Тільки той «пацан» закінчився через два місяці після того, як ми з’їхалися в мою квартиру!
— Твою? — уточнила я з ледь помітною усмішкою. — Він же казав, що зніматиме для вас пентхаус у центрі, поки купує новобудову.
— Який пентхаус?! — майже застогнала Оксана. — У нього ж кредит на кредиті виявився! Ту машину, яку він мені на перший спільний Новий рік подарував, він у лізинг узяв на моє ім’я, виявляється! Сказав: «Сонечко, у мене податкові нюанси, підпиши тут і тут, я сам платитиму». І що?! Перші три місяці заплатив, а потім — у фірми труднощі! Усі гроші пішли на закриття його старих боргів! Ми жили в моїй двокімнатній хрущовці, яку мені від бабусі лишили!
— Треба ж, яка прикрість, — співчутливо похитала я головою. — А як же поїздка до Рима?
— До якого Рима?! Ми далі його фазенди в Жашкові нікуди не виїжджали! Бо в нього тиск піднімається в літаку! У нього, бачте, аритмія! Він летить на три дні у відрядження, а повертається звідти вмираючим лебедем! «Оксаночко, завари ромашку, Оксаночко, де мій корвалол, Оксаночко, ти занадто гучно ходиш, у мене мігрень!» Я йому не коханка, я йому стала доглядальницею! Безкоштовною, цілодобовою санітаркою!
— Ну, ти ж хотіла зрілого, досвідченого чоловіка, — зауважила я, відчуваючи, як глибоко всередині мене розливається тепла, трохи грішна хвиля тріумфу. — Молоді хлопці — вони ж вітряні, безвідповідальні. А Микола — скеля. Мудрість. Досвід.
— Яка мудрість?! Це занудство чистісінької води! — Оксана скинула пальто, кинувши його просто на спинку стільця, і почала міряти кроками мою маленьку кухню. — Він скрізь пхає свій ніс! Йому все не так! Я варю борщ — «А Галя клала квасолю іншого сорту, і буряк треба запікати, а не смажити». Я прасую сорочку — «Галя ніколи не робила стрілок на рукавах, ти мені всю тканину попалиш!» У ліжку… — вона раптом осіклася, густо почервоніла плямами, але відступати вже не було куди, — у ліжку йому перед кожним разом треба пів години медитувати, випити дві таблетки для серця і щоб у кімнаті була температура рівно двадцять два градуси, бо інакше в нього спазм судин! А якщо щось не виходить — хто винен? Я! «Ти не вмієш створити атмосферу, ти занадто метушлива, ти думаєш тільки про себе!»
Я дивилася на неї і згадувала. Боже, як же виразно я згадувала ці самі претензії.
Останні п’ять років нашого шлюбу були просякнуті цим незадоволеним сичанням. Микола ходив квартирою, як грозова хмара. Я готувала його улюблені крученики — він відсував тарілку: «Важка їжа, ти мене в труну загнати хочеш своїм холестерином». Я переходила на парові котлети — він гарчав: «Я що, кролик, щоб цю траву жувати? Ти перестала бути господинею, Галю, тобі на мене начхати».
Він постійно шукав привід довести, що я винна у його старінні. Що це через мене у нього сивина, через мій «важкий характер» у нього падає зір і зникає чоловіча сила. А потім з’явилася Оксана — молоденька економістка з його підрядного відділу. Вона дивилася на нього знизу вгору, відкривши рота, ловила кожне його слово, сміялася з його плоских, бородатих жартів. І Микола вирішив, що знайшов джерело вічної молодості. Що справа не у віці, а в жінці поруч.
— Ти пам’ятаєш, що він мені сказав, коли валізу пакував? — тихо запитала я.
Оксана зупинилася біля вікна, нервово смикаючи штору.
— Що?
— Він сказав: «Галю, зрозумій, я задихаюся в цьому побуті. Ми з тобою як два пенсіонери перед телевізором. А я ще жити хочу! З Оксаною я відчуваю пульс життя. Вона легка, вона сучасна, вона надихає мене на нові звершення. А ти перетворилася на клушу».
Оксана гірко, негарно пирхнула, скрививши рот.
— Надихає… Знаєте, на які «звершення» я його надихнула? Минулого тижня він пішов у спортзал. Вирішив мені довести, що він ще ого-го, бо до нас у гості мій однокласник заходив. Потягнув штангу на сорок кілограмів. Результат? Защемило сідничний нерв! Він упав просто там, біля лави, кричав так, що тренери перелякалися, викликали швидку! Тепер він лежить у моїй спальні пластом, мочиться в качку, бо до туалету дійти не може, і кожні п’ятнадцять хвилин волає: «Оксано, поправ подушку! Оксано, ти розвела протяги! Оксано, чому суп холодний?!» А коли я вчора затрималася на роботі на сорок хвилин — бо мені, між іншим, треба оплачувати його масажиста і ліки! — він закотив таку істерику, що сусіди викликали поліцію! Звинуватив мене, що я повія, що я чекаю на його смерть, щоб забрати його пенсію!
— Яку пенсію? — не втрималася я від сміху. — Він же ще не на пенсії.
— Військову свою пільгову! — розридалася Оксана, безпорадно опускаючись на стілець і розмазуючи туш по щоках. — Боже, Галино, яка ж я була ідіотка! Яка ж я була наївна, тупа дурепа! Мені здавалося — ось він, дорослий, статусний, надійний. Не те що мої ровесники, які в комп’ютерні ігри грають і на випивку гроші рахують. Думала — буду як за кам’яною стіною!
— А опинилася у склепі, — спокійно підсумувала я.
— Так! Саме так! У кам’яному, задушливому склепі! Він ревнує мене до кожного стовпа. Він перевіряє мій телефон, коли я миюся в душі! Він вимагає звітувати за кожні витрачені двісті гривень! А вчора… вчора він кинув у мене чашкою з гарячим чаєм. Чашка розбилася, чай облив мені ногу… Подивіться!
Вона задерла штанину вузьких джинсів. На білій шкірі гомілки червоніла свіжа, неприємна пляма опіку.
Усередині мене на мить спалахнув старий жаль. Я знала цей жест. Микола ніколи не бив кулаками — боже збав, він же інтелігент у третьому поколінні. Але він міг шпурнути річ, грюкнути дверима так, що осипалася тиньковка, або тижнями карати крижаним, презирливим мовчанням, від якого хотілося вити на місяць.
Але жаль розтанув так само швидко, як і з’явився.
— І ти прийшла до мене, щоб я забрала його назад і підставляла свої ноги під його чашки? — спитала я рівним, майже крижаним тоном.
Оксана схопила мене за руку через стіл. Її долоня була гарячою, вологою і тремтіла.
— Галино Степанівно! Ви прожили з ним більше тридцяти років! Ви знаєте, як з ним поводитися! У вас же є якийсь підхід, якийсь секрет! Ви вміли згладжувати ці кути! Він же ваш чоловік, батько ваших дітей! Невже вам його не шкода?! Він там гине, він з глузду з’їжджає, і мене з собою тягне на дно! Заберіть його! Я сама допоможу зібрати його речі, я найму вантажівку, привезу його сюди, під двері покладу! Тільки врятуйте мене!
Я повільно, акуратно витягла свою руку з її тремтячих пальців. Дістала з кишені фартуха паперову серветку і поклала перед нею.
— Витри сльози, Оксано. Ти псуєш свій дорогий макіяж.
Вона слухняно взяла серветку, висякалася, важко дихаючи.
— Ви… ви допоможете?
— Ти дійсно не розумієш? — я подивилася їй прямо в очі. — Ти прийшла в мій дім. У дім, де три роки тому я вила на підлозі ось у цій самій кухні. Вила так, що здирала нігтями шпалери, коли дізналася, що мій Миколка, мій вірний, порядний супутник життя, возить тебе в наш спільний заміський будиночок і спить з тобою на моїх простирадлах. Ти знаєш, що зі мною було, коли він кинув мені в обличчя свідоцтво про шлюб і сказав, що я зіпсувала йому найкращі роки життя?
Оксана опустила очі, втягнувши голову в плечі.
— Я не хотіла… Він казав, що ви чужі люди… що ви спите в різних кімнатах…
— А ти, звісно, повірила! — мій голос зазвучав гучніше, метал у ньому дзвенів об шибки. — Яка ж сорокарічна казка без цього приспіву: «Ми спимо в різних кімнатах, ми живемо як сусіди заради дітей»! А дітям, на хвилиночку, вже під тридцять було! Ти заковтнула цей гачок, бо тобі хотілося легкого життя. Хотілося готового, упакованого, забезпеченого чоловіка з квартирою, машиною і статусом. Ти не хотіла будувати своє життя з нуля з бідним ровесником, проходити з ним гуртожитки, знімні кутки, макарони без масла, безгрошів’я дев’яностих, його перші невдачі, його перші інфаркти! Ти прийшла на все готове!
— Я покохала його! — відчайдушно вигукнула Оксана.
— Ти покохала фасад! — перебила я її, стаючи на ноги. — Картинку! Ти взяла чоловіка, якого я тридцять два роки ліпила, відмивала, обтісувала, лікувала, підтримувала, коли він ламався! Я терпіла його занудство, бо пам’ятала його двадцятирічним хлопчиськом, який носив мене на руках через калюжі. Я прощала йому його капризи, бо ми разом ховали моїх батьків і разом не спали ночами біля ліжечка нашого хворого сина! У нас був фундамент із прожитого болю, прощення і пам’яті! А в тебе з ним що?!
Оксана мовчала, тільки плечі її судомно здригалися.
— У тебе з ним — лише спільна брехня і жага урвати чужий шматок, — продовжувала я, не знижуючи тону. — Ти думала, що отримала приз? Ні, мила моя. Ти отримала старого, втомленого, озлобленого на весь світ егоїста, у якого закінчився запас міцності. Той ресурс, ту легкість і впевненість, яку ти в ньому бачила — це була не його заслуга. Це був мій тридцятирічний тил. Це я тримала його спину рівною. А коли він пішов до тебе, мій тил зник. І вилізло назовні все його гниле нутро.
— Будь ласка… — прошепотіла вона, затуляючи обличчя руками. — Не треба. Мені і так страшно.
— Страшно? — я гірко всміхнулася. — А мені знаєш як було страшно у п’ятдесят шість років залишатися самій? Коли все життя, кожна чашка, кожна фіранка була підібрана під нього. Коли друзі поділилися на два табори, коли син перестав розмовляти з батьком, а донька плакала в слухавку, бо не знала, як запрошувати нас на дні народження онуків — разом чи окремо! Ти хоч уявляєш, через яке чистилище я пройшла за цей перший рік?!
Я підійшла до раковини, налила собі склянку холодної води, випила залпом. Руки не тремтіли. На диво, я відчувала кришталеву, дзвінку ясність.
— Я тоді схудла на вісімнадцять кілограмів, — сказала я спокійніше. — Думала, серце не витримає. А потім… потім я раптом зрозуміла одну річ. Дивну, незбагненну річ.
Оксана підняла заплакане обличчя.
— Яку?
— Мені стало легко, — я посміхнулася — вперше щиро, від самого серця. — Ти не повіриш, Оксано. Через рік після його відходу я прокинулася вранці у неділю. Світило сонце. У хаті стояла абсолютна, благословенна тиша. Ніхто не шаркав капцями по паркету, дратуючи мене. Ніхто не гарчав: «Де мій рушник?». Мені не треба було бігти о сьомій ранку на базар по свіжу телятину, бо «магазинне м’ясо смердить антибіотиками». Мені не треба було підлаштовувати свій день під його настрій, його шлунок і його тиск! Я заварила собі кави, сіла на балконі в халаті — вперше за двадцять років — і зрозуміла: я вільна.
Оксана дивилася на мене з жахом і благоговінням, наче на святу чи божевільну.
— Я зробила ремонт, — я повела рукою навколо. — Викинула його улюблене старе крісло, в якому вічно залишалися крихти. Зняла важкі бордові штори, які він обожнював, і повісила цей тюль. Я почала ходити в басейн. Я записалася на курси живопису, про які мріяла з юності, але Микола казав: «Що за дурниці, доросла баба малюватиме котиків». Я поїхала з подругою в Карпати, піднялася на Говерлу! У п’ятдесят сім років! І в мене жодного разу не підскочив тиск, чуєш?! Жодного!
— То ви… ви не хочете його повертати? — її голос прозвучав з такою бездонною безнадією, що мені майже стало її шкода.
— Повертати?! — я дзвінко розсміялася. — Та я тобі пам’ятник маю поставити за життя! Ти зробила для мене те, на що в мене самої ніколи б не вистачило сміливості. Ти забрала в мене мій найбільший тягар і назвала це коханням! Ти подарувала мені моє власне життя на схилі літ. І ти серйозно думаєш, що я добровольно повішу собі це ярмо назад на шию?!
— Але що мені робити?! — вона знову зірвалася на крик, б’ючи кулаком по коліну. — Я не можу його вигнати! Він не йде! Я вчора сказала йому: «Збирай речі і забирайся геть!» А він ліг на ліжко, вхопився за серце і заявив: «Викликай поліцію! Викликай лікарів! Я звідси піду тільки вперед ногами, а перед цим напишу заяву, що ти доводиш мене до самогубства! Я на твою квартиру половину своєї зарплати вгатив, я тут ремонт у ванній робив, ти в мене без копійки залишишся, я тебе по судах затягаю!»
— О, це класичний Микола, — кивнула я, згадавши його юридичні замашки. — Він завжди був майстром маніпуляцій. Тільки знаєш, у чому різниця між тобою і мною?
— У чому?
— Я була його законною дружиною, і в нас було спільне майно. А ти хто?
Оксана завмерла. Її погляд застиг.
— Ми… ми розписалися рік тому, — пролепетала вона ледь чутно.
Ось тут я справді здивувалася.
— Розписалися? Микола одружився з тобою офіційно? Він же клявся, що після мене ноги його в РАЦСі не буде!
— Я наполягла… — пробурмотіла вона, ховаючи очі. — Хотіла стабільності. Боялася, що якщо з ним щось станеться, його діти все заберуть.
— А-а-а, — протягнула я, відчуваючи, як картинка остаточно складається. — Стабільності ти хотіла. Меркантильна моя дівчинко. Ти хотіла закріпити за собою право на спадщину солідного пана, а закріпила обов’язок виносити з-під нього судна до кінця його днів. Браво. Це блискуча стратегія.
— Не знущайтеся! Допоможіть мені! Поговоріть з ним! Вас він послухає! Він досі вас згадує! Коли ми сваримося, він кричить: «Ось Галя ніколи б собі такого не дозволила! Галя була справжньою жінкою, а ти істеричка без мізків!» Він сумує за вами, я знаю!
Я похитала головою, підійшла до столу і нахилилася просто до її обличчя.
— Він сумує не за мною, Оксано. Він сумує за своїм комфортом. За тим, як навколо нього крутилася вся планета. За безкоштовним сервісом вищого ґатунку. Але назад вороття немає. Навіть якщо він приповзе на колінах від Жашкова до мого під’їзду — я викличу двірника і накажу змести це сміття з тротуару.
— Ви жорстока, — видихнула вона, дивлячись на мене зі страхом. — Ви просто кам’яна.
— Ні, люба. Я просто жива. І я хочу прожити ті роки, які мені відміряв Бог, у спокої, радості і чистоті. А ти свій вибір зробила сама. Тобі ніхто ніж до горла не приставляв, коли ти стрибала в ліжко до одруженого діда. Тобі хотілося чужого пирога? Їж. До крихти. Давися, але жуй.
Вона сиділа мовчки, опустивши плечі. Уся її фанона зухвалість, увесь той лоск, з яким вона колись увірвалася в моє життя, розчинилися без сліду. Вона виглядала знищеною, спустошеною жінкою, яка програла в рулетку власну молодість.
— І що… зовсім нічого не можна зробити? — її голос упав до шепоту.
Я зітхнула. Злість пішла, лишивши по собі лише легку, брезклу втому. Мені раптом стало гидко дивитися на цю драму. Усе це було таким дрібним, таким минулим, наче старе лахміття на горищі, яке давно треба було спалити.
— Слухай сюди, — сказала я, знімаючи фартух і кидаючи його на край мийки. — Слухай уважно, бо повторювати я не буду. Безкоштовна порада від колишньої дружини.
Оксана підняла очі, в яких зажевріла крихітна надія.
— Микола — боягуз. Він здається грізним тираном лише доти, доки ти перед ним виправдовуєшся і тремтиш. Як тільки він бачить сльози — він стає ще жорстокішим, бо відчуває свою владу. Він шантажує тебе судами і смертю? Чудово.
Я сіла навпроти і заговорила чітко, карбуючи кожне слово:
— Перше: виклич приватного нотаріуса просто зараз і подай заяву на розлучення. Твоя квартира належить тобі за правом дарування чи спадщини?
— Спадщина від бабусі, — швидко відповіла вона.
— Чудово. Це неподільне майно. Його ремонти у ванні нічого не варті без чеків і експертиз, а він жодного чека в житті не зберіг, я його знаю — він усе викидав, бо «гроші рахувати — бідність кликати». Друге: найми двох міцних вантажників і одного тверезого слюсаря. Збери всі його речі — до останньої шкарпетки, до останньої пляшечки корвалолу. Вивези їх на його дачу в Жашків. Ключі від дачі в нього є?
— Є…
— Замов туди ж медичне таксі. Заплати, не поскупися. Поклади його на ноші, завантаж у бус і відправ слідом за речами. А в квартирі в цей же день поміняй замки.
Оксана з жахом вирячила очі.
— Але він… він же хворий! Він пропаде там сам! У нього спина!
— Не пропаде! — жорстко обірвала я. — Такі, як Микола, переживуть нас обох, повір мені. Як тільки він зрозуміє, що глядачів немає і вмирати на сцені нема перед ким — він миттєво встане на ноги. Знайде собі сусідку-пенсіонерку, яка за банку варення грітиме йому поперек піском, покличе друзів по чарці або, зрештою, найме людину з села, щоб піч топила. Він не пропаде. Він паразит, Оксано. А паразити неймовірно живучі, поки знаходять нове тіло, до якого можна присмоктатися. Головне — здерти його з себе з м’ясом і спалити міст.
Вона сиділа, переварюючи мої слова. В її очах відбивалася боротьба між звичним страхом і диким, тваринним бажанням вирватися з пастки.
— А якщо він під двері прийде? Якщо почне скандалити, на роботу писати скарги?
— Нехай пише! Ти що, держслужбовець? Ти працюєш у приватній конторі. Кому цікаві соплі покинутого старого ревнивця? А прийде під двері — викликай поліцію і пиши заяву про переслідування. Один раз переночує в райвідділку — як шовковий стане. Микола понад усе боїться публічного сорому. Він же поважний пан, пам’ятаєш?
Оксана повільно встала зі стільця. Вона більше не плакала. Її обличчя наче закам’яніло, під очима залягли темні тіні, але погляд став іншим — тверезим, майже холодним.
— Ви все це продумали, так? — запитала вона. — Коли він ішов від вас?
— Ні, — сумно посміхнулася я. — Коли він ішов, я думала тільки про те, щоб здохнути. Щоб заснути і більше не прокидатися від цього нестерпного болю. Це зараз я така розумна. Бо пройшла через усе пекло наодинці з собою. А тобі пощастило — у тебе є живий приклад перед очима.
Вона мовчки підійшла до вішалки, зняла пальто, повільно втягла руки в рукави. Потім обернулася.
— Пробачте мені, Галино Степанівно. За все. Я не мала права тоді так з вами розмовляти. І приходити сюди не мала права.
— Не мала, — погодилася я. — Але добре, що прийшла.
— Чому?
— Бо до сьогоднішнього ранку в глибині душі, десь на самому денці, у мене ще жила крихітна, дурна образа. Я іноді думала: «Чому вона? Чим вона краща за мене? Що я робила не так усі ці тридцять років?» А сьогодні я подивилася на тебе і зрозуміла. Справа була не в мені. І навіть не в тобі. Справа була в ньому. І тепер я абсолютно, безповоротно щаслива. Дякую тобі за це.
Оксана здригнулася, наче від удару, але нічого не відповіла. Вона мовчки взулася, поправила комір пальта і взялася за ручку дверей.
— І ще одне, Оксано, — гукнула я її вже на порозі.
Вона обернулася.
— Якщо ти хоч раз ще подзвониш мені, якщо приведеш його сюди або спробуєш перекласти свій хрест на моїх дітей — я забуду про те, що я інтелігентна жінка. Я подам позов про поділ його бізнесу за останні спільні роки — документи в мого адвоката лежать уже давно, я просто ходу їм не давала, пошкодувала його старість. Заберу в нього все, до останньої копійки, і йому доведеться жити на твою зарплату до кінця твоїх днів. Зрозуміла?
Вона злякано кивнула:
— Зрозуміла. Не хвилюйтеся. Більше ви про нас не почуєте.
Двері зачинилися. Клацнув замок.
Я залишилася стояти у темному передпокої. У квартирі знову запала тиша — чиста, прозора, не порушена чужим диханням.
Я повернулася на кухню. На столі лежала зім’ята, волога паперова серветка зі слідами чужої туші. Я брезкливим рухом підчепила її двома пальцями і викинула у смітник. Потім відкрила кватирку настіж.
Холодне, свіже осіннє повітря хлинуло в кімнату, витісняючи залишки дешевих, задушливих парфумів моєї непроханої гості, запах чужого відчаю і запах минулого. Я глибоко вдихнула — так, що перехопило дух. Пахло мокрим кленовим листям, свіжим асфальтом і свободою.
На підвіконні чекали мої фіалки. Земля трохи підсохла, але коріння було міцним, живим. Я наділа гумові рукавички, взяла маленький керамічний горщик і продовжила пересаджувати квіти. У мене попереду був цілий суботній день. Увечері мав заїхати син із невісткою, привезти онуку. Ми питимемо чай з м’ятою, їстимемо яблучний пиріг, який я зараз поставлю в духовку, і говоритимемо про майбутнє.
А минуле… Минуле нарешті поїхало в Жашків, зачинене у старій хаті на заіржавілий замок, без жодного шансу постукати в мої двері знову.
Автор: Наталія
