Вона не була красунею, але мала якусь особливу привабливість. Ніби одягнена як всі сільські жінки в плаття з дивакуватим візерунком, найбільш простого покрою, а на Зіні воно якось особливо добре виглядає. На голові звичайний пучок під біленькою хусточкою, руки стомлені від селянської роботою, але ясне світло в розкритих очах, тихий мелодійний голос – з першого погляду, ставало зрозуміло, вона не така як інші сільські жінки.
Мій батько товаришував з чоловіком Зіни – Миколою, тато часто брав мене з собою, коли йшов до них. Поки батько спілкувався з дядьком Колею, частіше вони возилися зі старим мотоциклом, я грала з донькою господарів, вірніше вона зі мною, дівчинка була старше років на п’ять. Дочка дуже любила дядька Миколу, він теж в ній душі не чув, їздив спеціально в місто за подарунком для дочки до дня народження, а це 70 кілометрів від нас, по бездоріжжю.
У батьків вдома є стара фотографія, на ній Зіна і Микола сидять на мотоциклі, в руках жінки польові квіти. Такими я їх пам’ятаю. У дитинстві мені здавалося, що це найщасливіша сім’я, що у них все як у казці – жили довго і щасливо. Тільки виявилося, що все було не так просто.
Зіна, як всі тоді, рано пішла працювати, з шістнадцяти років, а до вісімнадцяти вже була ланковою. Працювали в полі від зорі до зорі, втомлювалися, але жили весело: на роботу з піснями, і з роботи з піснями. На далекі поля возили їх на машині. І ось помітили жіночки, що якщо їдуть вони на машині з Грицьком-шофером, Зіна в кабіну сідає. Зрозуміло – діло молоде, любов. І звістка до матері Гришки дійшла, їй Зіна не припала по душі, заборонила вона синові думати про весілля. Гришка зажурився, але Зіну не кинув. А взимку новина по селу рознеслася: Зінка дівку народила!
Гришка Зіну і дочку додому привіз, думав, що тепер матері нікуди діватися. Але мати ні на внучку, ні на невістку не дивилась, гризла та гризла сина. Через місяць Зіна повернулася до своєї матері. Гришка з нею не розписувався, тому залишилася вона з донькою на руках.
Навесні Зіна знову на буряки вийшла, тільки тепер, коли Гришка приїжджав, вона додому пішки йшла. Дехто в селі пробував над нею сміятися, але вона ніби не помічала злих язиків, і від неї відстали. Багато хлопців підкочували до Зіни, натякаючи, що втрачати-то їй нема чого, але отримували відмову.
А ось Микола, який славився першим бабієм в окрузі, став частим гостем в будинку матері-одиночки. Може Зіна з ним від відчаю зв’язалася, Гришка в цей час одружився з нареченою, яку йому мати вибрала. Тільки через кілька місяців Зіна і Микола теж розписалися. Сім’я Миколи не захотіла прийняти невістку з причепом, і молоді оселилися в старому будиночку, який виділив колгосп.
Всі чекали, що довго цей шлюб не протримається, але сім’я вийшла міцна. Микола дружину і дочку на руках носив. Дівчинку він удочерив відразу. Так вона і залишилася у нього єдиною дитиною, не вийшло у них з Зіною спільних дітей. Навіть мати і сестри Миколи поступово прийняли Зіну в сім’ю. Вона ж ніколи не сказала на їхню адресу поганого слова, тільки: «мама, Маня, Рая».
Хотілося б мені закінчити розповідь словами «жили вони довго і щасливо», але життя не казка. Дочка виросла і поїхала в місто, а люди стали помічати, що Микола знову за старе взявся – став погулювати. А якось їхали баби з буряка і прямо при дорозі побачили Миколу з Бабенчихою з сусіднього села. Хотіла Зіна зупинити машину, з чоловіком розборки влаштувати, так Маня, зовиця, її втримала.
Вдома сестри Миколі прочухана вчинили, тільки не допомогло. Зіна слабувала стала, скаржилася на самопочуття. А одного разу попросила мою бабусю поворожити їй і в розмові обмовилася, що хоче на розлучення подати. Тільки не встигла, стало їй погано через кілька днів. Повіз Микола дружину в лікарню, але навіть до лікаря зайти не встигли, Зіни не стало на руках чоловіка. Микола незабаром одружився.
Фото ілюстративне з вільних джерел
