Богдан сказав це за вечерею, між другою чашкою чаю і шматком яблучного пирога, ніби повідомляв щось буденне.
– Ми з Соломією вирішили одружитися.
Галина Петрівна завмерла з виделкою в руці. Василь Іванович поставив чашку на стіл так обережно, наче вона могла розсипатися від одного необережного руху.
– Ти серйозно? – перепитала вона.
– Мамо, ми зустрічаємося майже два роки. Що тут дивного?
– Нічого. Нічого дивного, синку. Просто ми так довго на це чекали.
Вона підвелася, обійшла стіл і обійняла сина за плечі. Василь Іванович широко всміхався, а потім раптом відчув, що в нього зволожилися очі, і став пильно роздивлятися візерунок на скатертині.
Тієї ночі Галина Петрівна майже не спала. Вона лежала в темряві й подумки розсаджувала гостей за столами, вибирала колір скатертин, згадувала, чи варто кликати двоюрідну сестру з Харкова, з якою вони не розмовляли відтоді, як та не прийшла на ювілей. До ранку весільний зал уже стояв у неї перед очима, прикрашений і сяючий.
Розмова про це відбулася через тиждень. Богдан прийшов у вихідний, сів на кухні й одразу сказав:
– Мамо, я хочу попередити наперед. Пишного весілля не буде.
– Як це не буде?
– Так. Ми з Соломією відкладаємо гроші на квартиру. Нам кожна гривня потрібна. Збирати купу людей, годувати їх, наймати ведучого й музикантів, а потім ще років зо два розплутуватися з цього – не вбачаю в цьому жодного сенсу.
– Богдане, але ж це весілля. Воно буває раз у житті.
– Ну і що? Розписалися, посиділи в кафе вузьким колом, і досить.
– Вузьким колом, – повторила Галина Петрівна, і в її голосі прозвучало щось схоже на образу. – Це як? Ми, вони, твої друзі, і все?
– Так, мамо, саме так.
– А тітка Люда? А дядько Мирон? А бабуся Клава, яка тебе на руках носила?
– Бабусю Клаву можна запросити. Решту я бачив двічі в житті, і то на похоронах.
Вона насупилася. У кутиках її губ залягли складки, які Богдан знав ще з дитинства: так мама виглядала, коли вирішувала, що останнє слово залишиться за нею.
– Це показуха, – сказав він тихіше. – Для кого все це? Для родини? Для людей, яким насправді байдуже, чи ми щасливі, чи ні, аби тільки добре погуляти?
– Не кажи так про рідних.
– Я кажу так, як є.
Того вечора вони розійшлися майже посварившись. Богдан грюкнув дверима не сильно, але виразно, і Галина Петрівна довго стояла в коридорі, дивлячись на зачинені двері.
Василь Іванович знайшов її там і м’яко торкнувся плеча.
– Не тисни на нього.
– Я не тисну. Я хочу, щоб він потім не шкодував. Ти ж пам’ятаєш наше весілля? Ми досі розглядаємо ті фото.
– Пам’ятаю. Але ми були іншими, і час був іншим. Він дорослий, Галю. Нехай сам вирішує.
– Він вирішить неправильно, – відрізала вона. – А потім скаже, що ми не наполягли.
Наступні тижні минули так. Галина Петрівна не зводила цієї теми прямо, але в кожній розмові з’являлися маленькі підказки: то вона розповідала, як гарно відгуляли весілля в сусідів, то згадувала, що бабуся Клава мріє побачити онука в білій сорочці й з букетиком у петлиці, то зітхала, що родичі дізнаються про розпис з фотографій і образяться.
Нарешті Богдан здався.
– Добре, – сказав він утомлено. – Нехай буде весілля. Але скромне.
– Скромне, звісно, – одразу погодилася Галина Петрівна.
– Людей тридцять. Максимум сорок.
– Тридцять. Побачимо.
Побачили. Список гостей розростався, як дріжджове тісто. До нього потрапили двоюрідні, троюрідні, колеги Василя Івановича, подруги Галини Петрівни, сусіди по дачі, хрещена Богдана, яка жила у Львові. Коли зрештою список зачитали вголос, у ньому було майже сто імен.
– Мамо, ти жартуєш? – Богдан гортав аркуші, і з кожною сторінкою його обличчя темнішало. – Сто людей?
– Усі ж свої.
– Свої? Я половини цих людей в очі не бачив. Хто такий Ярослав Семенович?
– Це чоловік тітки Люди з другого шлюбу.
– А тітка Люда хто?
– Богдане.
– Ні, справді. Мені цікаво, на якій підставі я маю годувати незнайомих людей.
– Нікого ти годувати не будеш, – втрутився Василь Іванович. – Ми зробимо весілля за свої кошти. Ти єдина дитина, нам для тебе нічого не шкода.
– Тату, річ не лише в грошах.
– А в чому?
– У тому, що це моє весілля, а виходить свято для всієї родини, окрім мене.
– Не вигадуй, – сказала Галина Петрівна. – Ми все робимо для вас.
– Для нас? Ви навіть не спитали, чого ми хочемо.
– Ми питали.
– Ви питали, а потім робили по-своєму.
Соломія сиділа поруч, склавши руки на колінах, і не промовила жодного слова. Лише коли вони вийшли на вулицю, тихо сказала:
– Може, не треба було так різко?
– А як треба? – Богдан втомлено потер перенісся. – Вони все одно зроблять по-своєму.
– Вони хочуть як краще.
– Я знаю. Саме це й найгірше.
За місяць до весілля Соломія повідомила, що чекає дитину. Богдан довго мовчав, дивлячись у вікно, а потім обернувся до неї й сказав дуже спокійно:
– Тепер я ще менше хочу цього свята. Нам потрібні гроші на малюка, на меблі, на оренду. А ми будемо дивитися, як сто чужих людей їдять салат.
– Скажи про це мамі.
– Говорив. Вона слухає й киває, а потім розповідає про кольори серветок.
Так воно й було. Галина Петрівна, дізнавшись про вагітність, засяяла ще дужче і взялася за підготовку з подвоєною енергією. Тепер це було не просто весілля, а подія, до якої мала долучитися вся родина.
Гості почали з’їжджатися за день до урочистості. Хто приїхав потягом, хто автобусом, хто на власних машинах. Дехто оселився в будинку Галини Петрівни, решту розмістили в номерах готельно-ресторанного комплексу, де мало відбутися святкування.
Номери за домовленістю з господарями Галина Петрівна забронювала заздалегідь, і Василь Іванович внесши частину суми одразу.
– Усе включено? – уточнила вона в адміністраторки.
– Проживання й сніданки, – кивнула та. – Решта послуг оплачується окремо.
– Ну так, звісно.
Галина Петрівна не надала цим словам значення. Вона була певна, що люди, запрошені на весілля, знають міру.
Саме свято пройшло напрочуд гарно. Зала сяяла, тости лунали один за одним, бабуся Клава плакала й цілувала внука, а
Соломія у світлій сукні виглядала такою щасливою, що навіть Богдан, який увесь вечір стояв із трохи кислим виразом, зрештою розслабився й танцював із нею перший танець.
Родичі, яких бачилися рідко, обіймалися, згадували дитинство, обмінювалися телефонами. Гуляли до ранку.
– Ну що, мамо, ти задоволена? – спитав Богдан близько четвертої ночі, зупинившись біля неї з келихом соку.
– Дуже, синку. Бачиш, як усім добре?
– Бачу, – відповів він. – Побачимо, скільки це коштуватиме.
Вона махнула рукою.
Наступного дня, коли гості ще спали, а в залі прибирали посуд, адміністраторка запросила Галину Петрівну й Василя Івановича до кабінету. Поклала на стіл папку з рахунком.
Василь Іванович надів окуляри, прочитав першу сторінку, потім другу й повільно підняв очі.
– Це якась помилка, – сказав він.
– На жаль, ні, – відповіла адміністраторка. – Тут усе розписано по номерах.
– Що означає «розписано»?
– Ваші гості замовляли в номери додаткові послуги. Ось список: риба, фрукти, морепродукти, зокрема устриці, ще кілька дорогих пляшок . Троє гостей відвідували спа-салон, двоє замовили масаж. А ще в ресторані зламали стілець, його вартість теж включена.
– Стілець? – перепитала Галина Петрівна.
– Так. Він не підлягає відновленню.
– І скільки ми винні?
Адміністраторка назвала суму. Галина Петрівна відчула, як у неї холоне долоні.
Додаткові витрати становили двадцять тисяч гривень, майже стільки ж, скільки вони вже заплатили за все святкування.
Загальний рахунок виявився вдвічі більшим, ніж вони розраховували.
Василь Іванович довго мовчав. Потім дістав гаманець.
– Добре, – сказав він. – Заплатимо.
Вони вийшли в коридор, і Галина Петрівна несподівано розплакалася від образи, не від суми.
– Василю, вони ж знали. Вони мусили знати, що це за їхній рахунок.
– Давай спершу поговоримо з ними.
Поговорити вирішили після сніданку. Дядько Мирон сидів за столом, жуючи млинець, і навіть не підняв голови, коли Галина Петрівна підійшла.
– Мироне, ми хотіли б поговорити про рахунок.
– Який рахунок?
– За номери. Ви замовляли в номер устриці.
– Ну замовляв. І що?
– Ці послуги були не безкоштовні.
– А хто сказав, що безкоштовні? – він нарешті глянув на неї, і в його погляді не було ні сорому, ні розгубленості. – Нас запросили, нам заплатили проїзд. Усе влаштували.
– Проїзд ми вам не оплачували.
– Ну, проживання. Хіба це не одне й те саме?
– Ні, не одне, – голос Галини Петрівни затремтів. – Проживання й сніданки були включені. Решту ви мали оплатити самі.
– Нам про це ніхто не казав.
– Адміністраторка попереджала при заселенні.
– Мені не казала.
Поруч зібралося кілька родичів. Тітка Люда схрестила руки на грудях і мовчки спостерігала.
– Мироне, я думала, ти сам розумієш, – вже тихіше сказала Галина Петрівна.
– Галю, ти запросила нас відпочити. Ми відпочиваємо. Що ти хочеш від мене тепер?
– Двадцять тисяч гривень, Мироне. Ось що.
– Ну це вже ваші проблеми, – знизав плечима він. – Не треба було кликати стільки народу, якщо немає чим платити.
Галина Петрівна відчула, що ще мить, і вона не втримається. Василь Іванович узяв її за лікоть і відвів убік.
– Ходімо.
– Як він сміє таке казати? Як він узагалі сміє?
– Він сміє, бо знає, що ми проковтнемо.
– Я йому цього не пробачу.
– Тихіше, Галю. Не тут.
Про розмову Богдан дізнався ввечері, коли заїхав забрати речі. Вислухав мовчки, а потім сказав:
– Я ж попереджав.
– Тільки не починай, – втомлено відмахнулася мати.
– Я не починаю. Я констатую.
– Синку, не зараз.
– Добре. Тоді коли?
Вона не відповіла.
Через два дні Богдан створив у месенджері групу й додав туди всіх родичів, які були на весіллі. Спершу подякував їм за те, що приїхали, і за теплі слова. Потім, не підвищуючи тону, виклав факти: перелічив, що саме було замовлено в номери, скільки це коштувало, і вказав, що батьки доплатили двадцять тисяч гривень зі своєї кишені. Окремо виділив імена тих, хто, на його думку, поводився особливо безсоромно.
Спочатку в групі панувала тиша. Потім посипалися відповіді.
«Це що за вистава?» – написала тітка Люда.
«Ми не думали, що за це треба платити окремо», – додала двоюрідна сестра.
«Богдане, так не робиться, – відписав дядько Мирон. – Розбирайся з родичами особисто, а не на людях».
«Особисто ви від мене не відмахуватимете, як від мами, – відповів Богдан. – Тому ось так».
За годину з групи вийшла тітка Люда. Потім ще троє. Через добу не лишилося нікого, окрім нього самого, Соломії та батьків.
Галина Петрівна дізналася про все від сусідки, яка отримала скарги від рідні.
– Ти бачила, що твій син наробив? – вигукнула та (інакше сказати не можна: голос її звучав приголомшено й радісно водночас).
– Бачила, – спокійно відповіла Галина Петрівна.
– І що, не соромно?
– Ні.
– Люди ж ображаються.
– Нехай ображаються. Їм не було соромно, коли замовляли устриці за наш рахунок.
Вона поклала слухавку й сіла на край ліжка. Довго дивилася на руки, потім сказала в порожнечу:
– Так їм і треба.
Василь Іванович зайшов до кімнати, постояв на порозі.
– Ти справді так думаєш?
– Так. Нехай знають, що не можна користуватися добротою.
– Може, й так. Але ми теж могли б усе передбачити.
– Що передбачити? Що мої рідні виявляться такими?
– Що люди поводяться так, як їм дозволяють, – тихо відповів він. – Ми влаштували свято на сто осіб, і ніхто не сказав їм, де межа.
– Тобто це ми винні?
– Я не кажу, що винні. Я кажу, що Богдан попереджав.
– Знову ти за нього.
– Я не за нього. Я просто втомився.
Галина Петрівна хотіла заперечити, але промовчала. Вперше за ці тижні їй не було що відповісти.
Через кілька днів Богдан і Соломія приїхали в гості. Соломія мала втомлений вигляд, на столі перед нею стояла чашка м’ятного чаю, до якого вона майже не торкалася. Богдан поклав на стіл конверт.
– Що це? – спитала мати.
– Гроші, які нам подарували на весіллі. Усе, що було.
– Богдане, навіщо?
– Щоб покрити частину витрат.
– Це ж ваші гроші. Вам на квартиру, на малюка.
– Мамо, ви витратили на весілля більше, ніж ми зібрали. І ще доплатили за людей, яких я не кликав. Ми не можемо просто так це залишити.
– Синку, ми не просимо.
– Я знаю, що не просите. Тому й даю.
Василь Іванович подивився на конверт, потім на сина, але нічого не сказав. Лише кивнув. Галина Петрівна взяла конверт обома руками й раптом помітила, що вони тремтять.
– Дякую, – прошепотіла вона.
– Тільки в майбутньому, – додав Богдан, – давайте домовимося: якщо ми щось вирішуємо, ви не вмовляєте нас зробити інакше.
– Я не буду.
– Мамо.
– Не буду. Обіцяю.
Соломія вперше за вечір усміхнулася.
Пізніше, коли діти поїхали, Галина Петрівна довго сиділа на кухні. Чай давно охолов. Вона думала про бабусю Клаву, яка плакала на весіллі, про танці, про тости й про те, як гарно було в залі о третій ночі. І про устриці, і про зламаний стілець, і про слова дядька Мирона, які досі різали її, мов скло.
– Було б простіше, якби ми послухали їх одразу, – сказала вона.
– Простіше, – погодився Василь Іванович.
– Але гарно ж було.
– Гарно, – усміхнувся він. – Тільки задорого.
Вона кивнула. Потім підвелася, поставила чайник і дістала з шафи ще одну чашку, для чоловіка.
Світлана Малосвітна
