Залишив дружину «без нічого», Антон задоволено всміхався. А за п’ять років «не повірив очам», випадково побачивши її
— Ну як ти там у мене, Альона? — говорила Марина в трубку.
— Мам, та нормально я, ну що ти мені постійно дзвониш? От так от, діти. Вкладаєш ти в них, вкладаєш, переживаєш, а вони поїдуть на навчання в інше місто і ти їм уже зовсім не потрібна.
— Ну як же, доню, я ж за тебе переживаю, як ти там у мене сама у великому місті.
Марина почула, як Альона важко зітхнула.
— Мам, я все розумію. Ну правда, ти мені кожен день дзвониш. У мене ж теж свої справи є, навчання, друзі. Не можу я з тобою весь час по телефону розмовляти.
— Ох, ну гаразд. Але в тебе ж там усе добре, поїсти є, все встигаєш? Гроші не потрібно переказати?
— Мамо, все добре, не переживай. Я тобі на вихідних подзвоню, добре?
— Добре…
Ось буквально два місяці тому Альона поїхала вчитися до Києва. От же, вигадала, іноземні мови. Ну гаразд, це Марина он крім української жодної мови не знає, а дочка в неї он яка золота. Гаразд, головне, щоб у житті все добре вийшло, і щоб не забула матір свою.
Марина завжди думала, що в неї буде двоє дітей. Але з Альоною їй довелося важко, тому якось від планів на другу дитину довелося відмовитися. Та й Антон був проти. Спочатку він ніби радів сімейному життю, а потім Марина помітила, що чоловік якось більше полюбляє проводити час із друзями, аніж із родиною.
Марині, звісно, було дуже прикро, вона і так втомлювалася з гіперактивною дочкою, ночами не спала, а потім взагалі вдень нічого не тямила.
З іншого боку, чоловіка теж можна було зрозуміти. Він працював щодня, забезпечував їх з Альоною. Зрозуміла річ, що чоловікові хотілося просто відпочити, коли він приходить додому.
Марина намагалася як могла, на столі завжди була вечеря, речі випрасувані, погладжені. Мабуть, тому їй якось і не вистачало часу власне на чоловіка. Марина так вимотувалася, що сил залишалося надвечір тільки лягти спати.
Ну от зараз, ідучи порожньою, здавалося б, квартирою, Марина так і мріяла, щоб той важкий час повернувся. Вона не звикла, що не чує сміху дочки з її кімнати, не кличе її вечеряти. Перші дні Марина багато плакала, Антон її втішав.
Ось і зараз Марина відчула, що сльози знову до горла підступають. Швидше б уже Антон із роботи прийшов. Щоб відволіктися, Марина вирішила приготувати чоловікові рагу. За роки сімейного життя вона навчилася чудово готувати, навіть після того, як вони віддали дочку до школи.
Марина так на роботу й не змогла влаштуватися, вважай, освіти вона не отримала, так, перебивалася заробітками, туди-сюди, то в одне місце, то в інше, от і в книжковому попрацювала, і в маркетплейсах, і в звичайних магазинах, тільки рано чи пізно втомлювалася на старих місцях і йшла домогосподарювати.
Зараз якраз був один із таких моментів. Антон ніби не скаржився, адже поки Марина сиділа вдома, вона готувала такі страви, що хоч ресторан відкривай. Чоловік так і казав, коли вони поверталися з кафе.
— Маринко, та ти його готуєш краще. Давай-но, зроби мені шаурму, та м’яса більше поклади.
Компліменти готуванню Марини висловлювали всі — від родичів до випадкових гостей. І завжди, коли Марина почувалася сумно, вона вигадувала свої страви.
І ось, коли рагу було вже готове. Марина накрила на стіл і прийнялася чекати чоловіка. Тільки от за сім годин вечора вже перевалило, а чоловік так і не повертався. Тоді Марина вирішила Антону подзвонити.
— Антоне, ну ти де? Тебе довго ще чекати?
У трубці почулося невдоволене бурмотіння.
— Марино, ну що ти мені дзвониш, я за кермом.
— Вибач, просто ти так довго не приходиш, не подзвонив, не написав нічого.
— Ну раз не написав, значить був зайнятий, чого паніку розводиш. Зараз приїду.
Коли чоловік приїхав, Марина одразу взяла взуття й пішла чистити, поки бруд не засох.
— А вечеря вже охолола, доведеться розігрівати.
У відповідь донеслося тільки нерозбірливе «угу». За вечерею сиділи практично мовчки, оточені тільки дзвоном виделок, що стукали об тарілки. Марина все дивилася на Антона, думаючи, що спитати ще, крім роботи. Якийсь чоловік сьогодні був мовчазний.
— Знаєш, що я подумала, — запропонувала Марина. — А давай вітальню оновимо. Я хочу туди купити стелажі спеціально для квітів, щоб гарно було.
Тут Антон раптом поклав виделку на стіл і сказав:
— Марино, я від тебе йду.
Жінка подивилася на чоловіка, кліпаючи очима.
— Ну що ти витріщилася, не розумієш, що я тобі кажу? Іду я від тебе. Точніше, це ти від мене йдеш. А якщо ще точніше, з цього дому. Квартира-то моя.
Марина в розгубленості опустила виделку на стіл і тремтячим голосом промовила:
— Антоне, та що ти таке кажеш? У тебе настрій що поганий? Щось трапилося?
— Господи, ну і нерозумна ж ти! — Антон вдарив по столу долонею. — Я тобі зрозумілою мовою кажу, що все, скінчилося наше з тобою кохання.
— Та як скінчилося… Ми з тобою стільки років разом, дочку он яку хорошу виростили. Антоне, що ти взагалі кажеш?
— От ти якою була нетямущою, такою й залишилася. От тобі прямо кажуть, а тобі розуму навіть не вистачає усвідомити. Кохання наше з тобою вже давно минуло. Я з тобою був тільки тому що в нас дочка була маленька.
Не міг я отак піти з родини, поки Альона росла. А тепер вона вже виросла, самостійна, і з тобою мене більше нічого не тримає. Ти й годишся тільки що на домробітницю — жерти готувати та черевики чистити. Так що давай, збирай манатки свої й іди.
— Та нікуди я не піду, що ти вигадав.
— А якщо не підеш, я зараз сам зберу й повитягую валізи твої надвір.
Марина зі сльозами на очах пішла до спальні й стала збирати речі. Все відбувалося, як у тумані. Зібравши валізи, вона вирушила до подруги, слава Богу, хоч пустили її на ніч. І тільки коли лягла спати, усвідомила, що сталося. І що ж їй тепер робити? Працювати вона ніде не працювала, квартири в неї своєї не було, батьки в іншому місті. Виїжджати, чи що? А як же дочка? Як з дочкою спілкуватися?
Про це Марина плакала подрузі майже кожного дня.
— Валю, розумієш, я навіть не знаю, як далі бути. Я адже навіть життя без нього не можу уявити. Антон і Альона були всім, що в мене було, а тепер я залишилася ні з чим.
— Ой, ти тільки дурниць не кажи, — обіймала Валя подругу. — Ти ж у мене он яка здібна. Ми тобі місце в житті ще знайдемо. І мужика хорошого, кращого ніж твій Антон. Ти ще побачиш.
Марині якось не вірилося, але підтримка подруги дуже допомогла. Спочатку Марина влаштувалася кухарем в одне кафе, а одного разу набралася сміливості й попросила начальника включити в меню страву, яку вона вигадала сама.
— Марино, ну ти просто диво-працівниця в мене. Твій цей салат розбирають постійно. Що б я без тебе робив!
Марина працювала, не покладаючи рук, відкладала потроху гроші. Потім змогла орендувати невелике приміщення, в якому почала продавати свої фірмові страви. Перший час жила важко, на фінансовій подушці, але поступово бізнес почав розвиватися. Вона взяла позику у банку і не пошкодувала. Бізнес настільки розрісся, що через кілька років у Марини було своє велике кафе. Подруга допомагала їй з рекламою, а сама Марина стала шеф-кухарем.
І ось одного дня Марина вийшла в залу, щоб обговорити кілька питань з адміністратором, як почула знайомий голос:
— Маринко! Ти, чи що?
Від цього голосу в Марини всередині похололо. Антон. Марина повільно обернулася, і ось там стояв він, обіймав якусь жінку.
— Слухай, — сказав він своїй супутниці, — ти йди поки, присядь. Я зараз повернуся. — Тепер він звертався до Марини. — Не очікував тебе тут побачити. Ти тут що, офіціанткою працюєш?
— Ти бачиш мій костюм? Я тут шеф-кухар.
— М-м, — по обличчю було видно, що Антон був невдоволений. — Зрозуміло, влаштували тебе. Ну, добре, що ти знайшла своє місце.
— Ну, — Марина всміхнулася. — Взагалі-то, це мій заклад.
Цієї миті обличчя в Антона зблідло.
— Та ну?
— Ну, ну. А можна нескромне запитання? Це от до цієї жінки ти від мене пішов?
Усе було зрозуміло. Молода якась дівка.
— Ні, це інша вже, — по очах Антона було видно, щось було не так.
— Ну гаразд, ви замовляйте. А я піду, мені потрібно готувати.
З кухні Марина то й позирала на Антона. Зовсім він змінився. Якось змарнів. Усього 5 років минуло, а він наче років на 15 постарів. Спостерігаючи, як блондинка закочує Антону якусь сварку, Марина не могла не всміхнутися. Все, що не робиться, все на краще.
