«Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і син директора ніколи не опуститься до прибиральника!» – любила повторювати наша вчителька. Але через 20 років їй таки втерли носа

Навчався у нас в класі Павло. Нічим особливо не виділявся хлопчина, ні двієчник, ні відмінник, середньої успішності, хіба, що до математики у нього схильність і любов була.

Навіть в олімпіадах районних брав участь і якісь місця посідав. Його мама працювала в школі технічкою і він їй часто після уроків допомагав.

Відра з водою тягав, підлоги мив, стіни … на початку його навіть підколювали з цього приводу, але він особливо не реагував і тому це швидко набридло однокласникам і до старших класів всі це сприймали як цілком нормальне явище і навіть іноді допомагали його мамі відро з водою дотягнути куди-небудь по школі.

Була у нас вчитель біології Роза Йосипівна, вельми огидна особа. Ми її звали Роза-Йося або просто Йоська.

Вона була дуже меркантильною особистістю ​​і завжди намагалася бути ввічливою з тими дітьми, батьки у яких були заможні або на хороших посадах і особливо не церемонилась з тими, хто не мав таких батьків.

Не любов до Павла у неї була особливою. Варто було йому погано підготуватися до уроку або виділитися поганою поведінкою на уроці — вона прямо заряджалась бoжeвільною енергією і поливала його всілякими епітетами, типу «нічого в житті не досягнеш», «нездарою ростеш — будеш тягарем суспільства», «такі як ти тільки псують життя навколишніх».

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Причому йому завжди діставалося більше, ніж іншим в подібних ситуаціях, ну а з «особливими» дітьми вона взагалі була сама люб’язність і лояльність.

Одного разу, в момент таких нападок на Павла вона сказала фразу від якої навіть мені стало вкрай неприємно — «Запам’ятай, син прибиральниці ніколи не стане директором, так само як і син директора ніколи не опуститься до прибиральника!».

На 20-річчя випуску зібралося більше половини класу, був і Павло. Запросили декількох наших вчителів, в тому числі і Йоську, хоча в нашому класі вона класним керівником була, вона у свій час була «класною» у паралельного класу, з яким ми об’єдналися в 10-му класі.

Йоська, хоч і неабияк постаріла, але сутність її не змінилася — мало не з порога кафе почала розпитувати у всіх хто чого досягнув.

Коли черга дійшла до Павла, вона уїдливо підколола: «Павло, ну а ти, чим займаєшся, сподіваюся підлоги не миєш?». Навіть не намагаючись посміхнутися жарту вчителя, Павло спокійно відповів: «Будинки будую».

 

— Будівельник значить? — продовжила Роза Йосипівна.

— Не зовсім. Фірма у мене з будівництва своя … Генеральний директор — скромно відповів Павло.

Обличчя Йоськи попливло, а мова стала незібраною і деренчливою. Остаточним удapом для неї стало те, що коли вона зібралася їхати з кафе, просидівши з нами менше години, Павло розпорядився своєму водієві, на Мерседесі представницького класу, відвезти її додому.

У машину вона сідала похмурішою ніж хмара.