“Збрехав я тобі. Вибач. Не кидала мати ні мене, ні тебе. Просто жити в селі не міг. І тебе хотів в люди вивести”: Три рочки виповнилося маленькій, коли батьки забрав її у Варвари
Восьмий десяток розміняла баба Варя. У селі її вважали самотньою. Чоловік був. Але коли це було! Наpoдила доньку. А хто про це пам’ятає? Варвара сама збивалася з рахунку: мабуть, донечці вже під шостий десяток. Джерело
Три рочки виповнилося маленькій, коли Іван, чоловік, забрав її у Варвари. Поїхав з донькою в гості до сестри, яка жила у великому місті в південному краї, і не повернувся. Варвара хотіла податися за Іваном, але батьки відмовили. Думали, може, зять схаменеться, повернеться. Дитині ж мати потрібна. Чекали-сподівалися, а Іван не повертався.
Грамоти Варвара майже не знала. Все просила чужих людей, щоб написали чоловікові. «Ваня, скучаю я дуже за Любою. Наснилася донька недавно. І ти мені снився. Розплакалася. Сподіваюся, що повернетеся додому. Одній важко», – диктувала, а серце вискакувало від туги. Тільки два листи надіслав Іван. Написав, що Люба зростає здорова і гарна. Звиклася у великому місті. Їй тут подобається. Що вона бачила б в селі? А ще написав, щоб не чекала їх.
Просила Варвара, щоб фотографію дочки надіслав. Може, не хотів, забув. Так і залишилася дочка у Варвариній пам’яті маленькою дівчинкою з небесно синіми очима і світлими волосинками.
Щонеділі ходила Варвара до церкви. Кожен раз ставила п’ять свічечок «за здоров’я». «За тебе, дочко. І за тебе, Ваню, нехай Господь пробачить тебе. За маму, за тата. За сім’ю», – шепотіла, звертаючи погляд до святих.
Потім не стало батька. Через кілька років – матері. «За тебе, дочко. Нехай Господь пошле тобі хорошу доленьку. За тебе, Ваню. Бог тобі суддя. За сім’ю», – молилася Варка, запалюючи вже три свічки»
Любила обдаровувати чужих дітей цукерками. Дітлахи, користуючись її добротою, немов ненароком забігали до неї на подвір’я. «Зачекайте-но, малята, десь тут у мене цукерки були», – кричала і, посміхаючись сумними очима, клала ласощі в маленькі долоньки. А потім плакала.
Спочатку Люба нудьгувала за мамою. Іванова сестра з чоловіком радили:
– Якщо не хочеш повертатися до Варвари, то хоч дитину віддай їй.
Уперся. Не згодився.
– Тоді забери дружину в місто, – переконували родичі.
– Що вона тут робитиме? – відповів. – Та й у батьків Варвара одна. Не відпустять. І дуже проста вона. Гарна, але не для міського життя. А Люба залишиться зі мною. Я так вирішив!
Незабаром в Івановій життя з’явилася Наталя.
– Де моя мама? – питала маленька Люба.
– Вона залишила нас. Немає її. І не буде! – сказав, як відрізав, Іван.
Минув час. Люба почала кликати Наташу мамою. Іван зберігав Варварині листи. Не знав, навіщо. Ніколи їх не перечитував. І нікому не показував. Захворів раптово. Лікарня, знову лікарня, відчував: недовго залишилося. Вирішив висповідатися перед донькою.
– Збрехав я тобі. Вибач. Не кидала мати ні мене, ні тебе. Просто жити в селі не міг. І тебе хотів в люди вивести.
– Мама мене відпустила?
– Обдурив я Варвару. Сказав, що везу тебе в гості. Три роки тобі тоді було.
– Я знайду маму!
– Пообіцяй, що не будеш цього робити. Може, у неї життя добре склалося. А ти розтривожиш. Вже нічого не повернеш, не зміниш. Стільки років минуло.
– Але ж
– Прошу, пообіцяй
Після смepті батька Люба знайшла мамині листи. «Ваню, скучаю я дуже за Любою. Наснилася донька недавно. І ти мені снився», – читала і намагалася уявити маму Варвару. Не могла.
Кілька разів збиралася поїхати, знайти матір. Але перед порогом зупиняло обіцянку, яку дала батькові.
Хотіла розповісти таємницю своїй дочкі Світлані, Варвариній внучці, але завжди відкладала розмову на потім
– З Днем народження мамо! Примір подарунок.
– Який гарний светр! Світлано, може, треба трохи темніше? Шістдесят ж на носі.
– Мамо, це знаєш ти і твій паспорт. Тобі ж завжди подобався блакитний колір.
– У мене теж є для тебе сюрприз.
Люба простягнула доньці кілька старих, пожовклих конвертів.
– Читай. А решту я розповім.
– Може, варто поїхати до бабусі?
– Я хотіла б, але не можу. Пообіцяла. А ти. Зрозуміти зворотну адресу можна. Бачиш, прізвище, ім’я, назва села? Знайди свою бабусю. І попроси пробачення за діда Івана, за мене. Скільки ж це бабки Варварі може бути? Вісімдесят? Рік туди, рік – сюди.
Світлана з’ясувала: село назви не змінило. Тільки район інший.
– Купила для бабки два хустки. Одну теплу, а другу легку на літо. І солодощів. Що б ти ще взяла? Грошей трошки залишиш. У селі пенсії маленькі.
У сільську церкву рухалася поxоpoнна процесія. Машини зупинилися. Таксі, в якому їхала Світлана, також.
– Повертати ліворуч чи праворуч? – запитав водій.
– Не знаю. Я вперше тут.
– Бачите, ось там магазин. Запитайте, де живуть ті, кого шукаєте.
Продавщиця стояла на порозі.
– Вибачте, – сказала Світлана, – можете підказати, де живе Варвара? Назвала прізвище.
– Варвару шукаєте? Помepла. Ховають зараз. Ось процесія вже до церкви підходить? А ким ви будете?
Світлана попросила водія почекати. Пішла в храм.
– Нікого у Вари не було, а все село прийшло в останню путь провести. Доброю була, Царство їй Небесне, – тихенько сказала одна жінка – інший.
– Господь легку смepть послав. Уві сні дyша в інший світ відлетіла.
Світлана намагалася не заплакати. Не змогла. Витирала очі біленькою хусткою, яку привезла бабці на літо. А потім поклала її, мокру від сліз, в тpyну.
– Хто це? – перешіптувалися між себе селяни, розглядаючи Світлану.
– Видно, з міста.
– Плаче, як ніби по рідній
Варвару поxoвали, а село все дивувалися: звідки приїхала ця міська гостя? Ким доводилася покійній? За життя ніхто з чужих Варвару не провідувавю
Фото – Photographers.com.ua, автор – Євген Дорофєєв
