Ми з моїм майбутнім чоловіком вперше зустрілися на вулиці, пам’ятаю тоді пішов дощ, і ми разом сховалися під парасолькою літної кав’ярні. Я була з подругою, виявилося, що вони знали одне одного. Але я не звернула на нього уваги. У мене на той час був коханий, і я взагалі не цікавився іншими.
Вдруге ми теж випадково зустрілися в лікарні, коли провідували наших друзів, кожен своїх. Тоді я вже розійшлася зі своїм хлопцем, але тоді також не звернула уваги на свого майбутнього чоловіка. Хоча ми разом вийшли з лікарні, прогулялися і розійшлися кожен у своїм справах, навіть не обмінюючись телефонами. Але, мабуть, доля вирішила, що ми повинні бути разом.
І приблизно через декілька місяців ми зустрілися знову. Я тоді вже вчилася в університеті, а після пар підробляла продавцем в магазині. Саме в магазині ми і зустрілися, як виявилося він живе недалеко від цього місця. А після роботи він чекав мене з гарненьким букетом квітів.
Так і почали ми зустрічатися. невдовзі ми зрозуміли, що у нас зовсім різні смаки та інтереси, але нас немов магнітом притягувало одне до одного. Він любить природу і риболовлю, а я полюбляла просто лежати на пляжі і читати книгу. Мені подобаються детективи, трилери, а він дивиться військові фільми. У нас були по-справжньому італійські стосунки. Все було просто чудово протягом тижня, потім ми сварилися і кілька днів могли не розмовляти. Так ми зустрічалися близько року.
А потім настав момент, коли він, сильно посварився з батьками, й пішов з дому. Спочатку декілька днів він жив в товариша, потім я запросила його пожити в мене. Хоча жила з батьками. Він залишився, і вранці запропонував мені вийти зі нього заміж. Я втратила дар мови, але погодилася.
Ми одружилися через два місяці. Весілля було взимку, гостей було багато. Багато хто думав, що я чекаю маля, тому що ми одружилися так спонтанно. Але це не так, ми просто хотіли жити разом. Відразу ж орендували собі квартиру, щоб жити окремо від батьків.
Перший рік минув, як у казці. Ми майже не сварилися, а коли й траплялися маленькі суперечки, відразу ж мирилися. Через півроку поїхали на море, у весільну подорож. Ми були абсолютно щасливі. Через рік ми почали планувати дітей. Але цей момент ніяк не наставав. Я постійно відвідувала різних лікарів. Але все було марно.
Я відчував провину, що у нас немає дітей. Хоча чоловік й підтримував мене у всьому, він ніколи не докоряв і не звинувачував мене, але я так жити не могла і прийняла рішення розлучитися з ним. Коханий не прийшов до суду, але нас все рівно розлучили. Розійтися повністю в нас так і не вийшло. Вірніше, я йшла, щоб заспокоїтися, пожити на самоті. Але через деякий час ми знову починали зустрічатися. Мене переслідував той факт, що я не могла мати дітей. Таке сильно змінює людину. Я не могла дивитися на дітей.
Звістка, що моя молодша сестра чекає малюка викликала бурю емоцій у мене. Я була дуже щаслива за неї і в той же час ображена на себе. Я проплакала цілий тиждень. Побачивши мій стан, колишній чоловік запропонував зробити це за допомогою лікарів. Обдумавши всі за і проти, я погодився.
І ось цей день настав, ми чекаємо наше, таке довгоочікуване маля. Нашій радості не було меж. Ми вирішили одружитися знову. Цього разу не було пишного весілля, ми просто розписалися. Тепер ми знову чоловік і дружина.
Через пів року у нас з’явилася донечка, а разом і з нею повноцінна сім’я. А ще через пів року я оторопіла від звістки, що чекаю на друге маля. Я, навіть, не думала про те, як впораюся з двома крихітками. Головне, що у нас буде ще одна дитина, а це щастя. Зараз нас четверо: я, мій чоловік і дві доньки. Ми щасливі, незважаючи на невеликі сварки. Але з ким не трапляється?
Фото Андрій Петров
