Марія з Матвієм купили квартиру в іпотеку дуже вдало, майже у центрі міста, на другому поверсі та недорого. Квартира, правда, була не доглянута, навіть занедбана, але їх влаштувала ціна та її місцезнаходження. У Матвія руки росли звідки треба, та й Маша труднощів не боялася, ремонт вони потихеньку вирішили зробити самі.
Маша відмила квартиру так, що ванна заблищала і на кухні став відносний порядок. Жити можна. Ремонт вони почали робити з дальньої спальні, тому що сподівалися, що все-таки незабаром у них буде малюк і йому потрібна буде своя кімната. Справа в тому, що вона вже три роки дуже сподівалася на диво.
Матвій старався, працював на двох роботах і дружина не відставала, крім основної роботи, вона працювала позмінно в магазині верхнього одягу, а у вихідні вдома підробляла шиттям. Замовлень було не дуже багато, але цих грошей вистачало на харчування.
Вони жили у квартирі вже тиждень, потроху обживаючись. В обід Маша познайомилася із сусідкою навпроти, коли поверталася додому, зустріла її на сходовій клітці. Інна Валеріївна запросила її на чай і розповіла новій сусідці сумну історію про колишніх мешканців їхньої квартири.
Виявляється, до них тут жила цілком собі щаслива родина, чоловік із дружиною та двоє діток. Старший син Ілля та молодша Ксюша. Анатолій, батько сімейства був серйозним чоловіком і працював інженером на заводі, дружина там — лаборанткою, але на момент трагедії, вона була в декретній відпустці.
Одного зимового вечора Валя попросила придивитися за однорічною дочкою Інну Валеріївну, а сама побігла в садок за сином. Його зазвичай чоловік останнім часом і відводив, і забирав, а того дня нарада затяглася і він зателефонував дружині, сказав, що не зможе вчасно забрати Іллю.
Додому вони не повернулися, на пішохідному переході пасажирський автобус не встиг загальмувати через сильну ожеледицю.
Анатолій одразу якось здав, зламався, чи що. Мама Валюші – Антоніна Іванівна, яка переїхала з передмістя, доглядати за малям, розповідала сусідці, що зять на себе перестав бути схожим, замкнувся, постійно чорніший за хмару, до малюка майже не підходить, а найгірше, став до склянки часто прикладатися.
Адже вже майже рік минув, час себе в руки брати, думає їй легко – дочку і онука теж втратила, але ж тримається, Ксюшеньку треба на ноги піднімати.
А ще через місяць він привів у хату жінку, таке враження, що він її з кільцевої дороги взяв. Груба, одразу почала по квартирі нишпоритися, по шафах. Антоніна Іванівна зробила їй зауваження, а та поскаржилася Анатолію.
Той, недовго думаючи, накричав на стареньку, що це його дім, а вона нехай у своєму розпоряджається.
А ще через тиждень він оголосив, що мовляв, дякую за допомогу, але можете їхати до себе додому, бо його нова дружина сама за дочкою доглядає. Антоніна Іванівна була дуже засмучена і сильно переживала за малечу, але зробити нічого не могла.
Вона зі сльозами на очах і з болем у серці збиралася, коли прибула його нова співмешканка разом із сином років десяти. Було видно, що пацан розбовтаний, поводився він розв’язано, зайшов, з літньою жінкою навіть не привітався, взутий завалився на диван і одразу в телефон уткнувся.
Ксюша заплакала, вчепилася за бабусю, Антоніна Іванівна хотіла взяти її на руки, та жінка випередила її. — Ви вже вільні, можете їхати, ми й без вас упораємося.
Дівчинка плакала, кликала її:
— Бабуся, хочу до бабусі, пусти — і тягла до неї рученята.
До кімнати зайшов Анатолій, забрав дівчинку, але вона як відчувала, що їде її захисниця і ніяк не могла заспокоїтися. Пацан закричав:
— Та заткніть її, у вухах дзвенить.
Антоніна Іванівна спробувала сказати, що давайте, мовляв, я її заспокою. Але Анатолій мовчки вказав їй на двері. Вона вийшла з валізою на майданчик і далі йти не змогла, сусідка побачила у вічко, що їй погано, завела до себе. Бідолашна жінка плакала, що вони занапастять дитину.
Згодом їй стало зовсім погано, і Інна Валеріївна викликала швидку допомогу. Жінку забрали, а ввечері повідомили, коли вона зателефонувала дізнатися про її самопочуття, що жінки не стало годину тому.
Інна Валеріївна зателефонувала до сусідів, двері відчинив сам господар, і вона йому сказала, що тещі більше немає. Анатолій сказав їй, що вона йому тепер ніяка не теща і він не збирається нікуди їхати.
Інна Валеріївна додзвонилася до брата Антоніни Іванівни та повідомила сумну звістку. Він подякував за дзвінок і сказав, що завтра забере сестру додому.
Через кілька місяців криків і плачу Ксюші не стало чути, і якось вона зустріла Анатолія на сходах і запитала про дівчинку, кілька секунд чоловік повагався, але потім відповів, що вона в дитячому будинку.
У Маші після почутого пропав весь настрій, вона не знала і ніколи не бачила цієї малечі, але їй до глибини душі було шкода її. Коли вона переказувала Матвію цю історію, то до кінця оповідання вона вже плакала навзрид. Чоловік умовляв її заспокоїтися, що у світі багато таких покинутих дітей.
І раптом Машу осяяло, вона зрозуміла, що зараз хоче:
— Матвію, любий мій і рідний, я благаю тебе, давай заберемо дівчинку собі.
— Та ти що, давай свою дитину краще
— Знаєш, я не зможу тепер спокійно жити, знаючи, як важко зараз дитині.
Вона з такою благанням дивилася на чоловіка, що він згідно кивнув.
— Мотько, я тебе обожнюю, любий мій.
Наступного дня вона дізналася про прізвище колишніх мешканців їхньої квартири у сусідки та вирушила до дитячого будинку. Там, після розмови з директором, їй показали дитину здалеку.
Дівчинка років чотирьох-п’яти була дуже худенька. Світлі кучері були брудні та поплутані. Директриса вибачилася за її вигляд, виправдовуючись тим, що не вистачає персоналу. А так готуйте документи на усиновлення, вона була не проти.
– А можна чоловік завтра зі мною прийде, я хочу, щоб він побачив малечу.
— Так, звісно, приходьте.
Наступного дня дівчинка була вже вимита і в старенькій, але чистій сукні. Коли її привели до них, вона спочатку насупилась, а потім, коли Маша простягла до неї руки і покликала по імені, ковтаючи сльози, що душили її, кинулася до них з криком: — Мамо, мамо, ти прийшла.
У Матвія здригнулося серце, він сів поряд і сказав:
— Ми скоро заберемо тебе додому, мала.
І ось нарешті всі перипетії позаду і вона щаслива стоїть посеред своєї кімнати, як раптом обернувшись спитала:
– А де бабуся?
Маша спочатку розгубилася, а потім сказала, не приховуючи правди:
— Бабуся була дуже старенька і зараз вона на небесах, дивиться звідти на тебе і дуже радіє з того, що ти повернулася додому.
— Я теж рада, матусю.
За півтора року Маша подарувала Ксюші братика. Так Господь нагородив їх із Матвієм за любов і доброту.
