Мене звати Марина, мені 23, цього року я захищаю диплом магістра. До столиці я переїхала одразу після школи з провінційного містечка, вступила до вузу і одразу влаштувалася на роботу, тому зараз вже маю за плечима майже шість років стажу, гарну посаду, а скоро матиму ще й червоний диплом. Кімнату я орендувала в одному зі спальних районів столиці, у старенькій квартирі такої ж старенької хазяйки.
Якось зранку прямо біля дверей я зіштовхнулася з нашим новим сусідом – молодим і симпатичний хлопцем Ярославом. Він нещодавно тут живе, бо раніше я ніколи його не бачила в нашому будинку. Ми пивіталися, разом дійшли до автобусної зупинки, мило поспілкувалися і з того дня щоранку стали їздити на роботу разом.
Ярослав приїхад до столиці з села, що на житомирщині в пошуках роботи. Точніше, цю роботу йому запропонували знайомі, тому він і приїхав сюди. Мені він здавався дуже спокійним, виваженим, а ще неймовірно освіченим і начитаним. Він працював юристом в державній установі.
Через два місяці такого щоденного спілкування ми почали зустрічатися, а ще через пів року ми стали жити разом і він повіз мене до себе в село, знайомити з батьками.
Тоді я грішним ділом вирішила, що у нас все серйозно, ну чого б ще він знайомив мене з батьками. Наші стосунки були досить рівними, але весілля, спільне проживання чи дітей ми ніколи не обговорювали.
І тут через рік наших стосунків, ми приїхали вітати його маму з Днем народження, а вона того дня прямо запитала, коли ми плануємо одружуватися. Я просто мовчала і поглядом змірювала коханого, а він не підводячи очей сухо сказав: “Поки не плануємо!”
Мені тоді стало трохи образливо, але я списала таку відповідь Ярослава на те, що ми дійсно не обговорювали цього, тому конкретно щось сказати батькам ще не могли. Більше ми цю тему не чіпали, а до батьків кілька разів він їздив сам.
14 лютого, в День закоханих, я була вихідна, планувала романтичну вечерю. Ярослав зранку поїхав на роботу, а потім ще мав заїхати десь у справах, а я мала вільний день, тому вирішила відвідати маму і близько 16 години планувала повернутися додому, щоб встигнути все приготувати. Ранок був досить звичайний і буденний, а от ввечері мене чекав грандіозний сюрприз.
Я повернулася додому як і планувала, в квартирі було тихо і не було речей Ярослава, зовсім не було. Поки я була в дорозі він ретельно постарався. Я присіла в коридорі нашої орендованої квартири і не могла зрозуміти, що відбувається. Набрала його номер, але відповіді не отримала, він скинув виклик. За хвилину прийшло смс: “Я пішов, вибач. Якби ти була вдома і почала б плакати, я не зміг би цього зробити.” Це повідомлення загнало мене ще в більший ступор.
Не буду довго розповідати, скільки я плакала, як довго шукала причини і не знаходила і скільки вишукувала в собі недоліки. Два місяці випали з мого життя, мене втішали подруги, батьки і навіть довелося відвідувати психолога. Правда відкрилася через пів року.
Виявляється батьки Ярослава надокучали йому з одруженням, а він просто злякався відповідальності і не придумав нічого кращого, як тихцем зібрати речі і піти. І от сьогодні він постав на порозі квартири з якої колись утік, де покинув мене і де я досі живу. Прийшов, просив вибачення і благав про примирення.
Я мовчки його вислухала і поставила усього одне питання: “Думаєш мені потрібен чоловік, який боїться відповідальності?” Для себе я давно поставила крапку.
