Ніна сиділа за столом, затискаючи в руках чашку холодного чаю. Вікно в її квартирі було відкритим, але на вулиці вже майже ніч.
Пронизливий вітер ганяв осіннє листя по тротуарах, змушуючи їх кружляти в безладді, так само, як і її думки. Вона давно не мала спокою. Все її життя було сповнене цієї незвичайної туги — туги за донькою, яку вона не бачила вже двадцять років.
Це було непросте рішення — не бачити свою дитину. І як же гірко їй стало від цієї думки. Вона могла б зустрітися з нею раніше, але її гордість,… ні, краще сказати — не те, що гордість, а непрощення.
Оце слово, непрощення, не давало їй спокою, і ось тепер вона сиділа тут, у цій порожній кімнаті, намагаючись згадати, чому все сталося так.
“Може, це вже не має значення?” — думала Ніна. Але думки її все одно не давали спокою. Все ще було занадто боляче.
Її донька, Ольга, була єдиною дитиною. Коли вона народилася, Ніна відчула, що її життя стало повнішим. Ольга була чудовою дівчинкою: розумною, слухняною, завжди прагнула зробити все, як треба.
Ніна була горда своєю донькою. Але все змінилося, коли Ольга почала зустрічатися з Романом, хлопцем із бідної родини, з яким вони мали спільні інтереси, але якому Ніна з самого початку не могла пробачити його походження.
Спершу Ніна поставилася до нього скептично, а потім, коли Ольга заявила, що збирається одружитися, це просто вивело жінку з себе.
«Ти що, з глузду з’їхала?» — кричала вона на доньку. «Ти хочеш вийти заміж за цього хлопця, який навіть не може забезпечити тебе? Як ти можеш так вчинити?»
Ольга була вперта, як і її мати, але цього разу не вистачило її рішучості перед Ніною. Вони сварилися, і сварки ставали все гіршими. Ольга все частіше захищала Романа перед матір’ю, і це погіршувало ситуацію. Ніна все більше відчувала, що її донька віддаляється від неї, що її впертість стала непереборною стіною між ними.
«Ти більше не моя донька!» — це були слова, які Ніна не могла забути. І хоча вона знала, що це було неправильно, вони вийшли з її уст в пориві гніву.
Після цього Ольга разом із Романом покинула рідний дім, і Ніна більше не чула від неї жодного слова. Замість того, щоб пошукати шлях до примирення, Ніна продовжувала тримати образу, вірячи, що все це — через Романа.
Минуло кілька місяців. Ольга привела в світ дитину, і Ніна дізналася про це лише від людей. Вона дивилася на фотографії своєї доньки, яка тримала на руках маленьку дівчинку, це їй принесли були знайомі її доньки.
Всі ці роки вона заперечувала свою доньку, ображала її вибір, і ось тепер Ольга мала свою родину, своє життя без неї.
Що змусило її так діяти? Ніна не могла зрозуміти. Вона думала, що якщо вона віддалить Ольгу, то таким чином її зможе захистити. А насправді вона лише стала причиною того, що її дитина залишила її назавжди.
Ось уже двадцять років пройшло з того часу, як Ольга пішла з дому. І хоч Ніна спробувала знайти її — через спільних знайомих, через соціальні мережі — вона так і не змогла вийти на контакт.
Ольга стала іншою, а Ніна залишалася застарілою в своїх принципах і образах. І тепер, коли її серце було переповнене жалем і болем, вона розуміла, що неможливо повернути назад те, що було втрачено.
Вона вже кілька разів намагалася надіслати доньці листа, але потім відкладала. Що писати? Як почати? Яка в неї є на це право, після всього, що сталося?
Як взагалі можна вибачитися за двадцять років відчуження? Ніна відчувала, що у неї більше не було жодних виправдань. Вона могла лише плакати в тиші своєї квартири, що стала її самотнім світом.
Одного разу, через кілька днів після чергової спроби відшукати хоч якісь сліди Ольги, Ніна отримала несподіваний дзвінок. Вона взяла трубку, і одразу почула знайомий голос — її доньки.
Тон був спокійним, але в ньому звучала якась тривога. «Мамо, це я… Оля».
.Ніні аж дух перехопило. Вона не могла вірити, що знову чує цей голос. Все в ній скрутилося, від хвилювання до страху.
«Ольго, ти… ти все-таки дзвониш?» — голос Ніни був тремтячим. «Де ти була ці роки? Я так сумую, я так тебе люблю!»
Ольга не відповіла одразу. Мовчала, і Ніна зрозуміла, що за ці роки її донька, мабуть, пережила багато. І тоді Ольга сказала слова, від яких Ніна відчула занепокоєння і мурашки по шкірі.
«Мамо, я хочу тобі сказати одне: я не винна, що ми не зустрілися раніше. Я спробувала знайти тебе, але ти ж мене вигнала з дому, ти ж не дозволяла мені бути з тобою…»
Ніна почула в них всю ту біль, яку Ольга несла в собі ці роки.
«Я знаю, я знаю, Ольго, вибач. Вибач мені. Я не знаю, як можна все це виправити», — Ніна сльозами в очах говорила це в слухавку.
Вони говорили довго, і за цей час Ніна нарешті зрозуміла, що не зможе повернути втрачене. Вона зрозуміла, що сама стала причиною того, чому її донька пішла. Вона розривала між собою всі ці роки, в яких її гордість заступала будь-які почуття.
Ольга погодилася приїхати на зустріч. Вони не бачилися двадцять років, і все здавалося непоправним. Але вони вирішили почати знову — з маленьких кроків до примирення, до того, щоб спробувати побудувати нові стосунки.
Вони не могли забути всі ті роки болю, але знову почати було необхідно, навіть якщо це було непросто.
Так, з часом, Ніна зрозуміла, що іноді в житті потрібно не перемогти, а вибачити.
Валентина Довга
