Коли ми з Костею й Софійкою гуляємо парком, люди дивляться на нас. Хтось усміхається, хтось зупиняється, щоб кинути захоплений погляд на нашу доньку. Я відчуваю ці погляди, іноді навіть бачу в них співчуття. Але зараз ми з чоловіком навчились не звертати на це увагу.
— Дивись, як вона бігає, — тихо каже Костя, не відриваючи погляду від Софії, яка весело стрибає по кольорових плитках алеї. — Так, вона неймовірна, — відповідаю я, відчуваючи теплоту у його голосі.
Я дивлюся на нього й бачу, як він усміхається, спостерігаючи за донькою. Ніхто не знає, через що ми пройшли, щоб бути разом, щоб наша Софійка бігала по парку та сміялася. А тоді, кілька років тому, це здавалося майже неможливим.
— Пам’ятаєш той день? — запитав Костя раптово. Його погляд на мить став серйознішим.
— Пам’ятаю, — тихо відповіла я, хоч і не хотіла повертатися до цих спогадів.
Він згадав про той день, коли я вперше прийшла до нього додому після того, що сталося. Костя на будівництві впав із великої висоти й більше не міг ходити. Його дружина залишила його, кинувши на руках маленьку Софійку. Коли я побачила їх, це виглядало як сцена з фільму про людське горе. Я не знала тоді, що наше життя переплететься.
Він лікувався у лікарні, де я працювала, й часто брав з собою дочку. Там я прив’язалася до неї. Дівчинка була налякана та часто сиділа у кутку палати, в очікуванні, коли тата нарешті випишуть. Я полюбила дівчинку, приносила їй смаколики, водила до логопеда та психолога, щоб розворушити її.
— Ти тоді виглядав зовсім розбитим, — згадала я, глянувши на чоловіка. — Але у твоїх очах була сила все перемогти. Я це відчула.
— А я тоді думав, що все закінчено. Не міг повірити, що хтось ще прийде до мене на допомогу, — він сумно посміхнувся, – А тут ти.
Коли я вперше прийшла до Кості, його очі були порожні, наповнені відчаєм. Маленька Софійка сиділа поруч, тримаючи його за руку. Я тоді не могла уявити, як вони виживуть удвох, але щось у мені закликало залишитися.
— Ти врятувала мене, Марина, — сказав чоловік, беручи мою руку у свою. — Якби не ти, не знаю, що було б далі.
Я мовчала, намагаючись стримати сльози.
— Знаєш, — продовжив він, — я не міг навіть подумати, що колишня дружина буде такою безсердечною. Їй була потрібна тільки квартира, а про Софійку вона взагалі забула.
— Я пам’ятаю, як ми тоді бігали до адвокатів. Твоя колишня нас так мучила, що я думала, зійду з розуму.
Кожен її дзвінок, кожна спроба відібрати квартиру у чоловіка — це був удар по наших нервах. Вона з’являлася несподівано, з новими вимогами, погрозами, що подасть до суду. Я тоді відчувала, що ми йдемо по тонкому льоду, але твердо вирішила, що більше не дам їй псувати нам життя.
— Тоді ти сказала їй все, — згадав Костя із захопленням. — Я не знаю, звідки у тобі взялася така сила?
— Від тебе, — зізналась я. — Я не могла дозволити, щоб хтось ще більше тебе образив.
Після того, як я влаштувала останню розмову з його колишньою дружиною, ми більше не чули від неї ні слова. Вона зрозуміла, що я не відступлю, що я боротимусь за Костю й за Софійку до кінця. Ми виграли цю справу, але це була тільки частина нашої боротьби.
— А як же твої батьки? — запитав чоловік, ніби торкаючись старого.
Я зітхнула. Це найболючіше питання. Мої батьки ніколи не підтримували мене у моєму виборі.
— Вони так і не змирилися, — сказала я, відводячи погляд. — Вони наговорили багато образливих слів.
Костя опустив голову.
— Ти ніколи не повинна була чути такі слова. Це несправедливо. — Вони просто не розуміють, що таке справжня любов, — намагалась посміхнутись я. — Я обрала тебе й Софійку та ніколи не шкодувала про це.
Ми довго сиділи мовчки, слухаючи сміх доньки. Я дивилася на чоловіка, який став для мене всім, і на нашу доньку, яка наповнювала наше життя світлом.
— Ми вистраждали нашу сім’ю, — сказала я тихо, обіймаючи його. — Але ми разом. І це головне.
— Так, ми вистояли, — відповів чоловік, міцніше стискаючи мою руку. — І більше нічого не зламає нас.
Ми сиділи разом, спостерігаючи за Софійкою і на мить світ здався досконалим. Але моя мама так і не змогла прийняти нашу сім’ю. І це дуже важко.