— Ігорю, ти, мабуть, думаєш, що після всього я стою тут, перед тобою, щоб дати тобі другий шанс? Що ти можеш так просто увірватися у моє життя, як колись втік з нього? Ні. Ти втік зі свого весілля, з нашого майбутнього, зі своєї відповідальності. А я — я залишилася одна, розбита, намагалася зібрати себе по шматках! – рішучо сказала я.
Настя, моя донька, увірвалася у дім як буря та світилася від радості.
— Мам! Ми з Марічкою перемогли! — вона підстрибувала від захоплення, розмахуючи руками. — Наша студія зайняла перше місце у конкурсі! Завтра святкуємо! І у нас ще й благодійний ярмарок буде! Обов’язково прийдеш, так?
— Звичайно, прийду, доню, — відповіла я, посміхаючись її дитячому захопленню. — Не могла б пропустити таку подію.
Наступного дня, намагаючись бути вчасно, я приїхала до парку, де вже зібралося чимало людей. У повітрі віяло духом свята: діти бігали з кульками, чути було музику, а запах свіжоспечених пиріжків змушував шлунок завивати від голоду. Я стояла, намагаючись зрозуміти, де знаходиться Настя, аж тут вона підскочила до мене.
— Мамусю, пішли! Я хочу тебе познайомити з паном Ігорем! Він просто дивовижний! — захоплено вигукувала вона, тягнучи мене за руку.
“Пан Ігор?” — думала я, відчуваючи дивне передчуття. Чи, можливо, це просто збіг?
— Він наш викладач, — продовжила Настя. — Такий талановитий і всі його обожнюють! Ти мусиш з ним познайомитися!
І ось ми підходимо до намету, де стоїть високий чоловік у простій сорочці з вишуканими рисами обличчя. Я завмерла. Це ж він. Той самий Ігор. Мій наречений, який одного разу просто не прийшов на власне весілля. Серце сповільнило свій хід, а у горлі пересохло.
— Інно? — Ігор витріщився на мене, ніби побачив привида. — Ти? Тут? Це ж неймовірно!
— А я тут з донькою, — відповіла я, намагаючись не видати своєму голосу жодної емоції. — Настя купу всього розповідала про тебе. Бачу, ти таки став тим, ким мріяв стати.
Ігор нервово провів рукою по волоссю, його очі були сумішшю здивування й ніяковості.
— Так, уяви, — він невпевнено засміявся. — Але ти ж розумієш… Я тоді був просто хлопчиськом. Злякався, не знав, що роблю. А тепер усе інакше. Я зрозумів, що зробив велику помилку. І, можливо, доля знову дає нам шанс. Ми можемо спробувати, якщо ти зможеш мене пробачити.
У цей момент на мене нахлинули спогади, але замість болю чи жалю я відчула внутрішнє полегшення. Скільки років я тримала у собі образу за той день? А тепер дивлюся на Ігоря й не бачу у ньому того “ідеального” чоловіка, за яким тоді сумувала. Переді мною стояла людина, яка колись боялася відповідальності, і яка, схоже, не сильно змінилася.
Я зітхнула й підняла на нього погляд:
— Ігорю, навіть якби я не була заміжня. Навіть якби у мене не було доньки, яка не твоя дитина… Так от, між нами нічого не могло б бути. Багато води втекло з того часу. Ми стали різними людьми. І, чесно кажучи, я не бачу сенсу повертатися назад. Ми могли б дружити, якщо хочеш, але більше — ні. Ця річка давно пересохла.
Ігор стояв мовчки, розгублено дивлячись на мене. Він явно не очікував такого відвертої та впевненої відмови. Можливо, він дійсно вважав, що зможе отримати “другий шанс”, але у моєму житті більше не було місця для старих помилок.
Я попрощалася й відійшла, залишивши його стояти серед людей, які тепер здавалися йому абсолютно чужими. У серці було легко і я вперше за стільки років відчула справжнє звільнення.
Настя, яка вже чекала мене біля іншого намету, побачила моє обличчя й запитала з цікавістю:
— Мам, а ви знайомі? Ух ти!
Я посміхнулася:
— О, це мій старий знайомий. Пішли, котику. Тато нас вдома вже зачекався, мабуть.
І як тільки я це сказала, відчула, що нарешті відпустила той важкий тягар минулого. Життя знову стало яскравим та легким, а попереду чекали нові пригоди, де не було місця ні для жалю, ні для старих привидів.
