«А ми розріжемо його на половинки. Одну попробуємо, а другу, матусю, засуши. Так вона збережеться і дочекається нашого садівника з вiйни обов’язково!»

Вероніка Іванівна жила у віддаленому від обласного центру прикордонному селі. Вчителювала. Струнка, з охайною зачіскою. Коли починала обмінюватися досвідом з колегами з вивчення рідної мови, літератури, в аудиторії встановлювалася глибока тиша. Її порад чекали. На відкриті уроки напрошувалися заздалегідь. Мені до сих пір здається, що на кращому уроці, ніж у неї, за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня» побувати не довелося.

Коли постало питання, хто хоче співпрацювати у творчій групі з впровадження досвіду всіма знаного в Україні педагога-філолога, заслуженого вчителя України Василя Івановича Цимбалюка, зраділа, побачивши її підняту руку.

Життя вирувало, однак збігало так швидко! Знаєш людину як професіонала, а її суто особисте залишається ніби за ширмою. Тим більше, нас розділили не лише час, а й місце проживання.

Та одного разу пролунав тривожний дзвінок колеги: Вероніка Іванівна дуже хвoра. Невідомо, чи й виживе після опepацій. Потрібно було негайно відновити ту ниточку духовного зв’язку, що перервалася часом.

…Вероніка не опускає рук. Вона не сміє думати про безвихідь. Адже сама виховала двох синів. Старший одружений, живе з сім’єю в обласному центрі. Всі його помисли – полегшити материн бiль. Мати сварить його за надтурботу про неї. Але її не покидає думка про меншого сина.

Як тільки почалися вoєнні дії на Сході, він зголосився туди добровольцем. Мати опинилася на роздоріжжі: що порадити меншому? А він, такий завжди слухняний, твердо заявив: ніщо і ніхто не перешкодить йому бути в рядах ровесників у гарячих точках, коли країні загpожує нeбeзпека.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Чи не тому вона його вчила?! Однак тоді ще вона не хвopіла, все ж заперечити синові лише спробувала. А тепер? Потрібно боротися за життя, аби мати сили для щоденного очікyвання дзвінка з далекого Донбасу. Заспокоювати матір вдавалося не завжди.

Взяла себе в руки. Працювала над поетичною збіркою, видала її. Задумала залишити селу книгу про сільський храм, його історію. Дуже важко їй це вдавалося. Відшукати свідків історичних релігійних подій, що проходили у селі, сфотографувати, описати, порадитись з вищими церковними чинами, владнати справи з видавництвом. Так бракувало звичайних людських сил!

Однак здійснила задумане. Саме творча робота допомагала їй переживати те щоденне очікування дзвінка звідти, де знаходився її син. То був час тиші для інших додзвонювачів – і близькі це знали. Ці години для неї важливіші за години власного бoлю. І так уже довгих 5 років. Її може зрозуміти лише інша мати з подібною долею.

У клопотах гамувався бiль, скорочувався час очікування синових дзвінків. Життя обдарувало радістю: відпусткою сина з фронту. Не могла надивитися, намилуватися. Змужнів. Справжній захисник. Не спала, оберігаючи сон сина. Боліло серце, коли здригався уві сні.

Бувало, раптово схоплювався, оглядався і, побачивши її миле, рідне обличчя, заспокоював: «Ну, чого ти, мамусю, не спиш? Бачиш, який мені любий сон у нас вдома?». І вона вдавала, що теж засинає.

По від’їзді відпускника старший син вирішив, що перевезе маму до себе в місто. Побула, та не довго. Їй легше дихалося в селі.

– Та й ваша, мамо, вчительська квартира має такі ж стіни, як у місті, – вона ще й на другому поверсі, – вмовляв син.

Не помогло. Продали квартиру. На прощання встигла почути пісню на власні слова у виконанні церковного хору. Щоб синові було ближче доїжджати, купили будиночок теж таки в селі, недалеко від міста.

…Вероніка вже ходить по зеленій травичці, вдихає запахи цілющого повітря, милується квітами під вікном. А все результат праці синової родини і… сусідів. Сільська громада прийняла сердечно, привітно. Прийняла навіть у члени «Просвіти».

Весною вдруге, вже на нове місце, приїхав з армії у відпустку її молодший син.

– Пам’ятаєш, мамо, як я хотів, будучи ще малим, щоб біля нашого будинку росли яблуньки? Ти казала, що там не було місця для їх висадки, а тут простір!

І посадили сини матері сад. А молодший довго вибирав саме яблуньку, таку, аби на наступний рік родила. Доглядали сад усі разом: свої і сусідські. Прийнялися деревця. Зацвіла синова яблунька. Поливали у цьогорічне спекотне літо. І що ж? Вродилося уже одне яблучко саме на синовому деревці.

Зірвала його мати, аби не впало. Коли приїхав старший син, стали думати: на нову відпустку молодшого найближчим часом надіятися не слід. Що ж робити з яблуком? Цікаво ж, яке воно…

Читайте також: – Ось тримай. Син у тебе. Матвій. Ти все життя мені зіпсував, і вона, сестра рідна називається. Кому я потрібна тепер з дитиною?: Рідна сестра підкинула дитину і зникла на десять років

Порадив старший: «А ми розріжемо його на половинки. Одну попробуємо, а другу, матусю, засуши. Так вона збережеться і дочекається нашого садівника обов’язково!».

Як хочеться, аби Вероніка Іванівна якнайшвидше пригостила сина половинкою яблука, аби він ніколи не спішив залишати матір одну! Мати живе з великою вірою в серці. Це вона вселяє душевні сили, долає хвopоби…

Олена РУТЕЦЬКА. м. Збараж, за матеріалами видання “Наш День”

фото ілюстративне з вільних джерел