Іван сидів у вітальні, дивлячись на батька. Той, стоячи перед ним, виглядав серйозно, але чомусь у його очах не було того страху, що зазвичай супроводжує важливі рішення.
Батько схоже сприймав усе це не як трагедію, а як чергову необхідність у житті.
— «Ми з твоєю мамою вирішили розійтися», — батько вимовив ці слова тихо, як для себе.
Іван здригнувся. Він знав, що з батьками не все добре, але таке рішення здалося йому неймовірним. Він повернув голову до батька, хоч і не знав, що сказати.
— «Що?» — не зміг вимовити нічого іншого, окрім цього.
Батько не відповів одразу, лише глибоко зітхнув. Він був старшим, мудрішим, і для Івана це рішення справді було несподіваним. Вони з мамою завжди здавались такою стабільною парою.
— «Так, Іване. Нам більше нема про що говорити. Рішення прийняте», — батько знизав плечима. — «Але ти сам розумієш, що не можна жити, коли серце більше не відчуває того, що мало б відчувати».
Іван на мить відвернувся, намагаючись зрозуміти, чому це сталося, і чому йому доводиться це чути зараз. У голові крутилося безліч думок, але жодна не була достатньо чіткою, щоб він зміг щось сказати.
— «Але ви разом стільки років, як так?» — нарешті він розпачливо промовив. — «Ти ж завжди був таким надійним для нас, батько… чому зараз?»
Батько застиг на мить. Він ніби сам шукав правильне пояснення.
— «Життя не стоїть на місці, синку. Ми міняємось, і інколи потрібно вміти визнати, що двоє людей можуть йти різними шляхами. Як не сумно це визнавати».
Іван замовк. Він не знав, що робити з цією інформацією. Йому не хотілося вірити в те, що чує. Але вже кілька місяців між батьками щось не клеїлося. І він відчував це.
Проблеми все частіше ставали на поверхню, хоча на вигляд все було нормально. Зараз він розумів, що за цією «нормальністю» ховалася прірва.
— «І що ж ми тепер робимо?» — з тривогою запитав Іван.
Батько знову зітхнув, сідаючи на диван.
— «Ти ж дорослий чоловік. Можеш зрозуміти: якщо ми не можемо бути щасливими разом, чому ми повинні залишатися в таких стосунках?»
Іван навіть не знав що й сказати батькові, адже той і не здогадувався, що син сам задумав іти з сім’ї. Трохи помовчавши,він нарешті промовив: «Ну… я чесно готів тобі першому сказати що теж вирішив залишити свою дружину»
Батько, виглядаючи здивовано, підняв погляд: «Ти серйозно?”. Чоловік не міг повірити в почуте, одне діло коли він уже проживши майже двадцять років з дружиною хоче розлучення і діти дорослі а інше коли син хоче покинути дружину з малою дитиною.
Він задувався а потім сказав до Івана: “Якщо ти передумаєш, то я теж залишуся з твоєю мамою”.
Іван здивовано поглянув на батька. Він зовсім не сподівався, що батько може діяти так. Це не було його звичним способом мислення.
Батько посміхнувся і поклав руку на плече сина.
«Іване, твоя справа — зробити свій вибір. Я вже свій зробив. А ти?»
Іван сидів за столом, обмірковуючи слова батька. Умова батька, що він залишиться з мамою, якщо Іван передумає, тепер стала йому ще більш зрозумілою. Всі ці роки, поки він з дружиною, Катериною, намагалися зберегти хоч якусь ілюзію гармонії в стосунках, він чомусь забував про те, що справжня цінність родини — це не вічна безпека чи комфорт, а любов і підтримка.
Іван одразу погодився на батькову умову. Йому не хотілося бути свідком розпаду сім’ї його батьків. Він зрозумів, що не може так просто кинути свою родину через непорозуміння чи тимчасові труднощі.
Чоловік раптом усвідомив, що його вибір — це не тільки його рішення, але й відповідальність перед сином. Богдану було лише п’ять, але через кілька років він, без сумніву, став би свідком цієї кризи в родині. Іван не міг уявити, що почути би міг від сина, коли той стане старшим і зрозуміє, що сталося з його батьками.
Іван любив свого сина, але зараз він ставить собі інше питання: чи буде він щасливий, якщо через кілька років син скаже йому: «Тату, чому ти не залишився з мамою? Чому ви вирішили розлучитися?».
Чи зможе він дивитись у ці очі і пояснити, що було для нього важливіше, ніж зберегти сім’ю? Іван взяв телефон і набрав номер Катерини.
— «Привіт, Катя, це я», — сказав він, намагаючись говорити спокійно, але голос видавав його тривогу. — «Ми повинні поговорити».
Катерина в трубці трохи зітхнула. Вона теж відчувала, що щось змінилося.
— «Про що?» — запитала вона з обережністю.
— «Я передумав… Я хочу, щоб ми спробували ще раз. Це не просто так. Я зрозумів, що не можу залишити тебе і Богдана».
Катерина мовчала кілька секунд, а потім відповіла: «Ти серйозно?» — її голос був м’яким, але в ньому звучала і надія, і непевність.
«Так. Я все осмислив. Ми можемо знайти спосіб працювати над нашими проблемами, якщо ти цього хочеш», — відповів Іван, відчуваючи, як з кожною хвилиною його рішучість лише зміцнюється.
Катерина зробила паузу, а потім тихо сказала: «Я теж хочу. Але ти розумієш, що це буде нелегко? Ти готовий до цього?»
Іван глибоко зітхнув. Відповідь була очевидною.
«Так, готовий. Тому що я не хочу, щоб Богдан через кілька років запитав мене, чому я не залишився з вами. Я хочу, щоб ми були справжньою родиною для нього».
Іван поклав слухавку і відчув, як його плечі трохи опустились. Він зрозумів, що зробив правильний вибір. Рішення залишитися разом з Катериною не означало, що все буде просто. Але він відчував, що зараз — це його шанс змінити все на краще. І для нього, і для сина.
Тим часом Іван увійшов до кімнати і подивився на батька. Вони обнялися і зрозуміли обидвоє як помилялися коли хотіли покинути своїх дружин..
Іван не знав, що чекає на них у майбутньому з дружиною, але він був радий що батько залишиться з мамою. А батько Івана хоч і справді хотів розлучення то заради збереження сім’ї для єдиного онука був ладен поміняти своє рішення.
Ця історії надає можливість роздумувати про вибір між особистим щастям і відповідальністю перед родиною. Як би ви вчинили, якби опинились на місці батька чи Івана?
Автор: Галина Червона
