— Знаєш, Галю, якби я могла спокійно жити й не звертати увагу на плітки інших, то, мабуть, давно вже була б у раю. Але ж ні. Як тільки починаю думати, що в нас з Андрієм все добре, знову щось стається. І знаєш, мене найбільше дратує не те, що люди говорять за моєю спиною, а те, що наші рідні, ті, хто повинен нас підтримувати, насправді нас зовсім не розуміють. Особливо свекруха.
Оксана зітхнула, обережно крутивши чашку з кавою у руках. Ми сиділи у мене вдома, недалеко від її фотостудії. Я бачила, як на її обличчі змішалися втома та розпач.
— Ну яка у нас “нетипова” родина? – продовжувала жінка. – Так, я заробляю гроші, у мене власна фотостудія. І я люблю це! У кожному знімку я бачу маленьку частинку себе, це справжня насолода. Мій чоловік займається господарством та дітьми. І знаєш що? Він у цьому просто чудовий! Я дивлюсь на нього й думаю, яке щастя мати такого чоловіка. Але свекрусі це, виявляється, не до вподоби, – жінка нахилилася ближче до мене, її очі спалахнули.
Вона продовжила розповідь:
— Аллі Вікторівні все не так! Постійно підколює мене, особливо коли справа доходить до нашого поділу обов’язків. Каже, що я “не жіноча”, “руки не з того місця”, що я “ледача”. Уявляєш? І все тому, що Андрій допомагає мені! Та це ж його рішення і ми обоє цим задоволені! Ну що ж вона у кожну дрібницю лізе? — Оксана махнула рукою, і я побачила, як їй важко стримувати емоції.
— Ну, слухай, – обережно почала я, – це ж просто її характер. Може, не звертай уваги?
— Ми з чоловіком довгий час так і робили. Сміялися над її закидами, ігнорували нападки, але ж тепер ситуація змінилася. Тоді це була просто її думка, яка не зачіпала наше життя, а зараз вона почала впливати на нашу доньку. І це вже зовсім інша справа.
Оксана відставила чашку й підперла голову рукою.
— Розкажи детальніше. Що сталося? – я відчувала, що жінка ось-ось розплачеться. Але, це потрібні сльози.
— Одного разу я прийшла додому і Яринка вибігла до мене з усмішкою, та й питає: “Мамо, що ти мені принесла?” Я дістала з пакета іграшкового ведмедика, якого вона обожнює. У неї вже ціла колекція цих ведмедиків, навіть нічник в її кімнаті – теж з ведмедиком. Я була щаслива бачити її радість.
Але тут з кухні виходить Алла Вікторівна, витираючи руки рушником й одразу, замість “Доброго дня”, кидає фразу: “А про розвиваючі іграшки ти не чула? Ну звісно, де тобі! Ти й погодилася на доньку, щоб мого чесного сина до себе прив’язати!”
— Я застигла від такої грубості. Спокійно подякувала за допомогу з донькою й більше нічого не сказала. Але всередині все горіло! – Оксана нервово розвела руками.
— Це верх зухвалості і нахабства, – я співчутливо кивнула.
— І це був не єдиний випадок! Її “безневинні” коментарі неодноразово підривали нашу сімейну гармонію. Свекруха почала виливати свій негатив на нашу доньку. І ось я стою перед дилемою. Я не хочу, щоб Яринка відчувала цю неприязнь та накручування Алли Вікторівни, але водночас вона любить свою бабусю. Що робити? Відсторонити свекруху з нашого життя? Але це ж може завдати шкоди доньці! – Оксана стиснула кулаки, намагаючись заспокоїтися.
— А що Андрій? Він підтримує тебе? – я спробувала знайти хоч якусь опору в цій складній ситуації.
— Так, звісно. Ми домовилися, що коли у нас будуть справи й ми не зможемо залишитися з Яринкою, краще запросити няню, ніж просити Аллу Вікторівну. Але обмежити її спілкування з онучкою повністю? Це важке рішення. Яринка її любить, вона просто ще не розуміє, що відбувається. Але я не можу дозволити, щоб їй нашкодили. І знаєш що найбільше болить? Я щиро намагалася бути гарною невісткою, але для свекрухи я завжди буду “неправильною”. Не через мою роботу чи інші дрібниці, а просто через те, що ми живемо не так, як вона звикла.
Жінка опустила очі, її голос був майже пошепки.
— Оксано, ти сильна і ти чудова мама, – намагалася я її заспокоїти. – Твоє щастя з Андрієм — це найважливіше та безпека вашої доньки. А що стосується свекрухи, то може настав час для рішучої розмови? Якщо не допоможе, тоді доведеться прийняти важке рішення, а Яринка згодом зрозуміє.
— Мабуть, ти маєш рацію, тільки я боюся, що це зруйнує останні залишки миру. Але мовчати більше не можна…
Оксана підвела голову і я побачила в її очах рішучість. Вона готова боротися за своє щастя, навіть якщо доведеться прийняти непрості рішення.
