— А що Марина? Марина при ділі. — Аліна коротко засміялася. Звук був сухим, як тріск зламаної гілки. — Валізи тягає, сукні мені прасує. Та хай радіє, що ми її взагалі в люди вивезли. Сиділа б у своїй конурі. Вона ж зручна, Лєно. Як табуретка. Їй скажеш — вона робить. Денис взагалі молодець, правильно її дресирує. Щойно — про маму згадав, і вона вже гаманець відкриває. У неї ж свого життя нуль, от хай наше обслуговує.
Важкі пластикові коліщатка чужої валізи з гидким скреготом підстрибували на стиках мармурової плитки. Моя права рука заніміла від ваги, пальці побіліли, впиваючись у висувну ручку. Лівою я притискала до боку свою скромну тканинну сумку.
— Марино, ну ти чого там застрягла? — Аліна обернулася біля самих обертових дверей готелю. На ній був бежевий шовковий костюм, який жодного разу не зім’явся за час поїздки. Вона легко поправила сонцезахисні окуляри на ідеальному носі. — Вікторія Павлівна вже на ресепшені, мені треба встигнути привітатися першою. Давай жвавіше.
Вона не запропонувала взяти хоч би свій б’юті-кейс. Лише розвернулася на підборах і зацокотіла до стійки реєстрації, залишаючи за собою шлейф солодкого нішевого парфуму.
Я перехопила валізу зручніше. Ручка ковзала від поту. У просторому, залитому світлом холі заміського спа-готелю пахло хвоєю та дорогою кавою. Біля стійки справді стояла Вікторія Павлівна — дружина власника мережі клінік, де я працювала старшим адміністратором. Це вона запросила мене на ці вихідні. Сказала: «Мариночко, ви так працюєте, поїхали зі мною, у мене чоловік путівку на двох оплатив, а подруга злягла з застудою. Відпочинемо, на масаж сходимо».
Аліна стояла поруч з Вікторією, схиливши голову набік, і щось щебетала, активно жестикулюючи. Дружина боса ввічливо, але відсторонено кивала, поглядаючи на мене поверх Аліниної маківки.
Я тягла цю валізу і відчувала, як по спині стікає липка крапля поту. Шість років. Рівно шість років я терплю цей поблажливий тон дружини мого молодшого брата. Від того самого дня, як Денис привів її знайомитися до нашої старої маминої хрущовки без ліфта, де Аліна першим ділом протерла стілець вологою серветкою, перш ніж сісти.
Я підійшла до стійки, важко опустила валізу на підлогу. Пластик гучно стукнув.
— Ой, ну нарешті, — Аліна мазнула по мені поглядом. — Вікторіє Павлівно, я саме казала, як ми раді, що ви погодилися взяти мене. Денис так багато розповідав про вашого чоловіка.
Вікторія Павлівна перевела погляд на мене. В її очах читалося німе питання. Я лише ледь усміхнулася, відчуваючи, як палають щоки. Я сама притягла Аліну сюди. Сама напросилася у Вікторії взяти її замість мене другим номером у люкс, а собі зняла скромний стандарт на першому поверсі за власний кошт. Але тоді я ще не знала, чим закінчаться ці вихідні.
Усе вирішилося тиждень тому на моїй кухні. Денис сидів за столом, доїдав другу порцію домашніх котлет і запивав їх чаєм із надщербленої чашки. Він пах дорогим деревним одеколоном, який Аліна змусила його купити з кредитки.
— Марино, ну що тобі варто? — Денис відсунув порожню тарілку. Його пальці нервово барабанили по клейонці. — Це ж дружина самого шефа. Аліна працює в піарі, їй потрібні зв’язки. Ви там будете в лазні сидіти, коктейлі пити. Вона з нею потоваришує, слівце за мене замовить. Мені давно час місце начальника відділу просити.
Я стояла біля плити, відтираючи губкою пригорілу олію. Губка кришилася.
— Дене, Вікторія Павлівна покликала мене відпочити. Ми з нею на роботі спілкуємося, вона вирішила зробити добру справу. Як я скажу їй: вибачте, я не поїду, візьміть дружину мого брата?
— Та ти сама подумай! — Денис скочив, стілець заскрипів по лінолеуму. — Навіщо тобі цей спа? Ти все одно нікуди не ходиш. А для нас це шанс. Аліна сказала, якщо я не отримаю підвищення, ми не зможемо взяти іпотеку. Ми ж сім’я, Марино. Мама завжди казала: тримайтеся одне за одного.
При згадці про маму в горлі став клубок. Я кинула губку в раковину. Вода з шипінням ударилася об розпечений метал.
Мама пішла десять років тому. Я тоді лише закінчила інститут. Денису було двадцять чотири, він ще вчився. Я обіцяла мамі, що поставлю його на ноги. І ставила.
— Дене, — я витерла руки об рушник. — За останні три роки це п’ятий раз, коли ваші плани руйнують мої. Чотири рази ми планували спільну відпустку, і чотири рази Аліна в останній момент міняла квитки так, що я залишалася сама в місті, бо їй «терміново захотілося в інше місце», а мої путівки згорали.
— Це інше! — він підійшов до мене. — Ну, Марино. Я сам оплачу їй дорогу. Ти лише домовся.
Він не оплатив. Коли підійшов час бронювати додатковий номер для мене — адже путівка Вікторії була лише на двох, — Денис відвів очі й сказав, що в них зараз скрутно з грошима через ремонт машини. Я дістала свою зарплатну картку. Як діставала її, коли треба було додати їм на весілля, як діставала, коли вони міняли меблі. П’ятнадцять тисяч гривень. «У борг, до премії», який ніколи не повертався.
Її логіка завжди була простою: у мене немає чоловіка, немає дітей, я живу в квартирі, що дісталася від бабусі, отже, мені гроші й зв’язки потрібні менше. Я повинна допомагати сім’ї брата, бо вони — майбутнє.
Я погодилася. Я зателефонувала Вікторії Павлівні, соромлячись, і попросила взяти Аліну до її двокімнатного номера, а сама оплатила собі найдешевшу кімнату в тому ж готелі.
Номер 412 пах лавандою та свіжою постіллю. Аліна увійшла першою, кинула свою сумочку на широке двоспальне ліжко біля вікна.
— Так, я займу це, — безапеляційно заявила вона. — Ти ж не проти, Марино? У мене спина ниє від жорстких матраців.
Вікторія Павлівна тактовно промовчала, зайнявши другу спальню. Я стояла в дверях, переступаючи з ноги на ногу. Мій номер був на першому поверсі, з видом на парковку, але Аліна вимагала, щоб я занесла її речі й допомогла розібрати б’юті-кейс, бо в неї «манікюр».
— Дістань там відпарювач, — скомандувала вона, відкриваючи валізу. — Мені треба шовкову сукню приготувати до вечері. Вікторіє Павлівно, а ви в чому плануєте спускатися?
Я мовчки дістала портативний відпарювач, налила води з пляшки. Увімкнула в розетку. Апарат заурчав, випускаючи струмінь гарячої пари. Я проводила насадкою по тонкій бежевій тканині, розправляючи складки. Руки діяли механічно.
Якоїсь миті Вікторія Павлівна вибачилася й пішла до спа-зони на перший сеанс. Ми залишилися вдвох.
— Марино, зроби чай, — Аліна сиділа перед дзеркалом, вбиваючи спонжем тональний крем у шкіру. — Там у міні-барі мають бути пакетики.
Я поставила чайник. Задуха в номері стала нестерпною. Я штовхнула важкі скляні двері й вийшла на балкон. Морозне повітря вдарило в обличчя. Внизу, за засніженими ялинами, виднілася темна пляма озера. Я оперлася руками об холодні металеві перила. Метал пік долоні.
Навіщо я тут?
Це питання пульсувало у скронях. Я ховалася від правди багато років. Виправдовувала себе маминим наказом. Але правда була куди гіршою. Я думала, якщо перестану бути «корисною», зручною сестрою-банкоматом, сестрою-прислугою, то залишуся в абсолютному вакуумі. У мене не було своєї сім’ї. Вечори я проводила перед телевізором з тарілкою пельменів. Бути потрібною Денису — це була моя єдина соціальна роль. Хай навіть у ролі тяглової конячки.
Позаду скрипнули балконні двері. Вона зачинилася не до кінця, залишивши щілину завтовшки в палець. Крізь неї чітко долинув голос Аліни. Вона говорила телефоном.
— Так, приїхали, — її тон був розслабленим. — Готель нормальний, але нудьга. Дружина шефа — типова тітка, нічого цікавого. Буду зараз її обходжувати за вечерею.
Пауза. Вона слухала співрозмовницю.
— А що Марина? Марина при ділі. — Аліна коротко засміялася. Звук був сухим, як тріск зламаної гілки. — Валізи тягає, сукні мені прасує. Та хай радіє, що ми її взагалі в люди вивезли. Сиділа б у своїй конурі. Вона ж зручна, Лєно. Як табуретка. Їй скажеш — вона робить. Денис взагалі молодець, правильно її дресирує. Щойно — про маму згадав, і вона вже гаманець відкриває. У неї ж свого життя нуль, от хай наше обслуговує.
Я перестала дихати. Пальці на перилах звело судомою. Я дивилася на свої руки: нігті без лаку, суха шкіра на кісточках.
«Зручна, як табуретка».
Може, вона має рацію? Може, я сама винна? Я жодного разу не сказала тверде «ні». Я мовчки переказувала гроші, коли вони просили. Я мовчки ковтала образу, коли на мій день народження вони подарували мені набір гелів для душу за акцією з найближчого магазину. Я сама прийшла до цього номера прасувати її сукню. Я сама дозволила їм витирати об себе ноги.
Щілина в дверях стала не лише джерелом звуку. Вона стала межею.
Я штовхнула двері. Аліна сиділа на ліжку, схрестивши ноги, і фарбувала губи. Побачивши мене, вона анітрохи не зніяковіла.
— О, ти все? Чай готовий? — вона кинула телефон на тумбочку.
— Готовий, — мій голос прозвучав глухо, незнайомо. Я пройшла повз неї до виходу. — Сукня висить у шафі.
— Зачекай, куди ти? — вона здивовано підняла брови. — О шостій вечеря. Займи нам гарний столик біля вікна, гаразд? І дізнайся, там можна рахунок на номер записати? Я картку в куртці забула.
Я зачинила за собою двері. Замок сухо клацнув.
Наступного дня, рівно опівдні, ми зіткнулися в зоні спа-ресепшену.
У повітрі густо пахло евкаліптом і хлоркою від басейну. З прихованих динаміків лилася дратівливо повільна інструментальна музика. Я стояла біля дерев’яної стійки, оздобленої мохом. Чекала на Вікторію Павлівну, яка пішла переодягатися. Ми мали йти на парний масаж — єдина процедура, яку я оплатила для себе заздалегідь, ще з дому.
З коридору з’явилася Аліна. На ній був пухнастий білий халат готелю, волосся зібране в недбалий, але явно ретельно укладений пучок. Вона підійшла до мене впритул. Від неї пахло розпареною шкірою та дорогим кремом.
— Марино, тут така справа, — вона знизила голос, хоча поруч нікого не було. — Я подивилася розклад. У Вікторії Павлівни зараз масаж гарячим камінням. У сусідньому кабінеті.
— Так. Ми йдемо разом.
— Ні, не йдемо, — Аліна поправила пояс халата. — Я йду з нею. Мені потрібні півтори години наодинці з нею в релакс-зоні, щоб остаточно добити питання з підвищенням Дениса. Я вже сказала адміністратору, що ти поступаєшся мені своїм часом.
Я подивилася на дівчину за стійкою. Та ніяково відводила очі.
— Це мій час, — сказала я. Голос зрадницьки тремтів.
— Марино, не починай, — Аліна закотила очі, цокнувши язиком. — Тобі цей масаж навіщо? Ти ж розумієш, що зараз вирішується кар’єра твого брата. Ти хочеш, щоб він усе життя в менеджерах сидів?
Я опустила погляд. На стійці ресепшену стояла широка скляна чаша, наповнена декоративною галькою та водою. У ній плавали штучні квіти лотоса. Мій погляд зачепився за один камінь з краю. Він був сірим, гладким з одного боку, але з грубим, гострим сколом з іншого. Хтось кинув бракований камінь у бездоганну композицію, і він лежав там, дряпаючи скло при кожному русі води.
Аліна роздратовано зітхнула. Її рука лягла на стійку. На зап’ясті бовтався синій силіконовий браслет — електронний ключ від шафки. Ремінець трохи перекрутився, оголивши металеву застібку.
Світло лампи блиснуло на металі, і в голові раптом спливла картинка: десять років тому. Я купую Денису його перший наручний годинник на свою першу зарплату. Дешевий, з дерматиновим ремінцем. Він тоді стрибав від радості й обіцяв, що коли виросте, купить мені справжні золоті.
Він виріс. І прислав дружину забрати мій оплачений час.
Шлунок скрутило. У вухах шуміло, заглушаючи евкаліптову музику.
— Дівчино, — я звернулася до адміністратора, не дивлячись на Аліну. — Скасуйте мій запис на масаж. Повернення коштів оформіть на картку.
Аліна переможно усміхнулася.
— Ну от, бачиш, можеш же бути адекватною…
— І ще, — я перебила її. Мій голос зміцнів, став холодним і рівним, як лід на озері за вікном. — Я хочу закрити рахунок за свій номер. І відв’язати свою банківську картку від депозиту за номер 412. Усі подальші послуги, включно з проживанням, гості оплачують самостійно.
Усмішка сповзла з обличчя Аліни повільно, як танучий сніг.
— У сенсі? — вона кліпнула. — Ти що мелеш? Денис сказав, що ти все оплатила.
— Денис помилився, — я повернулася до неї. Уперше за шість років я дивилася їй в очі, не відводячи погляду. — Я оплатила лише першу добу. Решта два дні — за ваш рахунок. Як і масажі, коктейлі та вечері. Моя картка більше не працює.
Адміністратор швидко застукала по клавіатурі, намагаючись зробити вигляд, що її тут немає.
— Ти ненормальна? — Аліна подалась уперед, її обличчя пішло червоними плямами. — У мене на картці три тисячі гривень! Як я буду за номер платити? А якщо Вікторія Павлівна дізнається?
— Це проблеми твого чоловіка, — я взяла чек про скасування, який простягнула адміністратор. — Хай бере мікропозику. Або просить маму. Ах так, мами ж немає.
Я розвернулася й пішла до виходу. Спиною я відчувала її пекучий погляд.
— Ти пошкодуєш про це! — крикнула вона мені вслід. Голос зірвався на вереск. — Денис з тобою спілкуватися перестане!
Я не обернулася.
Електричка м’яко погойдувалася на стиках рейок. За подвійним склом миготіли засніжені станції, сірі платформи, рідкісні фігури людей у пуховиках. У вагоні пахло вологою вовною та кавою з автомата.
Мій телефон на столику біля вікна вібрував без упину. Екран загорявся раз за разом.
«Ти що робиш?! Аліна телефонувала в сльозах!»
«Марино, візьми слухавку! Їй довелося позичати у Вікторії Павлівни! Ти мене зганьбила!»
«Ти мені більше не сестра».
Я дивилася на ці рядки, і всередині не було нічого. Ні звичного почуття провини, ні страху. Лише дзвінка, холодна порожнеча. Ніби з мене витягли важкий, іржавий цвях, на якому трималося все моє життя останні роки.
Я втратила брата. Того хлопчика, якому купувала годинник. Точніше, я втратила ілюзію, що він усе ще той хлопчик.
Контролер пройшов вагоном, монотонно бурмочучи прохання приготувати квитки. Я дістала телефон, відкрила діалог з Денисом. Палець на секунду завис над екраном. А потім я натиснула кнопку «Заблокувати».
За вікном стемніло. У склі відбилося моє обличчя — втомлене, з тінями під очима, але якесь незнайоме. Плечі більше не сутулилися під вагою чужих валіз і чужих очікувань.
Стало легше. І важче — водночас. Попереду в мене була порожня квартира та вихідні, які я проведу в цілковитій самотності. Ніхто не зателефонує, ніхто не попросить переказати грошей, ніхто не змусить прасувати чужу шовкову сукню.
Чи правильно? Не знаю. Але інакше не могла. Уперше за роки я була собою.
