— Дай сюди запасний ключ від хвіртки. У господині дому ключі мають бути при собі.
Валерія мовчки зняла ключик з цвяха біля входу й опустила його на клейончасту поверхню столу. Лариса Юріївна тут же накрила його долонею і руку так і залишила зверху. На пальцях у неї блиснули два персні, один з темним каменем. Вона стояла посеред кухні як повноправна розпорядниця: її ювілей, сімдесят п’ять, липень, Васильків, дім, стіл, розрахований на десятьох.
— І свої речі з мансарди забери, — продовжила вона. — Там Матвій оселиться. Хлопцеві сімнадцять, йому вже окремий куток потрібен.
— Мансарда не вільна, — спокійно відповіла Валерія.
— Це ще чому?
— Бо там я. Я там працюю.
— Працювати можна й тут, на кухні.
Валерія вийняла з холодильника форму з холодцем. Починати суперечку через мансарду одразу вона не збиралася. У першу годину свекруха зазвичай лише примірялася, як докорити сильніше.
— Денисе! — покликала Лариса Юріївна в бік веранди. — Полицю повісь зараз, не відкладай на завтра. Мені речі складати нікуди.
Денис увійшов з шурупокрутом і втупився в інструмент із таким зосередженим виглядом, ніби збирався складати з нього іспит. П’ятдесят чотири роки, три десятиліття роботи на автобазі, а варто було матері підвищити голос — і він миттєво ставав якимось розгубленим хлопчиськом.
— Мамо, стіна тут гіпсова. Важке не витримає.
— Отже, візьми дюбель. Тебе ще вчити, як полицю кріпити?
Полиця в підсумку повисла з помітним перекосом. Лариса Юріївна водрузила на неї свою сумку, потім дістала з пакета скатертину, привезену зі Сквири в целофані, і розстелила прямо поверх клейонки.
— Клейонка годиться для городу й літньої кухні, — повчально промовила вона. — А тут все-таки родина за стіл сідає.
Валерія мовчки посунула салатник, щоб тканина лягла без складок.
— І ще одне, — не вгамовувалася свекруха. — Шафу з кімнати з телевізором винесіть. Ту, де книжки стоять. Мені туди ліжко поставлять, а книжки Денис віднесе у комору.
— Шафа залишиться на місці.
— Та що їм у коморі станеться? Книжки не псуються.
— Я сказала, шафа залишиться, — повторила Валерія й причинила двері до кімнати.
Дім належав їй. Вона купила його у дві тисячі вісімнадцятому році й оформила тільки на себе. Останній платіж за іпотекою пішов у березні, але сьогодні за святковим столом про це, звісно, ніхто не згадає. Валерія знала це заздалегідь.
Ірина приїхала з Полтави власною машиною, привезла двох підлітків і першим ділом взялася ходити по дому, ніби знімала розміри. Ні з ким як слід не привітавшись, вона міряла кроками відстань від вікна до дверей, потім пройшлася впоперек кімнати.
— Валеріє, а ця перегородка несуча?
— Ні.
— Ну то чудово. Прибрати її — і вийде нормальна велика кімната, квадратів двадцять п’ять. Дев’яносто шість метрів на двох — ти взагалі чуєш, як це звучить?
— Чую.
Ірина відчинила верхню кухонну шафку, посунула вбік банки з крупами й поставила свої: три закрутки й пакет сушених яблук.
— Це щоб потім не забути забрати. Хоча можна й залишити, вам тут знадобиться.
Лариса Юріївна пройшла до санвузла й по черзі відчинила обидва крани. Повернувшись, махнула рукою:
— Не економ воду. Діти з дороги, усі будуть митися. Чого ти над кожною краплею трясешся?
— У нас своя свердловина. Улітку помпа і так працює з навантаженням.
— Свердловина, — протягнула свекруха. — Ось як. Свердловина в них.
Вона зайняла місце на чолі столу — те саме, яке сама собі вибрала, — і почала переставляти тарілки. Не тому, що вони стояли погано, а тому, що могла.
— Холодець у тебе рідкуватий. У нашій родині холодець тримає форму, а не коливається, як суп.
— Отже, сьогодні такий, — відповіла Валерія.
Ще в травні Денис прийшов до неї з телефоном у руці й запевняв: усе, мама передумала, ніхто переїжджати не буде, живемо спокійно, як раніше. Валерія тоді перепитала: точно? Денис кивнув і сказав: точно. Прямо точно.
А потім о шостій ранку вона почула через відчинене вікно його голос із двору. Він розмовляв з матір’ю й казав у слухавку: «Мамо, звісно, місця вистачить». Дешевшої згоди важко було вигадати.
Валерія тоді промовчала. Обговорювати не було чого, та й ставити запитання не хотілося.
Ірина тим часом защипувала пиріжки й розмовляла з чоловіком на гучному зв’язку. Телефон валявся прямо на скатертині, дисплеєм догори.
— Антоне, ну як я його зараз у сумку засуну? У мене руки в борошні. Говори нормально, голосніше.
— Уже повідомили? — донісся з динаміка голос Антона.
— Поки ні. Мама хоче за столом, при всіх. Їй треба гарно, з оголошенням.
— А дім продавати будемо чи що? Ти вже визначилася?
— Антоне…
— Що — Антоне? Я нормально питаю: ми його ділимо чи збираємося туди всім табором переїжджати?
Ірина швидким рухом накинула на телефон кухонний рушник. Денис якраз у цю секунду з надмірною цікавістю утупився у вікно, на хвіртку, ніби там справді хтось з’явився.
Минулого разу Ірина приїздила з дітьми на три тижні. Після їхнього від’їзду Валерія ставила новий замок на хвіртку: старий виламали, бо, як пояснили, «ключ заїдав, а ми дуже поспішали». А ще їй тоді прийшов рахунок за електрику на чотири тисячі гривень. Матвій усе літо майже не спускався з мансарди, сидів там з комп’ютером і грав без перерви.
До другої години народ почав підтягуватися. Віктор, брат свекрухи, сімдесяти двох років, приїхав електричкою, привіз якісь банки й потім увесь вечір з дивовижною впертістю складав фольгу від оселедця в рівний маленький квадрат. Заглянув і Станіслав Сергійович, сусід через два двори, той самий, який у двадцять першому році прибудовував Валерії веранду й бурив свердловину. Він прийшов із гвоздиками — привітати іменинницю.
— Сідай, Станіславе, сідай, — веліла Лариса Юріївна тоном господині прийому.
Він улаштувався з краю, поруч із Віктором.
Матвій виколупав із салату всю шинку, залишивши по собі самі огірки гіркою. Діана, п’ятнадцятирічна, забилася в куток, телефону з рук не випускала, але за столом стежила уважно, ніби боялася проґавити найважливіше.
Лариса Юріївна підвелася.
— Ну що, сімдесят п’ять, — промовила вона. — Дожила. А якщо всі нарешті зібралися, скажу, як ми далі влаштовуємося.
Денис раптом узявся розливати компот усім підряд, навіть тим, у кого склянки й так були повні.
— Отже, слухайте. Рідні люди мають триматися разом, а не розповзатися кожен по своїх кутках. Зі Сквирою я закінчила. Переїжджаю сюди, до сина. Перший поверх буде мій. Та кімната, де телевізор. Там тепло, і до туалету два кроки.
Валерія в цей момент тримала ніж для хліба. Вона акуратно поклала його на обробну дошку.
— Ірина з Антоном займуть мансарду. Матвієві потрібна окрема кімната, йому вчитися треба, я так вирішила. Діана буде жити зі мною, я її до порядку привчу.
— Ба… — подала голос Діана зі свого кутка.
— Не перебивай старших. Далі. Кухня в нас спільна, але готувати будемо по черзі: я, Ірина, Валерія. Валерія частіше, у неї робота сидяча, вона все одно цілими днями вдома.
— Аналітика, — неголосно поправила Валерія.
— Що?
— Моя робота називається аналітика. І триває вона вісім годин на день.
— У телефоні ти сидиш, а не працюєш, — Лариса Юріївна недбало махнула рукою, і на її пальці спалахнув камінь у персні. — Кімнати я розподіляю так, як вважаю правильним. Я тут зареєстрована, між іншим. Не для краси.
Ось воно й прозвучало.
Валерія сама прописала її у двадцятому році. Точно не пам’ятала чому.
— Зареєстрована, — рівно повторила Валерія.
— Саме так. І це, до речі, офіційний документ.
— Мамо, — втрутилася Ірина, витираючи руки об рушник, — облиш ці переселення. Ми з Антоном усе обговорили. Дім треба продавати. За таку ділянку в Києві можна ділянку купити під забудову. Ділимо на трьох — тобі, нам і Денисові. Тобі вистачить на квартиру меншу, а ми Матвієві в Полтаві щось купимо.
— Я не для того родину збираю, щоб потім продавати дім!
— А я не для того з Полтави тяглася, щоб із тобою на одній кухні за розкладом стояти! У мене двоє підлітків, вони їдять як дорослі чоловіки. Хто це оплачувати буде?
— Тут і будете харчуватися! Дім просторий.
— Дім просторий, а лічильник один, — різко відповіла Ірина. — Я пам’ятаю, як позаминулого літа нам нарахували чотири тисячі гривень.
На кілька секунд мати й дочка ніби забули, що за столом сидять сторонні. Валерія мовчки дивилася на них і подумки складала почуте. Гроші мали дітилися на трьох. В обох запропонованих варіантах її прізвище чомусь не фігурувало, хоч у виписці з реєстру стояла тільки вона одна.
Лариса Юріївна першою віднайшла голос.
— Валеріє, а ти чого так знітилася? — промовила вона вже іншим тоном: рівним, поблажливим, майже господарським, ніби розмовляла з робітницею, якій великодушно вирішили не вказувати на двері. — Дітей у вас все одно немає. Живете вдвох на дев’яноста шести квадратах, як два сичі по кутках. Навіщо вам такі хороми? У домі люди мають шуміти, бігати, жити, а не просто вікна відчиняти.
Валерія акуратно опустила ложку назад у салатник. Відповіла не одразу.
За столом на кілька миттєвостей застигло навіть жування.
— Два сичі, отже, — тихо повторила вона. — Зрозуміло.
— Та я ж не зі зла. Кажу як є.
— Я почула, як є.
Денис квапливо присунув матері тарілку з хлібом.
— Мамо, ну все, годі. У тебе ж ювілей. Валеріє, і ти теж не починай.
Він був боягузом саме у звичній для себе манері: не ставав на чийсь бік, а пробував погасити шум, щоб знову стало зручно сидіти за столом.
Станіслав Сергійович відклав виделку, витер пальці серветкою й сказав буденно, ніби міркував про погоду:
— Дім, звісно, добротний. Прибудову ми в двадцять першому робили, пам’ятаю, шість тижнів вовтузилися. Свердловина там двадцять два метри вийшла.
— Денис у мене з руками, — з гордістю кивнула Лариса Юріївна. — Увесь в батька.
— Так Віктор Іванович тоді розчин допомагав носити, — знизав плечима Станіслав Сергійович. — А розраховувалася Валерія Миколаївна. Двісті сімдесят дві тисячі гривень за прибудову, шістдесят тисяч за свердловину. Я їй усі чеки віддавав, вона все в зошит заносила. І за трубу ще окремо було.
Віктор, до цього методично складав фольгу, завмер.
— Гроші в родині спільні, — різко перебила свекруха. — Неважливо, з чиєї картки пішло. Денис заробляє — вона розпоряджається.
— Денис отримує двадцять чотири тисячі вісімсот гривень, — спокійно сказала Валерія. — Я — значно більше. Це не секрет, у нас один банк, усе видно.
— От і чудово, що більше! — тут же вхопилася Лариса Юріївна. — Отже, є можливість допомагати рідним. Я тебе тому ніколи й не чіпала.
— Не чіпали, — без виразу погодилася Валерія.
Шість років підряд, кожного першого числа, по десять тисяч гривень. Одного разу Валерія не стрималася й підбила загальну суму: виходило майже вісімсот тисяч гривень. Свекруха називала ці перекази «на ліки» і щоразу в слухавку додавала: «Ти ж не останнє віддаєш».
— Та й узагалі! — уперше за весь вечір Лариса Юріївна зірвалася на гучний голос, бо погляди за столом змінилися. — Я цю родину двадцять років на собі тягну, мені й вирішувати, кому де жити! Хто Ірині на перший внесок гроші дав? Я дала!
— Вісімдесят тисяч, — повторила Валерія.
— Так! У двадцять другому!
— Мамо, — майже пошепки промовила Ірина.
Лариса Юріївна осіклася, але було пізно: дата прозвучала, і її почули всі.
Валерія взяла телефон. Шукати довго не довелося: вона точно пам’ятала листування з Ларисою Юріївною за березень двадцять другого. Розгорнула екран до присутніх за столом і поклала апарат прямо на скатертину, поруч із ключем від хвіртки.
«Валеріє, перекинь Ірині 80 тис. гривень на перший внесок, сьогодні треба, потім розберемося».
Нижче була квитанція. Переказ на вісімдесят тисяч гривень. Отримувачка — Ірина Іванівна К.
Віктор нахилився, прочитав повідомлення, повільно випростався й подивився на сестру.
— Ларисо, — сказав він. — Так це Валерія гроші переказувала?
— Та яка різниця, хто саме переказував!
— А ти всім розповідала, що Ірині сама дала.
— Я дала через себе!
— Через мене, — уточнила Валерія. — І з мого рахунку.
— Ба, — Діана прибрала телефон до кишені й навмисно заговорила голосніше, щоб її почули без перепитувань. — Ба, ти ж у машині сказала інше. Ти сказала: дім тітки Валерії, тому треба просити при всіх, тоді вона не зможе відмовити. Ти саме так сказала. Матвій теж чув.
Матвій підвів очі від тарілки з огірками, трохи подумав і кивнув.
— Дім Дениса, — з натиском вимовила Лариса Юріївна. — Він мій син, отже, дім сімейний. І я тут зареєстрована, я тут господиня!
Валерія сіла рівніше. Телефон присунула ближче, але екран гасити не стала.
— Ларисо Юріївно, — промовила вона тим самим рівним голосом, яким зачитують документ. — Реєстрація за місцем проживання дає право користуватися житлом. Вона не дає права продавати дім, дарувати його чи ділити. Ні вам, ні Ірині, ні вам трьом разом.
— Денис власник!
— У виписці зазначений один власник. Я. І цей дім купувався на гроші від продажу бабусиної двокімнатної квартири в Кривому Розі.
— А тепер я попрошу всіх не псувати свято, — сказала Валерія. — Завтра я звернуся до юриста, щоб з’ясувати питання з реєстрацією. А сьогодні в моєму домі ніхто більше не розподілятиме кімнат і не рахуватиме мої гроші.
— Ти рідних людей на вулицю виставляєш? — обурилася Лариса Юріївна.
— Ні. Я просто не дозволяю вам вирішувати за мене, як мені жити.
Денис нарешті відклав телефон.
— Валеріє, може, не треба так різко? Мама ж…
— А ти, Денисе, подумай, чому за весь вечір жодного разу не сказав їй, що цей дім не твій.
Він опустив очі. Ірина мовчки почала складати свої закрутки в пакет, а Лариса Юріївна з таким гуркотом відсунула стілець, що задзвенів посуд.
В цей день не всі гості роз’їхалися, адже була далека дорога. У домі було де ночувати, тож Валерія дозволила гостям залишитися. Ненадовго. Валерія забрала зі столу ключ і повісила його на своє місце. Потім відчинила вікно, впускаючи в кімнату прохолодне нічне повітря.
Наступного ранку вона зателефонувала юристу й домовилася про консультацію. А Денис уперше за багато років сам приготував сніданок і запитав, чи можна їм поговорити.
— Можна, — відповіла Валерія. — Але цього разу ти не обіцяй, що все владнаєш. Скажи чесно, на чиєму ти боці — на боці своєї матері чи на боці нашої сім’ї.
І цього разу вона чекала не обіцянок, а відповіді.
