А, що ж ти хотіла, Ганно? Кождий жиє своїм житєм. Всі десь поспішают, а ти, Ганно, вже й не спішиш ніґде. Ти, теперка жиєш поволеньки. Жиєш? Та де! Доживаєш!

Ганна

Малюю словами ту старість, якої б воліла ніколи не бачити…

Навіщо? Чому? Хіба ж я знаю? От приходить воно до мене, обсідає голову і вперто проситься на папір.

Хочу чи не хочу, а мушу те виплюснути, бо інакше не матиму спокою. Хотілося б іншу старість намалювати, кращу, достойнішу, але…

Задубіли руки, засльозились очі, ноги, мов не свої, ледве-ледве дибають. Геть зіслабла Ганна поволеньки пересувалася опираючись на вірного костура в напрямку скверу.

Ще пару кроків, ще пару. Онде вже рятівна лавиця, до котрої молода та дужа за дві хвилі б дійшла. А зараз стілько зусиль треба зробити, аби ту відстань здолати.

Стала спочити, бо немош йти. Постояла якусь хвилю-дві, віддихалась, та й рушила далі. Повз неї чимчикували молоді й безпечні люди всі заклопотані своїми справами. Ніхто, чи майже ніхто не помічав стару згорблену постать Ганни, що повільно й уперто долала свою дорогу.

А, що ж ти хотіла, Ганно? Кождий жиє своїм житєм.

Всі десь поспішают, а ти, Ганно, вже й не спішиш ніґде. Ти, теперка жиєш поволеньки. Жиєш? Та де! Доживаєш!

Хіба твоє жалюгідне існувані мош житьом назвати? – А-я-я, дожиламсі! – вголос продовжила свої гіркі думки Ганна, дійшовши таки за якийсь час до тої спасенної лавиці, де можна було на трохи притулити немічні кости.

Присіла, похилилася на коштур, і так завмерла. Ніби заснула. Десь взявся білий кіт, що ходив і терся до бабиних немічних ніг. Муркотів, чи то щось казав, чи може їсти просив.

– А киць, коцуре! Нема ніц тобі дати. Сама би рада, аби хто, що дав. Та кіт вперто крутився коло Ганни і йти геть навіть не думав.

– Про що ти муркочиш, коцуре? Ге, якби то я знала твою мову, а так ніц не розумію з того, що ми кажеш,

– всміхнулася Ганна чи то котові, чи то з того, що балакає собі з котом.

– Ади, нема з ким говорити, то хоч з тобов побалакаю. Кіт, ніби того лише й чекав. Вискочив на лавку й сів собі притулившись до бабиного боку, й задрімав. Ганна погладила його зморщеною вузлуватою рукою. Далі й собі похилилася на коштур і розмірковувала вголос:

– Мніконький, вкоханий, панський, певно загубивсі. Ади, ти оден, тий я одна. Тобі інакше, ти молодий, хтось ті забере до себе, не пропадеш. А я вже стара, немічна й нікому не треба. Діти повиростали, пороз’їздилисі. Навіть не знаю, чи буду ще їх видіти. Донька, аж в Києві за паном!

Не бідує, але той мене й видіти не хоче. Що то я? Родина, чи мама? Село задрипане проти него. А вона йому не перечит, бо, що буде казати.

Боїтсі, аби не лишиласі з дітьми під плотом. Бо він такий… може з землев змішєти, як не по його шось. А син… Син піяк лєцтий. Десь, як поїхав на заробітки, то вже купу років за него не чути.

Невістка є… Але вона лише рада, що здихаласі його. А мене старої не потребує. Отаково жию на нищотну пенцію, і чим далі, то все ми «веселіще».

Поки ще могла, то десь підроб’єла, а тепер вже ніц негодна, нема здоровлє. Страшна старість, коцуре, страшна, коли ти робишсі немічний і непотрібний.

Скупа сльоза скотилася Ганні зморщеним лицем і впала на пожовкле листя під ногами.

– Бабуню, Вам зле? – раптом спиталася спинившись перед Ганною, якась молодичка. – Ой, дитино, зле-зле, тий не добре. – Може я швидку викличу?

– Та нє. Посиджу троха та й піду поволеньки. Дєкую тобі, дитино. – Та, за що дякуєте? Я ж нічого не зробила. – Е, не кажи…

Вже багато важит лиш то, що не пройшлас байдуже попри мене.

– Бабуню, Вам далеко до дому? – Та, як сказати? Не далеко, але не скоро, – гірко всміхнулася Ганна, махнувши рукою в напрямку будинків за сквером.

– То може я Вам поможу дійти? – Біжи, дитино, біжи. В тебе й своїх справ доста без мене. Дойду помалу. – Та мені не важко, я теж в той бік йду.

– Ну, коли так хоч, то най буде. Але видиш, я скоро йти не годна, то буде довга дорога.

Чи в тебе справ нема? – Та, я не кваплюся, бабуню, а справи все є, і все будуть, – посміхаючись відповіла молодичка, допомагаючи Ганні підвестися.

Зіскочив з лавки білий кіт, готовий супроводжувати своїх супутниць. Осіннє повітря наповнювалося терпкуватою вологою, стелилося листя до ніг перехожих, засвічувало місто ліхтарі.

У сутінках поволі зникало три постаті. Ганна знайшла нині дві небайдужі душі… Чи, може, то її ангели?

Історія написана спеціально для osoblyva.сom

Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.

©В.С.