Аллі минуло вже тридцять п’ять, а й досі дівувала. Не могла знайти кавалера у своєму маленькому містечку, де усі одне одного знають. Толкові чоловіки були зайняті, та й вдівці не сумували.
Випадково до них у контору на посаду інженера перевівся одинокий чоловік – переселенець з Луганщини. Був мовчазний, про своє життя не розповідав. Знали лише, що давно розлучений, дружина залишилася в «ЛНР», а батьки живуть десь на Полтавщині. Тож з жіночками Алла стала ним, так би мовити, опікуватися. Хтось зготує йому голубців, хтось пригостить пирогами. Антон, червоніючи, сором’язливо відмовлявся від гостинців, але мусив приймати і дякувати. Алла на роботі славилася своїми неймовірними тортами. Тому вирішила, що спече і обов’язково подасть Антону вранці до кави. Чоловік оцінив її жест, незабаром запросив на побачення.
– Мамо, я на зустріч! – Алла навіть у тридцять п’ять не могла стримати своїх емоцій.
А її ненька лише сльози радості витирала:
– Нарешті, дитино! І в нас буде свято.
Певно, в Антоновій голові ще навіть й думки не було про одруження, а у потенційної тещі вже гроші підраховувалися на майбутнє весілля. Чоловік довго водив на побачення Аллу, аж у неї вривався терпець. Бо не дівчинка, часу чекати немає. Але мовчала і покірно носила йому торти та пироги, а увечері бігла на побачення. Він жив у найманій квартирі сам, тож не раз залишалася на втіхи-любощі.
– Антоне, я дитинку чекаю – подаючи тортик, прошепотіла Алла, поглядаючи на колег, які уже нашорошили вуха.
Він мало не вдавився. Аж холодок пройняв Аллине серце, що вискакувало. Непомітно витерла сльозу, щоб ніхто не побачив.
– Увечері поговоримо, – видушив із себе, навіть не поглянувши. І пішов роздавати роботу своїм працівникам.
Ледве дочекалася вечора. Принижуючись, таки пішла до Антона додому: а що лишалося робити? Через місяць-два живіт усі помітять, мама не переживе такого сорому. Подзвонила у двері і злякано чекала: що буде. На диво, Антон обійняв, пригорнув до себе, поцілував і підніс коробочку з перснем.
На весілля з далекої Полтавщини приїхало лише з десяток Антонових родичів. Кілька тіток, рідний брат з дружиною і, звісно ж, мама. Свекрушину руку не випускала маленька дівчинка. Не було навіть часу перезнайомитися, бо вони приїхали разом з іншими гостями просто на розпис у загс.
Алла щасливо вальсувала зі своїм нареченим, літала на крилах від щастя. Нарешті і вона заміжня, і вона має сім’ю, хоч так довго чекала цього. І повсякчас дякувала Богові, бо інакше як дивом це не вважала. Якби не Антон, так би й скніла самотньо біля маминої спідниці…
– Ти набагато гарніша, ніж ті його дві жінки, – раптом Аллу від радісних думок відірвала одна з Антонових тіток.
Молода нічого не зрозуміла, лише недовірливо глипнула на чоловіка. Він аж втягнув голову у плечі.
– Кажу, ти краща від його жінок, – ще раз повторила та неприємна тітка. Поклала у скриньку гроші на перепій і відійшла.
Так випадково на своєму весіллі Алла дізналася, що стала… третьою дружиною Антона. Її аж в жар кинуло від несподіванки. Навіть у голову не прийшло подивитися його паспорт! А він нічого не пояснював, лише ніжно усміхався і цілував. Оте його «Люблю тебе» геть розтопило Аллине серце.
Нарешті підійшли Антонова мама, яка тримала за руку маленьку дівчинку, та його брат з дружиною. Обдарували молодят, побажали кохання і щастя.
– Любові вам, дітки, – зі сльозами на очах промовляла свекруха. – Нарешті ти, синку, знайшов гарну жінку, – при цих словах Алла засоромилася, їй лестила похвала. А та продовжувала далі: – Живіть мирно і глядіть донечку, – підштовхнула поперед себе маленьку дівчинку, що весь час тримала її за руку.
Антон неприємно зморщився, ховаючи від Алли погляд. А наречена ошелешено дивилася то на свекруху, то на чоловіка, то на цю бліду дитину, що глипала з-під лоба.
– А ти що, нічого жонці своїй не сказав?! Дорогенька, – звернулася до Алли, – його друга жінка спилася і підкинула мені дитину. Я гляділа, поки він холостякував, а тепер, пробачте, то вже ваші клопоти. Іди, Маринко, до тьоті. Вона буде тобі мамою.
Відразу після весілля Алла хотіла розлучитися. Настільки вразив вчинок Антона. Він приховав, що був двічі одружений, що має доньку. Якби про все розказав раніше, хтозна, чи вчепилася б за нього. Але від розлучення стримала майбутня дитина. Куди сама з дитиною? Тож, подумавши, простила чоловіку. Та й до Маринки душею прикипіла. Вона така добра, мила, одразу стала називати Аллу мамою і ходила за нею по п’ятах. Куди цю нещасну дитину виженеш, кому її перекинеш? А коли народила синочка, то ліпшої няньки не було.
Відтоді минуло чотири роки. Алла таки вигнала Антона. Але Маринку залишила із собою. Стала розлученою жінкою з двома дітьми. Проте сама довго не була. До неї одного вечора прийшов свататися однокласник, який любив її ще зі школи. Прийняла. І не пошкодувала. Бо глядить чужих дітей, як рідних. І тішиться, що Алла через кілька місяців народить його кровинку.
– І де ти раніше був? – часто зі сміхом повторює Алла. – Вже б дітей женили. А не в сорок років родили…
Автор – Юлія ШЕВЧУК, за матеріалами видання “Вісник”
Фото Сергія Майстра