«А ви що, вже мою квартиру між собою поділили?» — запитала мати
– Я все-таки не розумію, Дашо. Як можна було продати квартиру й навіть нам нічого не сказати?
Марія сиділа на кухні в сестри. На підвіконні стояв дитячий інгалятор, поряд – ціла батарея ліків. Племінник хворів настільки часто, що Даша не бачила сенсу прибирати цю аптечку. Більше того, казала, що навіть прикмета в неї є: варто навести лад, як знову буде лікарняний.
– Я теж не розумію, – зітхнула Дар’я. – До того ж вона навіть не сказала, що збирається продавати. Якби тітка Катя не проговорилася, ми б і не дізналися…
Марія кивнула. Саме цей факт зачіпав найдужче. Не сам продаж. Зрештою, квартира була мамина, захотіла й продала. Але те, що мама зробила це мовчки, за їхніми спинами, було дуже неприємно.
…Ще років п’ять тому в їхньої матері було дві квартири: в одній вона жила сама, другу здавала. Гроші квартирантів цілком і повністю забирала собі: на пенсію не проживеш. І жила на широку ногу: їздила по санаторіях, купувала обновки, зробила ремонт у своїй квартирі, замовила сучасну модну кухню…
Обидві доньки при цьому жили з копійки на копійку. Марія з чоловіком і дитиною ще трохи краще: вони платили іпотеку й економили на всьому, але на найнеобхідніше їм вистачало. Даша ж ледве зводила кінці з кінцями. Вона розлучилася, ростила сама дитину, та ще й виплачувала колишньому чоловікові вартість його частки в спільній квартирі.
Син у Даші був непростим за здоров’ям. Жодного повного тижня в садок ще не проходив. Якщо в понеділок приходив до групи здоровий, максимум у четвер звалювався з температурою. І це йому майже шість років, наступного року до школи…
Даша була змушена знайти віддалену роботу. На вихідних виходила в клінінг, відмивала чужі квартири, на свій ризик залишаючи дитину вдома з літньою сусідкою, яка погодилася допомагати за невеликі гроші. Мама особливо не допомагала, відмовляючись тим, що їй їздити далеко, до того ж у неї свої справи.
– Та й гаразд, – розмірковувала Даша. – Мама справді не зобов’язана. Вона нас виростила й усе. Головне, допомоги не просить, сама справляється. Якби ще її треба було утримувати, я не уявляю, що б я робила.
Марія була згодна з сестрою. Вона теж вважала, що в кожної сім’ї — своє життя. Поки не з’ясувалося, що другої квартири в мами більше немає. Причому з’ясувалося це цілком випадково. Марія в автобусі зустріла тітку Катю, сусідку по тій самій квартирі.
– Ой, вашу-то двокімнатну тепер і не впізнати. Нові господарі все там переробили. Перегородки знесли, все обдерли до бетону, робили стяжку підлоги, штробили під проводку. У нас весь будинок ходором ходив. Ой, що було!
– Зачекайте, тітко Катю. Які нові господарі? Ви хотіли, напевно, сказати – квартиранти? – здивовано уточнила Маша. – Який ще ремонт? Мама не говорила ні про який ремонт…
– Чому квартиранти? – своєю чергою, з подивом втупилася в Марію сусідка. – Мама твоя квартиру продала. Ти що, не знала, чи що? Ну, вибач.
Приїхавши додому, Марія відразу ж набрала матір.
– Мамо, слухай, а що там з другою квартирою?
– З якою квартирою? – запитала мати після невеликої мовчанки.
– З двокімнатною на Шевченко, мамо. Ти її продала?
– А, ти про це… Так, продала, давно.
– Коли?
– Та років… чотири тому, напевно. Може, п’ять. Я вже й не пам’ятаю.
Марія навіть присіла на табурет.
– І ти мені нічого не сказала? Взагалі ні слова? Дашка, я так розумію, теж не в курсі?
– А хіба я була зобов’язана перед вами звітувати?
Відповідь була цілком спокійною. Наче мати не квартиру продала, а старий диван.
– Мамо, а гроші де?
– Які гроші?
– Від квартири.
Мама нахмурилася.
– А що тобі до тих грошей?
Марія відчула, як усередині починає закипати.
– Мамо, ну мені цікаво. Ти продала квартиру, отримала величезну суму грошей на руки. І що? Де вони?
Мама якийсь час мовчала.
– Розійшлися.
– Куди?
– Та мало куди. Жила, витрачала.
– На що?
– Так, усе, мені набридла ця розмова, Машо. З якого дива я маю перед тобою звітувати за кожну тисячу? Це була моя квартира, і гроші теж мої. Куди захотіла, туди й витратила. Це моя справа!
Мама образилася й від’єдналася. Марія цілий день ходила зла. А ввечері зателефонувала сестрі.
– Ти знала про мамину другу квартиру? – почала вона відразу, без обхідних шляхів.
У трубці повисла пауза.
– А що з нею?
– Мама її продала. Давно. Чотири чи п’ять років тому.
– Ти зараз серйозно?
– Більш ніж.
– А гроші? Там же велика сума була в будь-якому разі…
– Каже, розійшлися.
– У сенсі «розійшлися»?
– Ну ось так. Розійшлися на життя.
Вони обидві спробували згадати, куди мама могла витратити таку суму. Нічого особливого не згадувалося. Так, жила вона цілком пристойно – сестри вважали, за кошти від квартирантів, плюс отримувала пенсію.
Кожного літа мама їздила до санаторію.
– Безкоштовно, від міста, — завжди казала вона.
Дар’я згадала, що завжди дивувалася – невже простих, звичайних пенсіонерів, не ветеранів праці й не заслужених якихось діячів, місто щороку возить до санаторіїв? Треба ж… Але інших пенсіонерів поряд не було, і уточнити не було в кого.
Нещодавно мама зробила ремонт у своїй квартирі. Не супер, але все ж. Поміняла кухню, купила новий холодильник, переклеїла шпалери в спальні.
Час від часу вони бачили в неї то кавомашину, то нову мікрохвильовку.
– Ну так, купила, – пояснювала мама.
Але це все одно не пояснювало суму, за яку можна було продати окрему квартиру.
Марія навіть почала прикидати в думках. Продукти? Ліки? Ремонт? Путівки?
– Може, вона комусь гроші віддала? — припустила Дар’я.
– Кому?
– Не знаю.
– Чоловік? Якийсь шлюбний аферист.
– Та який чоловік? Їй шістдесят сім.
– І що?
Марія сама здивувалася, як швидко вони обидві почали вигадувати версії.
Спочатку припустили, що мама допомагала комусь з знайомих. Потім згадали двоюрідного брата, якому кілька років тому знадобилися гроші. Потім подумали, що могла вкластися кудись. Дар’я теж спробувала зателефонувати матері, з’ясувати це питання.
Але та й Дар’ї відповіла те саме, що й Марії:
– Мої гроші. Куди захотіла, туди й витратила.
Сперечатися з цим було нічим. Квартира справді була мамина.
Вона отримала її в спадок після відходу бабусі. Ніхто з доньок не брав участі в оновлені тої квартири, не вкладався в ремонт, не платив за комунальні послуги. Мама сама здавала її, сама збирала гроші, сама займалася квартирантами.
За законом і за совістю квартира була її.
Але чому тоді Марії було так образливо? Вона сама не могла відповісти.
Напевно, тому що десь глибоко всередині всі ці роки вважала квартиру частиною сімейного майбутнього. Не своєю особисто. Спільною.
Марія ніколи не будувала планів на кшталт «колись квартира дістанеться мені». Але, чесно кажучи, такі думки приходили. У мами дві квартири й дві доньки, колись, рано чи пізно, кожна отримає спадок.
А тепер виявилося, що однієї квартири немає. І грошей теж.
Через тиждень мама зателефонувала Марії з якогось питання. Марія говорила сухо й уривчасто.
– Ти на мене досі сердишся?
– Я не серджуся, мамо. Мені неприємно. Уся ця ситуація. Ти ж могла хоч сказати.
– А навіщо було казати?
– Бо ми твої доньки.
– І що?
– Мамо…
– Дівчатка, я все життя працювала. Батьків поховала, вас виростила. Щось мені залишилося — це моє. Я не зобов’язана узгоджувати з вами, що мені продавати.
Марія заплющила очі. У словах матері була логіка. Але…
– А гроші куди поділися?
– Ну ось, знову ви за своє!
– Мамо, я не з цікавості.
– А з чого?
Марія промовчала. Бо чесна відповідь їй самій не подобалася. Звісно, їй хотілося знати не тільки заради мами. Але й заради себе теж.
Виходить, поки вона казала собі, що ніколи не претендувала на мамину нерухомість, у глибині душі все-таки розраховувала на неї? Хай не сьогодні. Хай колись. Але розраховувала. Чи має бути за це соромно?
Через кілька днів зателефонувала Дар’я, розмова знову перейшла на цю тему.
– Я взагалі не розумію, що тепер робити, — сказала вона. — У мене грошей немає. Ти знаєш, скільки мені ще за частку платити? А тут з’ясовується, що в мами була квартира, і вона кудись… поділася.
– Вона каже, що витратила.
– На що?
– Не каже.
Марія зітхнула.
– Але це її гроші.
Дар’я помовчала.
– Ти зараз на чиєму боці?
– Ні на чиєму.
Марія не відповіла. Вона й сама не знала. Вони обидві з сестрою, не змовляючись, відправили матір у чорний список на телефоні.
Через кілька днів зателефонувала тітка Ніна, мамина сестра.
– Машо, що відбувається взагалі? Мама ваша дуже переживає, — почала Ніна.
– А ми не переживаємо?
– Через що?
– Тітко Ніно, ну ти ж, напевно, знаєш, що сталося. Через квартиру.
– Дівчатка, ну ви що? Це її квартира була.
– Ми знаємо. А гроші? Куди вона поділа гроші, тітко? Може, ти знаєш?
– Ну, вона ж вам сказала: витратила.
– Але куди?
– А яка вам різниця?
Марія важко зітхнула. Ось це питання щоразу чомусь дратувало.
– Бо ми її діти.
– І що? Ви обидві дорослі жінки. У вас свої сім’ї. Мати одна живе, пенсія невелика. Вона має право розпоряджатися своїми грошима.
– Пенсія в неї не маленька.
– Ну й що? Вона вам нічого не винна.
Марія відчула, як усередині знову піднімається роздратування.
– Ми й не кажемо, що винна.
– Тоді чому ображаєтеся?
Відповісти відразу вона не змогла. Бо в цьому й була вся проблема.
Якщо квартира належала мамі, то юридично й морально вона могла її продати. Могла витратити гроші на подорожі, ремонт, ліки, допомогти комусь або тримати готівкою під матрацом.
Але якщо вона чотири роки тому продала квартиру й тепер не може до пуття пояснити, куди зникли гроші, хіба доньки зовсім не мають права знати?
Особливо якщо мати живе сама? Особливо якщо обидві доньки роками тягнуть свої сім’ї й ніколи не просили в неї допомоги? Особливо якщо мама отримала цю квартиру не сама заробивши, а успадкувала від їхньої бабусі?
Остання думка мучила Марію найбільше.
Бабуся ж колись залишила квартиру не чужій людині.
Вона залишила її своїй доньці. Малося на увазі, що в тієї діти, дві дівчинки, Даша й Маша, і квартира знадобиться. А тепер виходило, що сімейна нерухомість закінчилася на одному поколінні. Сестри – обидві – починали з абсолютного нуля, і кожна заробляла собі своє самостійно.
– А ви не думали, дівчатка, що ваша мама все життя жила не тільки заради вас? – сказала на прощання тітка.
Ця фраза несподівано зачепила. Так, мама справді була не тільки матір’ю. У неї були свої бажання, свої плани, свої страхи. Можливо, вона хотіла прожити решту років так, як вважала за потрібне.
Але куди тоді поділися гроші? І чому вона не хоче хоч приблизно розповісти донькам? Марія поклала телефон на стіл і довго сиділа в тиші.
Може, вона все-таки має право ображатися на матір у такій ситуації? Чи мають доньки право почуватися зрадженими?
