«Пробийте мені лише кефір і сир. Решту — покупки свекрухи, хай сама за них розраховується!» Свекруха спалахнула від злості: «Ти що, з глузду з’їхала? Тут однієї червоної ікри сім банок! Де я візьму такі гроші?» І тоді я сказала так голосно, щоб почула вся черга……

«Пробийте мені лише кефір і сир. Решту — покупки свекрухи, хай сама за них розраховується!» Свекруха спалахнула від злості: «Ти що, з глузду з’їхала? Тут однієї червоної ікри сім банок! Де я візьму такі гроші?» І тоді я сказала так голосно, щоб почула вся черга……

Галина Степанівна навіть не увійшла в квартиру — стала в дверях так, наче вже розпорядилася моєю суботою і тепер чекала, коли я слухняно побіжу за ключами.

— Заводь машину, Даринко. Нам з Соломією до торгового комплексу. Богдан сказав, ти вільна.

Богдан сидів поруч і дивився на свої шнурки так уважно, наче там можна було сховатися від власної матері. Я збиралася лише заїхати за кефіром і сиром, потім повернутися до роботи, але це нікого не цікавило. Свекруха вирішила, що я сьогодні водій, вантажник і, як завжди, запасний гаманець.

У машині вона командувала кожним моїм рухом: як виїжджати, де гальмувати, чим має пахнути нова машина. Соломія на задньому сидінні гортала чужі фотографії з курортів і розмірковувала про те, що з моїми заробітками їхній родині особливо не розгулятися.

Я мовчала. Бо знала цей спектакль.

Спершу «трохи до столу». Потім «це за знижкою». Потім «Соломії треба». А біля каси неодмінно з’ясовувалося, що гаманець залишився вдома, картка не працює або тиск раптом підскочив. Раніше я платила. Мовчки. Стискаючи зуби. А потім дивилася на банківські повідомлення й розуміла, що мене знову використали.

У гіпермаркеті Галина Степанівна відразу вихопила найбільший візок. Я взяла маленький кошик.

— Мені лише кефір і сир, — сказала я.

Вона примружилася, але нічого не відповіла. Зате через пів години в її візку лежали лосось, креветки, копчений вугор, дорогий сир, авокадо, помідори, креми, патчі, сироватки й сім скляних банок червоної ікри, які Соломія кидала туди з таким виглядом, наче розплачуватися за все це буде хто завгодно, тільки не вони.

Біля каси свекруха кивнула мені на переповнений візок.

— Викладай.

Я подивилася на свій легкий кошик, на її гору покупок і спокійно поставила між ними роздільник. Сканер пищав усе швидше, сума на табло зростала, черга за нашими спинами ставала тихішою. А коли касирка назвала підсумок, Галина Степанівна раптом почала ляскати себе по кишенях і театрально бліднути.

Соломія теж розвела руками. Обидві повернулися до мене — впевнені, що я знову дістану картку.

І тоді я сказала так голосно, щоб почула вся черга:

— Пробийте мені, будь ласка, лише кефір і сир. Решту — покупки свекрухи, хай сама за них розраховується!

Касирка підвела на мене очі. Це була немолода жінка з бейджиком «Оксана» і з таким виразом обличчя, наче вона за зміну бачила й не таке, але конкретно цього ще не бачила.

Галина Степанівна спершу почервоніла, потім пішла плямами.

— Ти що, з глузду з’їхала? Тут однієї червоної ікри сім банок! Де я візьму такі гроші?

— Там же, де брали, коли клали у візок, — сказала я.

Позаду хтось кашлянув. Чоловік з упаковкою води й пакетом мандаринів переступив з ноги на ногу й демонстративно подивився на годинник. Жінка з дитиною в перенесенні перестала заколисувати й стояла, чекала.

— Даринко, не ганьби мене, — свекруха понизила голос, але так, щоб все одно було чути. — Вдома розберемося.

— Вдома ми ніколи не розбираємося, Галино Степанівно. Вдома я лише дивлюся на виписку.

Я виклала на стрічку пляшку кефіру й пачку сиру, приклала картку. Термінал пискнув. Сто вісімдесят шість гривень. Я забрала чек, склала його навпіл і поклала до кишені куртки.

Соломія дивилася на мене так, наче я при всіх зняла з неї сукню.

— Ти спеціально, — сказала вона. — Ти спеціально це влаштувала.

— Я спеціально взяла маленький кошик, — відповіла я. — Це правда.

Касирка Оксана мовчки розвернула екран до Галини Степанівни. Шість тисяч чотириста вісімнадцять гривень. Свекруха дістала телефон, відійшла на два кроки до стійки з жуйками й набрала номер. Мені не треба було вгадувати, кому.

— Богдане, — сказала вона в слухавку тремтячим голосом. — Синочку. У мене тут… ні, ти послухай… вона мене покинула на касі. При людях. Так. Так. У мене тиск, я зараз упаду.

Я не стала слухати далі. Я вийшла з черги, пройшла повз охоронця й вийшла на парковку. Було холодно, вітер ганяв по асфальту чийсь чек. Я сіла в машину, поклала кефір на пасажирське сидіння й увімкнула пічку. Руки тремтіли не від холоду, і мені це не подобалося. Я хотіла бути спокійною. Я тиждень репетирувала цю фразу в голові, поки мила посуд, і в моїх репетиціях руки не тремтіли.

Через сім хвилин телефон коротко завибрував.

«Списання 6418. Гіпермаркет. Картка *4471. Доступно: 31 209».

Картка *4471 була карткою Богдана. Прив’язаною до нашого спільного рахунку. До того самого, куди я на початку місяця переказала свою частину іпотеки, а він — поки ще не переказав свою, бо в нього зарплата двадцятого. Платіж за іпотекою був десятого.

Я дивилася на цю цифру. Тридцять одна тисяча. Бракувало до погашення іпотеки чимало.

Потім з розсувних дверей виїхав візок. Його штовхала Соломія, а Галина Степанівна йшла поруч, тримаючи сумку під пахвою, цілком рожева й без найменших ознак тиску. Вона підійшла до машини й постукала кісточкою пальця в скло.

— Багажник відчини. Син у мене є, слава богу.

Я відчинила багажник. Не тому, що змирилася, а тому, що не знала, як іще зробити. Залишити двох жінок з візком посеред парковки за містом — це я тоді не змогла. Може, треба було. Я досі не впевнена.

Їхали ми мовчки. Свекруха не командувала, де гальмувати. Соломія не гортала курорти, а писала комусь довгі повідомлення, іноді фиркаючи. Один раз Галина Степанівна сказала в повітря:

— Є такі люди, які все життя копійку рахують. Отак і відійдуть на той світ, з копійкою.

Я не відповіла. Я дивилася на дорогу й думала про десяте число.

Біля їхнього під’їзду я не вийшла допомагати з пакетами. Соломія тягала їх сама, в чотири заходи, і на третьому заході один пакет порвався, і по східцях покотилося авокадо. Я бачила в дзеркало, як вона його підіймає. Потім я поїхала.

Богдан сидів на кухні. Перед ним стояла порожня чашка, а телевізор у кімнаті працював без звуку. Він встав, коли я увійшла, — так встають школярі, коли в клас заходить завуч.

— Дарино, ну ти чого…

— Ти заплатив з іпотечного рахунку.

— Я поверну.

— З чого?

— З зарплати.

— З зарплати ти повертаєш свою половину іпотеки. — Я поставила кефір у холодильник. Рукам треба було щось робити. — Ти це розумієш чи мені на листочку написати?

— Вона плакала, — сказав Богдан. — Ти розумієш? Вона плакала в слухавку. Каже, люди дивляться, касирка там стоїть, охоронець підійшов. Що я мав зробити? Сказати: мамо, стій там і ганьбися?

— Так.

Він подивився на мене так, наче я запропонувала йому вдарити матір.

— Це для Соломії, — сказав він тихіше. — У неділю до них батьки Артема прийдуть. Знайомитися. Мама хотіла, щоб стіл був нормальний. Щоб не соромно.

— Ти знав?

— Що?

— Ти знав, що вони їдуть за цим? Уранці. Коли сказав їй, що я вільна.

Богдан почав терти скроні. Це був його жест від самого початку, з першого нашого побачення, коли він не міг вирішити, чи можна мене поцілувати.

— Вона сказала, треба дещо до столу купити. Я думав, ну, дещо.

— Сім банок ікри, Богдане.

— Я ж не знав, що сім.

— А якби знав?

Він промовчав. І це було чесніше за будь-яку відповідь.

Я сіла навпроти, відкрила банківський застосунок і поклала телефон на стіл екраном догори, щоб він бачив. Знайшла «Додаткові картки». Картка *4471, Богдан Ковальчук. Кнопка «Заблокувати».

— Ти що робиш?

— Те, що треба було зробити давно.

— Дарино. Зачекай. Давай поговоримо.

— Ми говоримо.

Я натиснула. Застосунок запитав: «Ви впевнені?» Я натиснула ще раз.

Богдан встав, відійшов до вікна, повернувся, взяв порожню чашку, поставив її в раковину, не помивши. Потім сказав:

— Отже, ти мені не довіряєш.

— Ні, — сказала я. — Не довіряю.

Я думала, що після цього буде крик. Його не було. Богдан пішов до кімнати й увімкнув звук на телевізорі. А я сиділа на кухні й складала табличку. У мене це професійне: я бухгалтерка на віддаленій роботі, веду кілька невеликих фірм, і коли мені погано, я роблю таблиці. Іпотека — навпіл. Комуналка — навпіл. Продукти — спільний рахунок, по п’ятнадцять тисяч на місяць з кожного. Бензин — мій, машина моя, я за неї плачу кредит. Усе інше — кожен своє. Хочеш віддати мамі — віддавай. Зі своїх.

Близько півночі я роздрукувала табличку на домашньому принтері й поклала йому на подушку. Уранці вона лежала на тумбочці, зігнута навпіл. Він її прочитав. Він нічого не сказав.

У неділю об одинадцятій ранку подзвонила Галина Степанівна. Не мені — Богдану. Я чула лише його бік.

— Так, мамо. Ні. Ні, мамо, вона працює. Ну я не знаю. Ну я запитаю.

Він зайшов на кухню з телефоном біля вуха й прикрив динамік долонею.

— Мама просить, щоб ти з’їздила на вокзал. Батьки Артема приїздять з Житомира о четвертій. Треба зустріти. Ну незручно ж, вони з сумками, люди в віці.

— Таксі є.

— Вона каже, таксі — це неповага. Наче ми їх не зустрічаємо.

— Хай Артем зустріне. Це його батьки.

— В Артема немає машини.

— В Артема є застосунок таксі. Як у всіх.

Богдан прибрав долоню з телефона.

— Мамо, Дарина не зможе. Ні. Ні, мамо, не треба. Я сам зустріну. На таксі, так. Ну й що. Мамо. Мамо, я сам.

Він відключився й довго стояв із телефоном у руці.

— Вона каже, тебе теж чекали до столу. Каже, Соломія засмутилася, що тебе не буде.

— Соломія не засмутилася.

— Ну… — Він майже усміхнувся. — Ну так. Не засмутилася.

Це було перше за два дні, що було схоже на нас колишніх. Я мало не сказала: гаразд, поїду. Я навіть розтулила рота. Але потім згадала, як Соломія на задньому сидінні казала, що з моїми заробітками особливо не розгулятися, — а тепер за цей самий стіл, за який не соромно, заплатили мої заробітки, — і рот закрила.

— Передай їм, що я вітаю, — сказала я. — Щиро.

Богдан поїхав о третій. Повернувся об одинадцятій, злегка напідпитку, з великим пакетом. У пакеті стояли контейнери: салат з креветками, нарізка лосося, шматок торта й маленька, на третину порожня банка ікри, закрита кришкою.

— Мама передала, — сказав він. — Каже, щоб ти спробувала, раз так…

Він не доказав. Я теж не стала питати, що там було після «раз так».

— Як минуло?

— Нормально. — Він сів на табуретку в куртці. — Добре минуло. Батько Артема тост сказав. Мати його все питала, хто готував. Мама сказала, що сама. І що вони взагалі люди не бідні, можуть собі дозволити.

Він помовчав.

— Я там сидів і рахував, — сказав він раптом. — Ну, не спеціально. Само якось. Дивлюся на цю рибу й думаю: ось це — стільки коштує. А це — стільки… Соломія ікру ложкою з банки їла, прямо так. А я сиджу й думаю — це моя іпотека.

— Наша.

— Наша, так.

Контейнери я прибрала в холодильник. Салат наступного дня з’їв Богдан. Лосося теж він. Банку з ікрою я не відкривала, і вона простояла на другій полиці до кінця тижня, поки він сам її не доїв, стоячи біля холодильника, з чайною ложкою, ні на кого не дивлячись.

Дев’ятого ввечері він сказав, що йому не вистачає грошей.

Я знала, що йому не вистачає. Я щодня бачила в застосунку залишок на спільному рахунку, і він не змінювався. А в Богдана до зарплати було на особистій картці одинадцять тисяч з чимось. Я це знала, бо він сам одного разу показував мені, скільки в нього, коли ми ще все показували одне одному.

— Мені потрібні ще гроші, — сказав він. — До двадцятого. Двадцятого я відразу поверну, чесно. Останній раз.

— Ні.

— Дарино, це іпотека. Це не мама, це наша квартира. Ти що, хочеш прострочення?

— Я не хочу прострочення. Я хочу, щоб ти знайшов дев’ятнадцять тисяч гривень.

— Де?!

— Там же, де мама знайшла на супермаркет.

Він стояв посеред кухні, і в нього було таке обличчя, що мені стало його шкода, по-справжньому, до нудоти. Я знала цю людину вісім років. Я знала, що його батько пішов, коли йому було шість, і що Галина Степанівна мила підлоги у двох місцях, щоб у нього були кросівки як у всіх. Я знала, що він досі пам’ятає, як вона плакала на кухні над квитанціями. Щоразу, коли вона плаче в слухавку, він знову опиняється на тій кухні. Я все це знала, і я сказала «ні», і не передумала.

— Якщо завтра до другої години грошей не буде, — сказала я, — я заплачу. Цілком. А потім ми сядемо й порахуємо, скільки ти мені винен, і це буде борг. З датою.

— Ти серйозно? Розписку з мене візьмеш?

— Так.

Він грюкнув дверима — не сильно, але грюкнув. Пішов, не сказавши куди. Я й так знала.

Повернувся він через дві години. У руці в нього був щільний пакет із того самого гіпермаркету. Він поставив його на стіл. Пакет дзенькнув.

П’ять банок. Сто сорок грамів кожна, скло, червоні кришки. Нерозпечатані.

— Ось, — сказав Богдан. — Мама повернула.

Я дивилася на ці банки, і мені хотілося сміятися так, що зводило щоки.

— Що вона сказала?

— Сказала, що в неї пенсія й грошей немає. Що вона не винна, що в сина така дружина. Що вона для дочки старалася, а мене, виявляється, як маленького, тримають на короткому повідку. — Він говорив рівно, наче читав уголос. — Потім пішла до комори, винесла це й сказала: на, віднеси своїй бухгалтерці, хай подавиться. Соломія сиділа в кімнаті й навіть не вийшла.

— Ти сказав їй, навіщо тобі гроші?

— Сказав. Що іпотека і що я заплатив зі спільного.

— І?

— І вона сказала, що я сам винен, раз дозволив їй… — Він махнув рукою. — Неважливо.

Він сів, дістав телефон і почав щось шукати.

О першій сорок на спільний рахунок прийшли гроші, яких не вистачало за іпотеку. О пів на третю — ще чотири двісті, з підписом «за ДВІ ОСТАННІ». А потім, о третій сорок, — п’ять з половиною, від якогось Тараса Миколайовича, якого я не знала.

— Хто це? — запитала я ввечері.

— Тарас, з роботи. — Богдан знімав черевики в коридорі, як завжди, хоч я сто разів просила так не робити. — Позичив до двадцятого.

— Ти позичив у колеги?

— Так. А що? Це мій борг, не твій. Ти ж сама сказала, кожен своє.

Платіж пройшов десятого, вчасно. Я бачила в застосунку зелену галочку. Я думала, що від неї стане легше, а стало лише тихо.

Галина Степанівна не телефонувала одинадцять днів. Це був рекорд за всі вісім років. Соломія виклала фотографії з тієї неділі: стіл, свічки, Артем у сорочці, мати Артема з келихом, і посередині — розетка з ікрою. Підпис: «Мамочко, ти найкраща господиня на світі». Богдан поставив лайк. Я бачила, як він його ставив, — сидів на дивані, гортав, затримався, натиснув. Потім прибрав телефон і довго дивився в стіну.

Двадцятого в нього була зарплата. Він повернув Тарасові п’ять з половиною тисяч, переказав на спільний рахунок свої п’ятнадцять на продукти й майже нічого не залишив собі. Я бачила, бо він тепер сам щоразу показував мені екран, не питаючи, чи хочу я дивитися. Я не просила. Мені здається, йому так було потрібно.

Ми стали жити за табличкою. Це виявилося нудніше й спокійніше, ніж я очікувала. Богдан перестав брати в магазині дорогий сир. Я перестала помічати, що він його не бере. Вечорами ми вечеряли, дивилися серіал, іноді сперечалися, чия черга виносити сміття. Іноді він обіймав мене уві сні, а вранці нічого про це не казав. Щось повернулося, а щось ні, і я не могла до пуття пояснити навіть собі, що саме не повернулося. Мабуть, те, що раніше я не рахувала, скільки він приносить у дім. А тепер рахувала, завжди, навіть коли не хотіла.

У суботу, через місяць після гіпермаркету, о пів на десяту ранку в Богдана задзвонив телефон. Я сиділа за ноутбуком із квартальним звітом і не повернулася.

— Так, мамо. Привіт. Нормально. — Пауза. — На ринок? Сьогодні?

Я продовжувала вбивати цифри.

— Мамо, Дарина працює. — Пауза, довга. — Ні. Ні, мамо, я не буду її питати.

Я перестала друкувати.

— Я приїду сам. На маршрутці до тебе, а потім на ринок разом сходимо, сумки донесу. Ні, мамо. Ні, на машині не вийде. Бо машина не моя.

Він помовчав, слухаючи.

— Мамо. Гроші бери свої. Я подивлюся, скільки в мене, може, на щось додам. На щось. Не на все.

Він відключився, натягнув светр, узяв з передпокою стару картату сумку на коліщатках, яку ми привезли колись із дачі й так і не викинули, і зупинився біля дверей.

— Тобі чогось узяти? — запитав він. — З ринку.

— Сир, — сказала я. — Якщо домашній буде.

— Візьму.

Двері зачинилися. Я чула, як сумка деренчить коліщатками по плитці в під’їзді до самого ліфта. Потім я повернулася до звіту й досчитала його до кінця.