— Навіщо я тебе тоді послухала, Олю? Це ж ти мене на розлучення підбила. Може, й не треба було мені від чоловіка йти… От би зараз повернути час назад…
Світлана сиділа на краєчку Ольжиного дивана й смикала паперову серветку. Вона прийшла в старій толстовці й зібраним абияк волоссям. За останні місяці Ольга звикла бачити подругу такою: без макіяжу, втомлену, з червоними очима. А колись, у минулому житті, Світлана була зовсім іншою — яскравою, доглянутою, завжди стежила за собою.
— Свєто, ну до чого тут я? — тихо спитала Ольга.
— А до того! Ти мені тоді весь час казала: «Розлучайся, чого ти терпиш?» От я й розлучилася!
— Я казала: якщо тобі настільки погано, подумай про розлучення. Це не одне й те саме.
— Ні, Олю. Не викручуйся. Ти мене переконала, що в мене чоловік поганий. А він, виявляється, був нормальний. Навіть хороший. Це я з жиру бісилася. Не знаю, про що я думала взагалі…
Ольга подивилася на подругу й відчула неприємний докір.
Вона багато разів прокручувала в голові ті події. І іноді, особливо після чергового повідомлення Світлани, їй справді ставало ніяково. А що як вона тоді надто легко дала пораду? А що як треба було сказати не «розводься», а «потерпи»? А що як родина Світлани справді могла зберегтися?
Але потім Ольга згадувала, як Свєта телефонувала їй майже щовечора й плакала в слухавку.
Тоді все виглядало зовсім інакше.
Вони дружили багато років. Познайомилися ще на роботі, а потім виявилося, що вони практично одного дня йдуть у декрет. Стали спілкуватися. Потім разом гуляли з візочками, балакали на мамські теми. Як завжди: про дітей, пюрешки, підгузки, чоловіків…
Світлана розповідала, що чоловік майже не допомагав з дитиною. Якщо вона просила вночі встати до сина, він бурчав, що вранці на роботу. У вихідні міг піти до друзів або раптом виявити термінові справи. Гроші давав під розрахунок і постійно питав, навіщо їй ще, якщо продукти вони купили.
— Мені навіть крем для обличчя доводиться випрошувати, чоловік вважає, що він не потрібен і це примха, — жалілася Свєта. — Уявляєш? Коштує триста гривень. Триста! Я що, шалені гроші попросила?
Ольга тоді тільки зітхала.
Світлана сиділа дома з малюком, який погано спав, майже не залишав її в спокої й хворів щомісяця. Квартиру заполонили іграшки й дитячі речі. На кухні постійно стояли немиті пляшечки, а Свєта вдень і вночі ходила в одній футболці й трикотажних штанах. У них же й спати лягала.
Чоловік приходив з роботи, вечеряв і сідав із телефоном на диван.
— Вітю, потримай його хоч десять хвилин, я в душ схожу.
— А через годину в душ сходити не можна? Коли дитина засне?
— Ну Вітю…
— Гаразд, залишай, він нормально сидить.
— Вітю, за ним треба дивитися. Він не сидить. Він повзає.
— Ну, Свєто, тоді дивись сама, я весь день працював.
Потім починалися сварки.
Світлана казала, що більше не може. Чоловік відповідав, що вона перебільшує. Вона докоряла йому у відсутності кишенькових грошей, він казав, що вона марнотратниця. Вона плакала, він дратувався і йшов в іншу кімнату.
Ольга слухала все це телефоном.
— Свєто, а ти йому прямо казала, що тобі потрібна допомога?
— Звісно!
— І що він відповідає?
— Що він не зобов’язаний бути нянькою. Що мені декрет дали, щоб я дивилася за дитиною, і гроші ще платять за це. А йому не платять, тому він не повинен. Уявляєш?
Іншого разу Світлана сказала:
— Мені здається, ми взагалі чужими людьми стали.
Ольга тоді спитала:
— А ти його ще любиш?
Свєта довго мовчала.
— Не знаю.
І саме тоді Ольга вперше сказала:
— Якщо тобі настільки погано, ну розлучайся тоді. Навіщо мучитися? Може, самій буде навіть легше.
Вона не знала, що через якийсь час ця фраза стане для Світлани головним доказом її власної провини.
Коли дитині виповнилося три роки, Світлана вийшла на роботу. Спочатку на неповний день, потім поступово перейшла на повний. Зарплата була близько двадцяти тисяч гривень, але для неї це були перші власні гроші за кілька років.
Через п’ять місяців вона подала на розлучення.
Ольга пам’ятала той день. Світлана зателефонувала ввечері й сказала:
— Усе. Подала.
— Ти впевнена?
— Олю, я вже рік про це думаю.
І вона справді думала. Не один день і не під впливом подруги.
Чоловік Світлани розлучатися не хотів. Спочатку була розмова. Потім сварка. Потім обіцянки.
— Я все виправлю. Тільки не йди. Спробуймо дати одне одному шанс. У нас дитина.
Він став забирати сина з садочка, готувати вечері, сам купувати продукти. Кілька разів приходив з букетами. Потім почав чекати Світлану біля роботи.
Але вона вже вирішила й ні в яку не погоджувалася.
— Пізно, — казала вона.
— Чому пізно?
— Бо я більше не хочу з тобою жити.
Він з’їхав із спільної квартири на винайману. Світлана залишилася з дитиною. Ольга тоді навіть дивувалася, наскільки спокійно її подруга трималася.
— Ти точно не сумніваєшся?
— Ні.
— Ну не знаю, Свєто. Ти не квапишся? Все-таки в тебе не найгірший чоловік.
Світлана подивилася на неї й сказала:
— Мені поруч з ним погано.
І Ольга не стала сперечатися.
Після розлучення минуло кілька місяців, і в Світлани з’явився інший чоловік — Андрій. Усе сталося швидко. Він гарно залицявся, багато говорив про кохання, називав Свєту «своєю дівчинкою», приносив каву в ліжко й запевняв, що ніколи в житті не зустрічав такої жінки.
Через пару місяців переїхав до неї.
Ольга тоді насторожилася.
— От мені здається, ти знову квапишся. Ви два місяці знайомі всього…
— А чого чекати? — сміялася Свєта. — Ми дорослі люди.
Андрій справді вмів говорити. Він розповідав, що за плечима в нього невдалий шлюб і двоє дітей, але винна в усьому колишня дружина.
— Вона йому життя не давала, — переказувала Світлана. — Каже, він дома не буває. А він, виявляється, працював на знос.
Потім Андрій розповідав, який він чудовий батько.
— Дітей своїх обожнює.
А потім почалося спільне життя, і Світлана зрозуміла, що, м’яко кажучи, не все, що Андрій розповідав про себе, виявилося правдою. Він обіцяв Світлані допомогти з ремонтом — не допоміг. Казав, що скоро знайде роботу кращу, але місяцями перебивався випадковими заробітками. Обіцяв возити її на машині — машина то ламалася, то була «потрібна у справах».
А потім почалися сварки. Спочатку через дрібниці. Потім Андрій став перебивати Світлану, не давав договорити, міг грюкнути дверима.
Одного разу Свєта зателефонувала Ользі пізно ввечері.
— Олю, він мене образив, сильно.
Ольга тоді мало не випустила телефон.
— Що це означає?
— Мені важко з ним.
Через місяць Світлана сама виставила його за двері.
Потім з’ясувалося, що Андрій ще й каблучки її вкрав, зніс у ломбард, а тепер шукай, де вони там, та ще й викуповуй.
І от тепер Світлана сиділа перед Ольгою й казала, що найбільшим нещастям у її житті був зовсім не Андрій. А розлучення з Віктором.
— Вітька мене любив. Ніколи мене не ображав. Ніколи не сварився так. Він взагалі спокійний був. Сина любив, мене чи не на руках носив. Розлучатися не хотів, плакав. А я, нерозумна була, послухала тебе…
Ольга заплющила очі.
— Свєто, ти сама мені розповідала, як жила в декреті.
— Та всяке буває.
— Ти казала, що він дитиною не займався.
— Зате тепер займається! Тільки чужою. Його нова дівчина взагалі каже, що він чудовий батько. Фотки постить усюди…
От цього Ольга вже не стрималася.
— Яка нова дівчина?
Світлана відвела погляд.
— Не знаю. Здається, є хтось.
Ольга відчула неприємне почуття. Не ревнощі, звісно. Радше тривогу за подругу.
— І ти тепер через це не можеш собі пробачити?
— А що мені робити? Я сама все зруйнувала. У мене була нормальна родина. Чоловік нормальний. Квартира. Дитина. Я могла спокійно жити.
— Спокійно?
Світлана підвела на неї очі.
— Так.
— Свєто, ти два роки в декреті розповідала мені, що не живеш, а виживаєш.
— Бо була втомлена.
— Ти казала, що він гроші не дає на дрібнички.
— Ну, він просто ощадливий.
— Що тобі доводилося випрошувати гроші.
— Я сама заробляю тепер.
— Що він не допомагав тобі з дитиною.
— Ну, він працював. Його теж, знаєш, можна зрозуміти. Кому важко було, тільки з роботи вернувшись, хапати немовля й швабру?
— А те, що ви майже не розмовляли тижнями.
Світлана знизала плечима.
— Ну… Люди змінюються.
Ольга подивилася на подругу й раптом зрозуміла, що Світлана зараз згадує не чоловіка. Вона згадує своє колишнє життя.
Ту саму квартиру, де дитина була ще маленькою. Вечори, коли вони втрьох їли піцу. Поїздки на дачу. Новий рік, коли син уперше сам прикрасив ялинку. Чоловіка, який тоді справді міг дратувати, але був поруч.
Пам’ять вибрала з усього поганого кілька хороших картинок і тепер показувала їх Світлані одну за одною.
— Свєто, а ти його любила тоді? — спитала Ольга.
Світлана замислилася.
— Напевно.
— Тоді чому розвелася?
— Бо ти мене з пантелику збила. Ти сказала, що так буде краще.
Ольга відкинулася на спинку стільця. От воно. Не Андрій. Не колишній чоловік. Не нова дівчина. Зараз Світлані було простіше сказати, що рішення ухвалила не вона.
— Свєто, я не подавала заяву на розлучення. Не я підписувала документи. Не я збирала твої речі. Не я відмовлялася від його букетів. Ти сама це зробила.
— Бо ти мене накрутила!
— А якби я сказала «терпи», ти б залишилася?
Світлана мовчала. Ольга чекала.
— Не знаю, — нарешті сказала вона.
— От саме.
За вікном мрячив вересневий дощ. По склу повільно повзли краплі, а на кухні цокав годинник. Ольга поставила перед подругою нову чашку чаю.
— Я не знаю, чи правильно ти тоді вчинила. І не можу знати. Але я точно знаю інше: я не жила твоїм життям. Я не вставала вночі до твоєї дитини. Не просила в чоловіка гроші. Не чекала його з роботи. Не лягала поруч з ним спати.
— Зате ти казала: «Йди».
— Я казала: «Якщо тобі настільки погано — подумай про те, щоб піти». Це було твоє життя, Свєто.
Світлана заплакала.
— А що як я все-таки могла потерпіти?
Ольга помовчала.
Вона хотіла відповісти відразу, але не змогла. Бо зараз сама раптом згадала той період і зрозуміла: Світлана тоді була не лиш незадоволена чоловіком. Вона була цілком виснажена.
Але й колишній чоловік не втомленим.
Він не ображав її. Не зраджував. Виявився людиною, яка не розуміла, наскільки важко жінці, що сидить дома з маленькою дитиною. А Світлана, можливо, не змогла донести до нього це так, щоб він справді почув.
А потім вони обоє зробили свій вибір.
— Свєто, — обережно сказала Ольга, — якщо ти зараз зрозуміла, що любиш його, чому б тобі не поговорити з ним?
Світлана гірко всміхнулася.
— А з того поговорити? У нього є інша жінка…
Ольга тепер почувається погано, начебто не в своїй тарілці. Може, вона справді винна? А що як Світлана й правда тоді потребувала не поради піти, а людини, яка змусила б її зупинитися й ще раз подумати? Або все ж Ользі нема в чому себе винити?
