Мені 57 років, я — звичайна українська жінка, яка все своє життя присвятила родині. Я виховала сина, даючи йому всю свою любов і підтримку, щоб він виріс порядною людиною. Виховувала його чесним, працьовитим, відповідальним. І все було добре, поки він не одружився з Олею.
Я пам’ятаю, як ми з сином приїхали до неї, щоб познайомитись. Оля була тоді ще зовсім молодою, і я відразу помітила, що вона дуже приваблива, але в її очах не було тієї простоти і доброти, яку я звикла бачити в наших жінках. Вона була ніби надто впевнена у собі, як для такої молодої дівчини.
“Мамо, вона твоя невістка, будь з нею привітною,” — казав мені син, коли я виразила свої сумніви.
“Не знаю, Ігоре, вона мені здається якась холодна,” — відповідала я.
Але, звісно, я мовчала і намагалася не заважати їхньому щастю. Через рік вони одружилися, і ми з чоловіком вирушили до них на весілля. І тоді, коли я вже думала, що все буде добре, почалися перші тривожні дзвіночки.
Не можу сказати, що одразу щось було не так. Вони з Ігорем мали троє дітей, і Оля завжди була дуже турботливою матір’ю. Але все змінилося, коли вони поїхали за кордон. Оля поїхала з дітьми до чоловіка, який працював в Польщі. Я думала, що це тимчасово, але вона залишилася там назавжди. Ігорю не вдалося переконати її повернутись додому. Вони почали жити окремо. І тоді все пішло шкереберть.
“Мамо, вона не хоче повертатися, у неї є інші плани,” — сказав мені син, коли ми обговорювали це по телефону.
Тим часом Оля зустріла поляка. Я не можу сказати, що одразу зрозуміла, що відбувається, але щось мені підказувало, що це не просто друг, а щось більше. Мій син був у розпачі, бо не розумів, як така ситуація могла трапитись. І ось тоді почалася справжня пригода.
Минуло кілька місяців, і я дізналася, що Оля не тільки познайомилася з поляком, але й почала з ним жити. Вона повідомила Ігоря, що більше не хоче бути з ним, і що вирішила залишитися з новим партнером. Вони жили разом, і поляк її дуже полюбив. І не просто полюбив — він почав купувати їй дорогі прикраси, навіть пропонував їй одружитися.
“Я хочу бути щасливою, Ігоре. Ти не розумієш, як важливо знайти свою справжню любов,” — казала вона по телефону.
“А як мої діти? Як вони? Ти не можеш так вчинити!” — благає син.
“Це моє життя! Я вирішила все для себе,” — відповідає Оля.
Це було неможливо зрозуміти. Як можна залишити чоловіка, трьох дітей і йти до іншого? Вона була його дружиною, мати його дітей, а тепер вона просто зникла з його життя.
Ігор з того часу почав змінюватися. Він не міг сприйняти, що його дружина залишила його заради іншого чоловіка. Всі наші розмови закінчувалися слізьми. Він просто не знав, як далі жити. Але найбільше мені було боляче від того, що Оля, ніби забула про своїх дітей. Вона перестала дозволяти їм спілкуватися з батьком. Діти не мали права навіть на телефонні дзвінки.
Ігор намагався зв’язатися з ними через різні канали, але кожного разу його блокували. Я намагалася підтримати сина, але Оля була настільки тверда у своїх рішеннях, що навіть мені почало ставати страшно. Моя невістка перетворилася на чужу людину, і з кожним днем я все більше її нелюбила.
З часом я почала відчувати, як між мною і моїми онуками утворюється стіна. Оля заборонила їм спілкуватися зі мною. Вона навіть не дозволяла мені поговорити з ними по телефону. Це було страшно. Я намагалася писати їй листи, просила її, щоб вона повернулася додому, але Оля залишалася холодною.
“Мамо, чому ти не розумієш? Це не можна так залишити. Ти повинна допомогти нам,” — казав мені син, коли ми зустрічалися.
“Ти не розумієш, що вона з нами робить? Я більше не можу зв’язатися з дітьми!”
Кожен дзвінок був для мене як останній шанс. Я запитувала себе: чи не могла я щось зробити, аби це все змінити? Але що можна зробити, коли людина вже обрала свій шлях і відрікається від всього, що було до цього?
Наразі Оля продовжує жити з поляком. Вона навіть викладала фотографії з ним у соцмережах, де вони разом подорожують, святкують різні свята. І хоч виглядала вона щасливою, я не могла позбутися відчуття, що вона залишила за собою руїни. Вона зруйнувала не тільки свою сім’ю, а й мій світ, моє серце. Я не знаю, як допомогти синові, як допомогти дітям, які залишилися без батька.
“Мамо, мені дуже важко. Я хочу, щоб ти побачила онуків, але вона навіть не дає нам поговорити з ними,” — каже Ігор.
Чи може вона дійсно бути щасливою з тим поляком, якщо залишила все, що було для неї важливим? І чому вона забороняє дітям спілкуватися з батьком і навіть зі мною? Я все ще не маю відповіді на ці питання.
Я не знаю, чи є ще на світі люди, які опинилися в такій ситуації, як я. Що робити, коли твоя невістка забирає твоїх онуків, і ти не можеш на це вплинути? Як можна змусити її повернутися до здорового розуму, коли вона зовсім втратила орієнтири в житті?
Дайте мені поради, будь ласка.
Ваша думка дійсно важлива!
Автор: Олеся.
