“Або пoзбyдься дитини, або пущу поголос, що ти пoвiя”: так через важкий гріх Надя стала черницею

Сестра Августа

«Кохання. Хто без нього людина? Ви думаєте – це омана? Абстракція, яку вигадали художники і поети? І нерозважливі дівчата, такі, як я? Ви потураєте своїй самотності. Прошу вас, не зачиняйте душу. Той, хто оминув свою половинку, послану небесами, залишається напівчимось, напівнічим, уламком людини, яка не знає щастя»

Це було останнє Надине послання для Гордія. Він відкрив конверт, прочитав, засміявся, кинув листа в шуфляду. Там лежало близько двох десятків подібних філософських послань від невгамовного дівчиська.

Воно, дев’ятнадцятирічне створіння, вирішило вчити його, майже тридцятирічного Гордого (так нарекли Гордія ще у школі), життя і пояснювати, що таке кохання. Надя – його чергова цяцянка. Чергова перемога. Вона ж напридумувала романтичних байок і не дає спокою поважаному і обласканому жіночою увагою їхнього містечка вчителю математики.

«Ви потураєте своїй самотності» «Дівчинко, я не знаю, що таке самотність», – мовив сам до себе Гордій, очікуючи набагато старшу за себе «гостю», яка щедро розраховувалася за його «увагу».

Надя зустріла Гордія в магазині – приглядався до жіночих парфумів.

– Привіт, Гордію.

– По-перше, Гордію Івановичу. По-друге, між нами все закінчено. Як ти там писала: «це омана, абстракція» По-третє, я не самотній і душа моя відкрита. А, по-четверте, не переслідуй мене.

– А по-п’яте, Гордію Івановичу, ви стане батьком. Ось тільки не знаю: син буде, чи донька.

– Гроші на aбoрт дам, – спокійно мовив Гордій. – Будеш набридати, скажу, що сама на шию вішалася. Пущу поголос, що ти – пoвiя. Вилетиш з училища і станеш посміховиськом на весь райцентр. Вирішуй, як вчинити. До речі, в області маю друга-медика. Все організує на вищому рівні. Не в нашому ж «добропорядному» містечку aбoрт робити. Не встигнеш за поріг вийти, як всі будуть в зубах носити. І вдома нічого не кажи. Твій батько, сама знаєш, який характер має. Порішить тебе і мене.

Незадовго до Нового року Гордій повіз Надю до друга-медика. Все відбулося «на вищому рівні». На прощання лікар шепнув Наді: «Мушу попередити на всяк випадок. Про дітей і не мрій. Краще виходь заміж за вдівця з пpидaтком. І знаєш, не тебе першу привіз сюди Гордий. От, жук»

Наді хотілося заховатися в заметілі від людей і світу. А ще більше хотілося пoмepти. Вона не могла ні з ким поділитися своїм болем. І від цього ставало ще гірше.

Батьки бачили, що з донькою щось коїться. Випитували причину.

– Втомилася. Семестр був важким, – пояснила.

– Може б ти поїхала до тітки? У Львові таке гарне новоріччя. Відпочинеш. По магазинах побігаєш, – сказала матір і запитально глянула на чоловіка. Без його згоди нічого в сім’ї не робилося.

Петро, хоч і був надто суворий, проте доньку-одиначку любив без міри. Насупившись для годиться, поважно мовив:

– Збирайся, Надю. Завезу тебе до області на поїзд.

Уперше не цікавили магазини, хоча батьки виділили щедру «субсидію». Зайшла у старовинний храм. Свята Марія з немовлям на руках дивилася на Надю з тихою печаллю. «Прости», – прошепотіла й розплакалася. Хтось поклав на плече руку. Старенька черниця. На обличчі – вселенська смиренність. В очах – мудрість. Темний одяг пропах ладаном. Слова жебоніли, наче тиха молитва:

– У тебе горе, дитинко? Когось втратила?

Надя вперше розповіла про свій грiх.

– Господь добрий, він прощає і навертає нас, грішних, на правильну дорогу. Праведників нема на землі. Але ми можемо покаятися через молитви і добрі справи.

– Як мені далі жити?

– З вірою. І слідувати за покликом серця.

Черниця благословила Надю і вклякнула перед образом Святої Марії. Може, молилася за її, Надину, дyшy

Після закінчення училища хтось з одногрупниць пішов працювати в освіту, хтось – готувався до іспитів у вуз, хтось – до весілля. Надя вирішила стати черницею. Це ошелешило всіх. Красуня, модниця, одиначка у заможніх батьків і раптом. Було помітно, що Надя останнім часом змінилася. Але, щоб таке?

Мати плакала. Батько мовчки ходив, стиснувши руки у кулаки.

– Я слідую за покликом свого серця, – мовила тихо, але твердо.

Петро зупинився. Щось подумав. І мирно, як на свій запальний норов, запитав:

– Ти ж не забудеш нас? Правда?

Мирське ім’я залишося у минулому житті. Її нарекли Августою. Сестра Августа молилася, аби Небеса обдарували її такою ж мудрістю, вмінням розуміти й розраджувати, як стареньку черницю зі львівського храму.

Майже два десятки років сестра Августа служить Господу. І людям. Подейкують, вона володіє дивним даром – зцілює дyшу. Прихожани шукають у сестри Августи порад, розрад і ліку від зневіри. Кажуть: спілкування з нею приносить полегшення.

А вона просто вміє розмовляти з людськими дyшами. Нанизує слова, немов вервечку. Дyші, наче втомлені ангели, причащаються її порадами і розрадами. Здавалося, прості фрази, мовлені устами сестри Августи, скидалися на наївні молитви, створені з людського болю, розчарувань, сподівань. А ще вона радила слідувати за покликом свого серця. Як колись їй – старенька черниця.

Сестра Августа упізнала цього чоловіка. Гордій. Поруч – хлопець років тринадцяти. Мабуть, син. Він упізнав її також.

– Надю – тихо мовив.

– Я – сестра Августа.

– Ти, ви тут через мене?

– Що привело вас до монастиря?

– Син. Стьопка. Степан. Йому треба робити другу oпeрацію. І з дружиною біда. Після пoлoгів потрапила до пcиxлiкарні. Відтоді хворіє. Хтось пpoкляв мене. Допоможи -жіть. Мені сказали, ви можете. І простіть, що я тоді.

– Якби ж то можна попросити прощення в дyш, яким люди не дозволили наpoдитися. Неприкаяні, нехрещені, без імен, вони витають поміж землею і небом, шукаючи прихистку. Не знають дороги у сни. Плачуть, несповиті любов’ю і молитвами. Їхні сльози не дощами випадають, а болем.

– Що ж мені робити? – запитав Гордій.

– Молитися.

– Молитися? Лікарі наполягають на опepації. Дорогій. А ви про молитву, про якісь дуyші. Кажуть, ви маєте дар. Нічого ви не можете! Все це слова. Нічого не варті слова.

– Чому ж ви прийшли сюди, якщо не маєте віри і покаяння? – запитала сестра Августа.

– Я вірю – тихо мовив Степан.

Сестра Августа поклала руку на худеньке хлоп’яче плече:

– Усе буде добре. Лише не втрачай віри. І не бійся опepації.

– Опepація буде? – кліпаючи очима, запитав Гордій.

– Колись ми привеземо сюди маму, – сказав Степан.

Читайте також: Чоловік і донька зрадили, пішли до багатої і успішної, а Віра полетіла на зустріч щастю до Америки

Сестра Августа кивнула головою і усміхнулася.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День

Фото ілюстративне