— Так, я купила квартиру, але нікого до себе пожити я не пущу, не просіть — осадила матір Ксюша.
— Так, я купила квартиру, але нікого до себе пожити я не пущу, не просіть — осадила матір Ксюша. — Ну що, доню, ось і збулася твоя мрія!
— Подивись правді в очі. Ти талановитий кондитер, знайдеш здорового чоловіка, який забезпечить сім’ю.
— Подивись правді в очі. Ти талановитий кондитер, знайдеш здорового чоловіка, який забезпечить сім’ю. — Мамо, не зараз, діти снідають, — Ірина натиснула гучний зв’язок, продовжуючи місити ванільне
«От як буде в тебе своє, так і розпоряджатимешся», — усміхнулася Галина Петрівна. — «Це моя дача, і я вирішую, що з нею робити».
«От як буде в тебе своє, так і розпоряджатимешся», — усміхнулася Галина Петрівна. — «Це моя дача, і я вирішую, що з нею робити». — Алло, Галина Петрівно?
«Частина дачі моя, і я її заберу», — заявив брат. Родичі прийшли за спадщиною, в яку нічого не вклали.
«Частина дачі моя, і я її заберу», — заявив брат. Родичі прийшли за спадщиною, в яку нічого не вклали. — Все не напрацюєтеся! — гукнув сусід Олексій Михайлович
— Не забувайте, в чиїй квартирі ви живете, — заявила свекруха. — Я хотіла по-хорошому, але ви мене самі відштовхнули. — Якщо ви назвете його Павлом, я перепишу на вас дачу, — голос Тамари Павлівни прозвучав тихо, але в тиші кімнати відгукнувся, як удар по склу.
— Не забувайте, в чиїй квартирі ви живете, — заявила свекруха. — Я хотіла по-хорошому, але ви мене самі відштовхнули. — Якщо ви назвете його Павлом, я перепишу
— Ти дивишся на мене так, наче я загарбав твоє дитинство, брате. Ти приїхав і шукаєш свою кімнату з плакатами, а там уже п’ять років живуть мої доньки. Ти пам’ятаєш маму молодою, а я пам’ятаю її в лікарнях. Ти повернувся “додому”, але цей дім уже давно не твій. Він — наш. І нам тут тісно».
— Ти дивишся на мене так, наче я загарбав твоє дитинство, брате. Ти приїхав і шукаєш свою кімнату з плакатами, а там уже п’ять років живуть мої доньки.
— Ти мене втратив, синочку. — Знати вас більше не хочу. Ти тепер проти матері йдеш, батько б цього не схвалив. — Мам, ну не можна так, — роздратовано сказав Ілля, відчиняючи двері й побачивши на порозі матір із сітками.
— Ти мене втратив, синочку. — Знати вас більше не хочу. Ти тепер проти матері йдеш, батько б цього не схвалив. — Мам, ну не можна так, —
— Синочку, я тебе не впізнаю, — закричала мати. — Ти все зробив, щоб зруйнувати стосунки з рідними. Більше не дзвони і не пиши.
— Синочку, я тебе не впізнаю, — закричала мати. — Ти все зробив, щоб зруйнувати стосунки з рідними. Більше не дзвони і не пиши. — До речі, я
— Ти, Катю, не думай про втому. Ти ж знаєш — я жінка самотня, дітей не нажила, все моє добро після смерті тобі відійде. А поки що потри підлогу, звари мені вівсянку на воді та подай мої ліки. І не смій дивитися на того хлопця з сусіднього під’їзду — бідність до бідності тільки злидні множить.
— Ти, Катю, не думай про втому. Ти ж знаєш — я жінка самотня, дітей не нажила, все моє добро після смерті тобі відійде. А поки що потри
— Мамо, ти з глузду з’їхала на старості років? Який “Михайло”? Які танці в парку? Тобі шістдесят два, у тебе онуки, тиск і розсада на підвіконні! Що сусіди скажуть? Що мати на схилі віку під спідницю собі когось шукає? Сором який…
— Мамо, ти з глузду з’їхала на старості років? Який “Михайло”? Які танці в парку? Тобі шістдесят два, у тебе онуки, тиск і розсада на підвіконні! Що сусіди

You cannot copy content of this page