Одного разу, я з дітьми приїхали у гості до бабусі та прабабусі. Мої донечки дуже люблять слухати розповіді бабусі.
Та дуже любили слухати прабабусю. Нажаль, прабабуся уже не з нами. Царство небесне та Вічна світла пам’ять.
Того літнього дня, коли прабабуся Рузя була ще жива, моя донечка каже мені:
-Мамо, ти бачила скільки у прабабусі є образочків, вервичок, як багато вона молиться. Мамо, прабабуся говорила, щоб я прийшла до неї через годину, вона навчить мене з сестричкою молитися.
Через годинку я привела дітей у хатчину до прабабусі. Діти сіли на диванчик, прабабуся пригостила різнокольоровими вафельками всіх. Почала розповідати про Бога та силу молитви. Діти уважно слухали, перебираючи в руках вервиці.
Старша донечка задавала багато питань прабабусі.
-А чому, а навіщо, а для чого, а що це. Година швидко пройшла.
Прабабуся пояснила, що їй уже треба молитися.
На душі залишилися світлі спогади.
Старша донечка тепер має свою вервичку, і часто просить перед сном у Архангела Михаїла захисту, любові, здоров’я.
Питає: -Мамо а прабабуся бачить, що я молюся. Молодша донечка не пам’ятає прабабусю, але також питає:
-А прабабуся бачить, що я молюся?
-Звісно бачить.
-Мам, а ти ніколи не покинеш цей світ?
Я не знала спершу, що й сказати. Але обдумавши таке питання, відповіла:
-Я з вами, я з тобою, я не збираюся його покидати, але не знаю жодної людини, яка б жила вічно.
Обійняла дітей міцно, міцно, ніби пухнаста ковдра.
-То що, ходімо святкувати Життя?
Автор: Леся
Історія написана спеціально для osoblyva.сom
