“У тебе нічого не вдасться”, або як батьки ламають самооцінку дітям

Змалку я любила малювати. Де тільки випадала нагода, я малювала.

І крейдою, і вугіллям, і ручкою, і олівцями, все що лишало слід, я використовувала для свого захоплення.

З цього мого хоббі, в молодшій школі, здається радів тільки вчитель малювання, бо я вигравала на всіх олімпіадах. 

Моє імʼя висіло на дошці пошани у школі, як переможниці на всеукраїнському конкурсі юних художників, але мої батьки, здається цього навіть не помітили.

Коли постало питання яку професію обирати, я була впевнена, що мама до мене прислухається, і дозволить вступити вчитися на художника.

Але ні, вона обрала для мене лікарську справу, бо по її словах «малювання, це не справжня робота» і на життя з цього не заробиш.

Я була у відчаї, бо відчувала, що моя душа тягнеться до творчості. Я ніколи не мріяла стати лікарем, бо вірю, що це теж професія покликання. Мені це було не цікаво.

Через повну байдужість до лікарської справи навчання стало для мене справжнім викликом. Я не розуміла, не хотіла розуміти того, що нас навчали, мала погані оцінки, стала білою вороною в групі, бо за першої ліпшої нагоди пропускала пари.

Почалися сварки із батьками, бо їх не влаштовувала моя успішність, а я завжди дорікала мамі, що це її провина.

Так пройшов рік.

На наступний навчальний рік я подала заявку в художнє училище, принесла і показала перед екзаменаційною комісією свої картини, і мене зарахували до числа студентів. На державну форму навчання.

Моїй радості не було меж.

Приїхала додому я розказала мамі про рішення покинути одне навчання, і почати вчитися тому, чого прагне душа.

У тебе нічого ніколи не вийде. Ти не станеш художником. Будеш ходити голодна. Я тобі не дам ні копійки від сьогодні. 

Ці слова відлунням гупали у моїй голові. Я поїхала в гуртожиток, і не була вдома майже рік.

За цей час я взяла участь у багатьох конкурсах, проектах. Мої картини впізнають, почалися індивідуальні замовлення, прийшли перші заробітки.  

Я зʼїхала з гуртожитку, винайняла маленьку квартиру.

Облаштувала собі студію і маю місце, де можу спокійно творити.

Але мамині слова не дають мені спокою. Не розумію, чому вона не прийняла мій талант, не підтримала. Чому вона не пишається мною?

Мені і самій важко себе хвалити. Важко сказати, що мої роботи гарні, хоча люди кажуть, що це шедеври.

Моя самооцінка дуже низька. 

Я б хотіла щоб мама приїхала, і побачила, що це насправді свідомий вибір, що вона повірила в мене. Напевно тоді у мене б виросли крила

Історію написала, Mavka спеціально для osoblyva.сom

Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.

Будь-яке використання матеріалів (у тому числі фотографій)– суворо заборонено.