Дівчина думала, що бабуся буде її заспокоювати, і говорити щось типу: «Господи і знайшла ж чим нерви собі псувати», «Та він у тебе ще сто раз вибачення попросить», «Та він і однієї твоєї сльозинки не гідний» і тому подібне. Але її очікування не виправдалися, бабуся сказала посміхнувшись:
– Ти з цього приводу так особливо не засмучуйся, а ось плакати ти можеш скільки завгодно, цими сльозами ти лише укріпиш своє кохання. Адже плакати від кохання не страшно.
Дівчина підняла з подивом свої заплакані очі.
– Як би тобі це пояснити? – задумливо сказала бабуся. Вона в своїх поясненнях ніколи не визнавала хитромудрих теорій і спиралася на свій досвід і практику. – Уяви собі, що час це просто вода. І якби твоє кохання було зацукрованим, і занадто солодким, воно не витримало б випробування часом. Опустила б ти його у воду, і весь цукор в ньому і розчинився. І ставши прісним воно набридне тобі досить швидко, а байдужість для кохання це загибель.
А якщо кохання зустрічає на своєму шляху сварки, перешкоди і сльози, це діє як загартування. Так і сльози твої потрібні для загартування вашої любові, продовжуючи їй життя. Та й мені здається, що справжнє кохання не може бути без сліз, це невід’ємна його частина.
І бабуся нічого не стала більше пояснювати словами, взяла просто аркуш паперу, і склавши його навпіл, вирізала сльозинку-крапельку і віддала її онучці, запропонувавши розгорнути листок. Дівчина розгорнула, і на її долоні красувалося ідеальної форми маленьке паперове серце.
