«Бачив тебе у барі з коханцем. Переконався, що ти – щаслива. Тож будь щасливою назавжди! А від доньки я не відречуся»

«Від Улянки не відречуся»

Вікторія світу не бачила від сліз. Взяла відпустку, бо несила було тепер ходити на роботу. Хіба вона колись гадала, що страшне слово «вiйна» торкнеться і її сім’ї? Як не вмовляла чоловіка Миколу не йти добровольцем на Схід – не послухав. Мовляв, у них донька підростає, батьки – пенсіонери. Хто захистить їх? А нещастя будь-де може спіткати. Не обов’язково в АTО. Хіба вона не стежить за теленовинами, які іноді шoкyють тpaгічними фактами?

Віка не знає, що робила б, якби не подруга Леся, з якою разом працюють на фірмі. Вона щодня навідує її, розраджує, відволікає від сумних думок. А вчора принесла різнокольоровий бісер і запропонувала вишивати удвох. Вишивка дуже заспокоює, запевняла. Сама переконалася в цьому, коли чоловік залишив її, і вона, як і Віта, впaлa в дeпpeсію.

Незабаром у Лесі – ювілей. На честь такого свята хоче невеличку забаву у барі влаштувати. Звісно, Вікторія теж мусить прийти. А як інакше – вона ж її найкраща подруга! Віка стала віднікуватися: що люди скажуть? Микола щохвилини ризикує своїм життям, недоїдає, недосипає, а вона у бар піде? Однак Леся перехитрила подругу, сама зателефонувала Миколі. А той – Вікторії: «Послухай подругу, Вікусю. Твоя дeпpeсія тут мені не допоможе. А ти там Улянці нашій потрібна, батькам теж, тож бережи себе».

Вікторія перешила нову сукню, яку не так давно купила. Вона помітно схудла. Підшукала аксесуари до неї. Виструнчилася перед дзеркалом. Й не скажеш, що їй скоро четвертий десяток стукне, що у неї підростає шістнадцятирічна дочка.

У барі зібралися переважно колеги з роботи. Лиш кількох гостей вона бачила вперше. Леся щедро наливала подрузі червоне вино, щоб розгладити гримасу на її обличчі. І це їй вдалося. Легкий щем хвилею огорнув Віку, щоки залив рум’янець, заіскрилися очі. Тож, коли до неї підійшов якийсь симпатичний молодик і запросив до танцю, вона, не вагаючись, подала йому руку.

Обхопивши Віку за стан, незнайомець буквально поніс її по залу під мелодію вальсу. «Його звати Роман. Правда, легко з ним танцюється? Ще у школі він займав призові місця на танцювальних конкурсах. До речі, він і досі – холостяк», – Леся кинула на Віку лукавий погляд.

«А мені що до того?» – зніяковіла Вікторія. Леся загадково усміхнулася.

Роман запрошував Віку до танцю знову і знову. Дотик його рук, близьке дихання, теплий погляд вкупі з чарівною мелодією звеселили Вікторію, їй чомусь хотілося танцювати тільки з ним.

Вдома до Вікторії довго не йшов сон. Бачила перед собою Романа, ніби чула хвилюючу мелодію вальсу. Вранці зателефонував Микола: «Як ти там? Розвіялася хоч трішки? Благаю – не замикайся в собі. Пам’ятай, твій настрій передається і мені. Поцілуй за мене Улянку».

Відпустка минула швидко. Леся радо зустріла подругу. Їй легко працюється з нею, швидше минає робочий день.

Під час обідньої перерви спитала Вікторію, чи, бува, Роман не телефонує їй, бо просив номер її мобілки. Віка зашарілася, здивовано глянула на подругу: «Ти ж знаєш, я чекаю Миколу».

«Чекай. Та одне другому – не завада, – Леся обвела її загадковим поглядом. – Я навіть заздрю тобі, подруго. Роман хороший. Знаю його ще зі школи. Можеш не хвилюватися – в разі чого я мовчатиму. А Микола ніде від тебе не дінеться – лише б щасливо повернувся»

Вікторії защеміло коло серця: що таке каже Леся? Так, вона не може прогнати Романа зі своїх думок, він навіть снився їй, але це мине, вона знає напевно.

Однієї неділі Вікторія з донькою пішла на ринок. Улянка шубку нову захотіла. Тепер діти хочуть красиво, по-сучасному, вдягатися. Не так, як колись вона в старому пальті весь інститут проходила.

І Микола підтримав Улю. Тим паче, гроші він їм пересилає. Так що, як кажуть, немає лиха без добра.

Вони обійшли весь ринок, а речі, яка б сподобалася доньці, не знайшли. Віка буркотіла, що за дитина в неї така вередлива, як враз її очі вловили магазин неподалік ринку. Коли його відкрили? Тепер ті магазини виростають, як гриби після дощу. Коли зайшли туди, у них розбіглися очі від розмаїття красивих речей. Ось і шубку там Уляна вподобала. Лише якби на розмір меншою була, скривила личко Уляна. Продавчиня набрала номер мобілки: «Роман Іванович, зайдіть до мене – тут дівчина за меншим розміром шуби питає».

Вікторія мало не зомліла, коли перед ними виросла постать Романа. Того, хто перестрівав її в думках, кого ніяк не могла забути. Хіба серцю накажеш?

Уляна аж стрибала від радості, що їй дісталася така розкішна обновка, а продавщиця здивовано поглядала на Віку і не могла збагнути, чому власник надав таку знижку. Роман провів їх на вулицю. Тихенько, щоб не почула Уляна, спитав: «Як живете? Хотів зателефонувати, але не знаю, чи можна?» Роман зніяковів, а Вікторія не зрозуміла й сама, як несподівано у неї вихопилося: «Звісно, можна», як погодилася на зустріч.

Спочатку Вікторія картала себе, що зраджує чоловікові. Сотню разів давала собі слово, що їх наступна зустріч буде останньою, але ж вона була такою щасливою з Романом і затоптати своє щастя у неї не вистачало сил.

Роман дарував їй дорогі подарунки, говорив красиві задушевні слова. Скупана в любові і ніжності, Вікторія вже жила, дихала Романом.

Річницю з часу їх першої зустрічі вирішили відмітити удвох. У невеликому барі на околиці міста, де й зустрілися. «Одягни те саме плаття. Воно тобі дуже личить», – порадила Леся. Роман теж приїхав у святковому костюмі. Вибрав столик посеред зали. Можна було б і в куточку, подалі від людських очей, зауважила Віка. Однак, Роман, ніби й не чув, замовив меню, сказав, що в машині залишив подарунок для неї.

«Ти заінтригував мене. І взагалі, чи не забагато мені твоїх подарунків?» – очі Вікторії горіли, обличчя палахкотіло від радості. Вони й не помітили, як за сусіднім столиком присів воїн.

Це Микола приїхав у відпустку. Не попередив рідних, щоб зробити їм приємний сюрприз. Дорога була далека і йому дуже захотілося кави. Щось знайоме було у постаті жінки, яка сиділа спиною до нього, у кучерявому волоссі. Її партнер говорив, що хотів би офіційно узаконити їхні стосунки, що вони, по-суті, уже сім’я і Уля йому, як рідна. Від слова «Уля» у Миколи сильніше забилося серце і вже зовсім стало млосно, коли почув голос Вікторії:

«Я теж люблю тебе, Ромчику, але одружитися ми не можемо. Принаймні, поки-що. Донька скоро у виш вступатиме, та й за квартплату пільги маємо, бо Микола в АТО. І взагалі, Уля всім хвалиться, що в неї тато – Герой. Знайомі і сусіди до нас по-новому, з повагою, ставляться завдяки Миколі».

Воїн заледве допив чашку кави. Замовив з цукром, та вона видалась йому гіркою. Невимовний бiль проймав кожну клiтинку його тiла: виходить їх шлюб з Вікторією тримається тепер не на любові, а на пільгах? Як ти могла так, Віко?! За що?!

Читайте також: “Олега не стало через мене, а тепер ще й сам у його дружину закохався”

У голові шуміло. Ноги заледве донесли його до автобусної зупинки. Автобус до маминого села, на щастя, прибув швидко.

Вони довго простояли в міцних обіймах – мати і син. Не могли натішитися одне одним. Щоб забутися, відмахнутися від нав’язливих думок, Микола взявся наводити лад на господарстві. Мати помітно поникла, зістарілася, їй допомога потрібна.

На дзвінки Вікторії не відповідав. І матір попросив не видавати, що живе у неї.

Повернувшись в АТО, надіслав Вікторії повідомлення: «Бачив тебе у барі з коханцем. Переконався, що ти – щаслива. Тож будь щасливою назавжди! А від Улянки я не відречуся»

Автор – Марія Маліцька

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram