Мар’яна стояла на порозі старенького будинку батьків і знову відчула те знайоме відчуття розчарування, яке не покидало її кожного разу, коли вона відвідувала їх.
Вона зайшла сюди, ніби через обов’язок, а не через бажання. Її очі втратили те, що свого часу було тим теплим світлом, яке зігрівало серце навіть у найбільш темні часи.
Її батьки, Катерина та Володимир, сиділи за столом і, навіть не піднявши голови, продовжували своє заняття — закривали банки на зиму. Вони давно були у своїй стихії, у цьому світі, де час немов би зупинявся, а всі проблеми й турботи розчинялися серед осінніх відтінків.
Мар’яна зробила кілька кроків вперед, намагаючись зібратися з силами для того, щоб задати питання, яке турбувало її ось уже п’ять років.
П’ять років тому її донька Полінка востаннє зустрічалася з бабусею та дідусем, і з того часу жодного разу не переступала поріг цього дому. І це при тому, що Мар’яна неодноразово пропонувала їм приїхати або, хоча б, зателефонувати Полінці.
«Я зайшла подивитися, як у вас справи, і дізнатися, чи є шанс, що ви поїдете до Полінки. Ви не бачили її кілька років», — знову сказала Мар’яна, намагаючись не підвищувати голосу.
Батьки кивнули. Вони, як завжди, здавалися байдужими, наче не вловлювали всю важливість її слів.
«Знаєш, вона ж уже велика. І нема чого їй до нас», — відмахнувся Володимир, і знову зосередився на банці, яку закручував.
Катерина лише зітхнула і продовжила свою роботу. В її руках була чергова банка з малиновим варенням, яке вона безсумнівно готувала до зими з любов’ю і терпінням.
Але цього разу Мар’яна відчула холод між ними, навіть крізь всю цю теплінь їхнього дому. Вона знала, що ситуація не змінилася.
Жінка знала, що її батьки не хочуть навіть думати про Полінку. Не тому, що не люблять її, а тому, що вони просто не розуміють, чому це так важливо.
У їхньому світі діти виростають і розбігаються своїми життями. У їхньому світі не було місця для емоційних турбот, для тих глибоких зв’язків, які б мали поєднувати покоління.
Мар’яна сиділа за столом, пильно дивлячись на руки матері, які безупинно закривали банки, додаючи до кожної крихту чогось глибокого і невидимого, щось таке, що вона колись називала домашнім затишком.
Але тепер, коли Полінки не було поруч, цей затишок видавався їй лише холодним, майже порожнім.
«Ми тут не для того, щоб родичатися з усіма родичами», — несподівано прорився голос батька, який, здається, знову відчув її погляд. В його голосі була байдужість, і це було навіть гірше.
«Це не питання родства», — відповіла вона, намагаючись стримати емоції. «Це питання про те, щоб бачити своїх рідних, піклуватися про них, бути поруч, коли вони ростуть, коли вони потребують тебе. Я ж кажу це, бо я не хочу, щоб Полінка виростала без зв’язку з вами. Вона любить вас, і я знаю, що ви її любите. Але чому ви цього не бачите?»
Катерина підняла погляд, її обличчя розпливалося у важкій задумливій усмішці. «Ви ж бачили її ще тоді, коли вона була маленькою. І нічого страшного, що вона тепер велика. Вона самостійна, вона справляється без нас. І ми живемо своїм життям».
Мар’яна стиснула губи. Вона знала, що ці слова означають більше, ніж просто відмову від поїздки до Полінки. Вони означали, що її батьки були не готові до того, щоб бути бабусею та дідусем.
Вони не бачили в цьому сенсу, не бачили потреби в тому, щоб передавати частину себе наступному поколінню.
«Але ж я не прошу вас бути ідеальними дідусями та бабусями, я просто хочу, щоб ви були присутні у її житті. Хоча б трошки», — вимовила Мар’яна, відчуваючи, як її голос тремтить.
Володимир мовчав. Тільки звуки закручуваних банок порушували тишу. «Ми зробимо, як зробили, і все», — нарешті промовила Катерина, ніби намагаючись поставити крапку в розмові.
Мар’яна встала, вона могла б залишитися і сказати ще багато, але розуміла, що тут немає сенсу. Вона не могла змінити їх. І, можливо, саме це її найбільше засмучувало.
Вона поглянула на старий годинник на стіні, який давно зупинився. Час, як і їхні відносини, здається, зупинився тут, у цьому дому, у цьому світі, де все було простим і зрозумілим. І де не було місця для змін.
Повернувшись до дверей, вона знову обернулась і подивилась на них. Катерина знову заправляла банки, а Володимир мовчки працював знову. І на цей раз Мар’яна не змогла сказати їм нічого більше.
Вона вийшла на вулицю, відчуваючи, як холодний вітер пронизує її, і зітхнула. Це був ще один урок, який їй довелося пройти. І навіть якщо вона не зможе змінити їх, хоча б для себе, вона намагатиметься зберегти зв’язок з дочкою.
І, може, колись Полінка зрозуміє все, хоча б через багато років. А поки що Мар’яна залишалася сама з цими думками та безпомічною тугою за тим, що вже було втрачено.
Галина Червона
