Бездумно роздавати милостиню – великий гріх

Ми з ним не бачилися років десять, не менше. Колись мляво зустрічалися, буксуючи на кожному кроці, і він кликав заміж. Дарував ключі від квартири з брелоком у вигляді двох сплюснутих сердець і жадав познайомитися з родичами. Я навіть кілька днів обмірковувала його пропозицію, виписуючи в стовпчик плюси і мінуси. Мінуси ледве вмістилися на чотирьох подвійних аркушах, наші шляхи розійшлися, а ось вчора зустрілися в McDonald’s.

Ми прийшли з племінником за Heppy meal, а він пив каву з товаришем. Підсів. Розговорилися. Звично почав скаржитися, що роботи нормальної немає, грошей немає і доїдає останній мішок сухарів. У квартирі час робити ремонт, дівчата “оборзелі”, а мама хворіє і вже не в змозі прибиратися в його будинку. Я мовчала. Переді мною сидів великий п’ятдесятирічний чоловік з двома вищими освітами та хникав. Тільки жалості це не викликало, виключно злість.

Тут же згадала дівчинку – Олену Гриник, Про яку писала вже не раз. У неї немає нічого. Руки максимум, на що здатні – рухати по столу мишку. Ноги не зробили за життя жодного кроку. Голова не повертається, тіло не розгинається, голос ледве чутний. Годують з ложки, возять в колясці. Вона не може взяти в руки телефон, гребінець, зубну щітку, пульт від телевізора і тюбик губної помади. При цьому дівчина працює! Нещодавно влаштувалася продавцем-консультантом в інтернет-магазин і продає шампунь, мило і туш для вій. Не просить. Не скаржиться. Не прибідняється. А тут здоровий дядько зі своїм останнім мішком макаронів.

Якось раз на мене напали дві циганки. Дві чорнороті тітки затиснули в безлюдному переході і стали вимагати гроші. Проклинали і обіцяли авaрію, трyну і старість в казенному домі. Виривали з рук сумку і рилися в гаманці. Чіпали вилиці і намагалися пeрeхрeстити задом наперед живіт. Вигребли майже все, що було, по черзі заглядаючи в очі і перепитуючи: «Ти ж даєш від душі? А якщо ні – буде тобі гoре стрaшне».

Читайте також: А я кохаю одруженого, ось уже тридцять років кохаю

З тих пір не ходжу безлюдними вулицями і ніколи не даю тим, хто просить. Якщо є сили клянчити – значить залишилися сили і працювати. Скільки навколо працездатних жебраків, що мають можливість в’язати і продавати шкарпетки, роздавати у метро буклети, мести вулиці, щось розвантажувати, фарбувати, шпаклювати, збивати ящики, пакувати чай, календарі, ліки. Тому даю виключно тим, хто не в змозі жити, працювати, просити. Ось днями купила у Олени мішок гелів для душу, а малятку, у якої тато зaгuнув в АТО – сукню принцеси.

Роздаючи направо і наліво – ми здійснюємо великий гріх, власноруч розслабляючи народ і привчаючи не працювати. А навіщо? Всі і так дадуть, а не дадуть – не проблема. Візьмемо силою.

Автор – Ірина Говоруха