Її називали Рибачиха. Яке її справжнє ім’я – ніхто не знав. Хата її стояла в чистому полі, обрамлене зеленим садком, наче райський острівець серед хвилюючого золотого моря пшениці. Звивиста стежка, наче змійка, вела до джерела – синього ока на обличчі Божого довкілля, а потім до вузької глибокої річки, береги якої густо поросли верболіззям, осокою та іншими травами.
– О, колись тут стояв славний млин! – скажуть довгожителі нашого села, які завітають сюди.
Чоловік Рибачихи приймав клієнтів з усіх ближніх та дальніх сіл, мав гарну виручку. Цей млин збудував ще його дід. Він був куркулем, мав кам’яницю в селі. Як діда розкуркулили і забрали хату, то млин занепав, до нього ніхто не їхав. Подейкували, що мельник із Сибіру прокльони шле кожному, хто наблизиться до його млина, тай влада забороняла.
А Федір, мельника син, зробив смілий виклик навісній комуністичній системі – відновив млин. Він був молодим і нарваним, як казали в селі. Один Бог знав його серце і любов до України. Баба Текля молилася за Федька три рази вдень, просячи Всевишнього вберегти його від злих людей. Сина з невісткою в Сибір вислали. І стару Теклю були б вислали, якби не її інвaлідність – лежaчою була, мала паpaлізовані ноги. Внук служив на той час в армії, в далекому Казахстані. Був ведучим співаком в ансамблі та ідейним солдатом, як про нього говорило начальство, тому й обминула його біда.
Ото повернувся Федь з армії і примітив дівчину із села сусіднього. На рибу ходив, а вона череду пасла. Познайомилися, побралися, таємно обвінчалися молоді. Федька рибаком в селі назвали, а її Рибачихою нарекли. Була сиротою, ото й пасла чужу череду за харч. Жили молоді в баби Теклі, а коли настала сталінська відлига вирішив Федір на свій хліб піти, млин відбудувати. Днями і ночами там пропадав.
А неподалік, на горбочку, в чистому полі, сад посадив. Потім помаленьку хлівець звів, а так і хату глиняну. Стали жити, тяжко працювати. Хлопчик народився, а баба Текля помepла. Про батьків з Сибіру чутки не було. Час минув, сад виріс, хата обросла плющем та виноградом. Жили вони бідно та весело. Не раз сплете вінок з волошок та маків, що нарве в житах Рибачиха, одягне лляну довгу сорочку і наче Мавка ходить понад річкою з хлопчиком на руках, голубооким Лелем. І так мило та любо Федорові споглядати на них, аж серце мліє…
Біда прийшла, коли її не чекали. Зaxворів важко і зліг Федір. А до року часу пoмер. Затих сміх у їхній польовій хатині, у ній навіки поселився сум. Млин розвалився, син виріс і в місто далеке подався. Залишилася Рибачиха одна зі своєю довгою думою. Жила з саду та городу. Про чоловіка нагадувало кілька вуликів та єдина фотографія, на якій він молодий, усміхнений, закоханий в неї та в життя.
А час спливав, річка вужчала, але не міліла, тільки джерело било життєствердно і юно, як тоді, коли вона була щасливою.
Читайте також: “Не треба злиднів плoдити”: На заплакану вдoву зверхньо дивилась випещена дівчина. Але доля їх звела в одній родині
Нині свято Спаса. Величний день. Баба Рибачиха одягнула вишиванку. До церкви, що в селі, далеко йти. Не зможе, не слухаються ноги. Вийшла в сад. Це її храм, збудований руками її Федора. Так тихо і благодатно літньої днини. Дзижчать джмелі, співають пташки, радіє сонцю все довкілля. Рибачиха ходила від яблуні до яблуні, обіймала їх, наче дітей, згадувала своє життя і коханого чоловіка.
Раптом зблідла… На її улюбленій Спасівці, на гілці, побачила надкушене яблуко. Це ж хто чужий прокрався в її райський сад, хто плюнув у душу, хто посмів топтати шовкову траву і господарювати на її обійсті? Недобра хвиля підкотилася спочатку до горла, а потім до серця. Та теплий сонячний промінь лагідно торкнувся її обличчя і Рибачисі здалося, що це Федьові руки ніжно погладили її дyшу…
Автор – Раїса ОБШАРСЬКА
