Біля колонки пішла чутка: у Галки Єгорової дівчина принесла дитину без чоловіка. Жінки встигли обговорити її з усіх боків, але ніхто не знав, що ту ніч врятував мовчазний сусід на старій «Ниві». А коли на подвір’я під’їхали багаті родичі з пропозицією «врегулювати ситуацію», сільські жінки вишикувалися біля хвіртки з порожніми відрами. Фінал з червоною машиною здивує навіть найвідчайдушніших пліткарів.
Того ранку біля колонки на розі зібралися всі жінки з нашої вулиці. Відра стояли купою збоку, і ніхто не поспішав набирати воду: новина була цікавіша.
— У Галки Єгорової дівчина дитину у світ привела.
— Яка саме? У неї ж не одна.
— Та Яна! Що в технікумі на бухгалтера вчиться. Усім сукні лагодила, пам’ятаєш?
— Так вона ж неповнолітня!
— Яка неповнолітня, Зойко? Вона з моєю небогою в одному випуску. Їй дев’ятнадцять.
— Ну все одно, — Зойка підняла палець. — Без чоловіка ж.
— О, тоді інша справа, — голосно сказала Ірма Михайлівна, не випускаючи відра. — Треба новину дати про непорочне зачаття. Піду нафарбуюся, бо приїдуть з телебачення, а я не причесана.
Ірма Михайлівна була жінкою високою, з широкою прямою спиною й язиком, якого побоювалося пів села. Вона обвела поглядом гурт біля колонки.
— Що, святі зібралися? То давайте по черзі. Зіно, твоя Любка до одруженого сусіда по ягоди бігала, аж стежка в городі лишилася. А в тебе, Райко, син з’явився через три місяці після весілля. Хто рахував?
— Ірмо, не чіпай…
— А ти, Зойко, взагалі мовчи, бо як я рота відкрию, тобі в цьому селі життя не буде.
— Ото підла, — прошипіла Зіна.
— Я підла? Ви язиками чешете, а крайня я?
Ірма набрала води, випросталася й пішла, рівно несучи свою спину. Жінки ще трохи постояли.
— Щось я заговорилася, — буркнула Зіна, підхопивши відро. — Діло молоде, всяке буває.
— А від кого ж вона дитину привела?
— Від чоловіка якогось.
На цьому цікавість закінчилася. У всіх були свої справи.
А в хаті Єгорових мати Яни, Галина, тим часом сиділа за столом із склянкою води, яка не допомагала.
— Я ж і не помічала, Таню, — казала вона сусідці. — Приїде в п’ятницю ввечері, переодягнеться й одразу до роботи: то по господарству, то книжку читає. А потім її тягне спати. Я їй щось сказати, а мій Віктор: відчепися від дівчини, вона цілий тиждень учиться.
— А що я? — розвів руками Віктор, Янин вітчим. — Вона там у місті сама, у моєї двоюрідної баби. У гуртожиток ми її не віддали, там чого тільки не буває. Приїжджає додому, а ти її одразу: зроби те, перероби оте. Люди подумають, що я нерідну дівку заїздив.
— А тепер що люди скажуть? — похмуро спитала Таня.
— Тепер скажуть, що ми нерозумні, — зітхнув Віктор.
У кутку на лавці сиділа Ліза. Шістнадцять їй виповнилося вчора, але в усій цій метушні про день народження ніхто й не згадав. Вона була ще кістлява, як підліток: гострі ключиці, довгі ноги, які не знала куди подіти. Іванова Яна була їй ближчою за сестру. Різниця три роки, а дружили так, що навіть Сашко, молодший брат, називав їх «двоє в одній торбі».
— А як це було? — тихо спитала Таня. — Коли почалося?
— Прилітає Ліза на кухню, — відповіла Галина, — і кричить: «Мам Галю, швидку треба!» Я питаю, що сталося. А вона: «В Янки дитина йде». Я їй кажу: «Що за жарти?» А вона мені: «Це не жарти».
Ліза нічого не сказала. Вона мовчки дивилася на свої кросівки.
— А ти знала? — спитала Таня.
— Знала, — відповіла Ліза. — Вона мені ще у вересні розповіла. Просила не казати. Я обіцяла.
Усі замовкли.
— Тобі подарунок, — раптом сказала Таня й дістала з сумки пакет. — Учора не встигла.
— Дякую, тітко Таню, — Ліза обійняла її й поцілувала в щоку.
І тут Віктор схопився за голову.
— Лізо, доню, ми ж про твій день народження забули! Прости нас.
— Тату, не треба.
— Як це «не треба»? — сказала Галина. — У нас сьогодні подвійне свято: день народження доньки й народження онука.
Ліза нарешті засміялася, наче її відпустило.
А почалося все в п’ятницю вечором.
Яна приїхала з міста, як завжди, мовчазна й бліда. Попила води, пішла до себе, а за пів години Ліза почула з кімнати дивний звук. Вона зазирнула й побачила, що Яна сидить на підлозі, вчепившись у ліжко, і дихає так, ніби пробігла кілометр.
— Лізо, — прошепотіла Яна. — Я не встигла сказати… Мені здається, зараз.
— Що зараз?
— Усе.
Ліза вискочила до кухні. Швидку викликали миттєво, але диспетчерка спокійно повідомила:
— Траса розмита, бригада буде хвилин за сорок. Може, і за годину. Тримайтеся.
— За годину?! — обурилася Галина. — Я вам зараз покажу годину!
У цей момент у хвіртку постукали. На порозі стояв Микола, їхній сусід. Худорлявий хлопець років двадцяти, з довгою шиєю й добрими очима. Усі в селі знали його як ґречного й мовчазного. Власник старої машину, яку возив до райцентру по запчастини.
— Тітко Галю, я чув крик. Не чекайте швидку. Я довезу.
— Ти що, Миколо? Там болото.
— Я по полях. Там коротше. Збирайтеся.
За п’ять хвилин Яну вже посадили на заднє сидіння. Ліза сіла поруч, тримаючи її за руку. Галина кинулася за халатом. Віктор лишився з Сашком і відром води на всякий випадок.
— Миколо, тільки нікому не кажи, — простогнала Яна, коли машина підстрибнула на першій ямі.
— Я взагалі мовчу краще за всіх у селі, — відповів він і вперше за вечір усміхнувся.
Він вів машину так, що вона аж гула. Ліза рахувала хвилини на телефоні, Яна тримала її за руку так, що побіліли пальці. А Микола, не відриваючи очей від дороги, раз у раз повторював:
— Тримайся, Яно. Ще трохи.
Дорогою їм ніхто не зустрівся. У райцентр вони приїхали за двадцять хвилин. А вже в ніч у Яни з’явився хлопчик. Назвали Артемом.
Вранці в палату зазирнула стара санітарка Андріївна.
— Іванова, вставай, іди на сходи. До тебе прийшли.
— Хто? — Яна, ще слабка, підвелася.
— Іди, кажу. Тільки швидко. Ось халат.
На сходах стояли мама й Сашко. Мама відразу кинулася її обіймати.
— Доню, чому ти не сказала? Хіба я тобі ворог?
— Мамо, — тихо вимовила Яна. — Я збиралася поїхати. До тата.
— Куди? — мама притисла руки до себе.
— Так краще для всіх. Вас же плітками замучать.
— Яно, ти при здоровому глузді? Нікому тебе не віддам. Чуєш?
— Не їдь, — Сашко дивився на сестру повними сліз очима. Він стискав у руці дерев’яний меч, який йому подарувала баба. — Я тебе від усіх захищу. Ним лободу рубаю, а можу й не тільки.
— Сашку, — Яна не стрималася й засміялася крізь сльози. — Ти що, налякаєш усіх сільських бабів?
— А що? Вони й так мене бояться.
Через чотири дні Яну з сином виписали. Хлопчик був здоровий, мама теж. Село трохи погуділо, побудувало здогадки й затихло. Але в душі в Яни все одно щось кололо: вона не знала, як розповісти правду про Дениса.
Денис був студентом з міста, з заможної родини. Вони зустрічалися пів року. Коли Яна сказала, що чекає дитину, він навіть не дослухав. Поклав слухавку, а потім змінив номер. Яна нікому не розповіла. Навіть Лізі лише сказала, що «так склалося».
А восени до двору Єгорових під’їхала «Ауді». Із неї вийшли повна жінка у хутряній жилетці, високий сивий чоловік, маленька шустра тітка й сам Денис, пригнічений і мовчазний. Вони дістали з багажника кілька коробок і рішуче рушили до хати.
— Добрий день, — сказала жінка тоном людини, яка прийшла з перевіркою. — Ми батьки Дениса. Приїхали познайомитися з дитиною.
Галина стояла на порозі, схрестивши руки.
— Ви, певно, помилилися хатою.
— Ні-ні, — жінка зайшла, не чекаючи запрошення. — Я Світлана Аркадіївна. Це моя кума, вона лікарка. Подивиться, чи схожа дитина на нашу родину. Якщо так, то ми готові допомогти. Фінансово.
— А якщо не схожа? — тихо спитав Віктор.
— Тоді, пробачте, ми вас не знаємо.
У хаті стало дуже тихо.
— Ви, може, чай будете? — спитала Галина таким голосом, що Сашко, який стояв за дверима, на всякий випадок підняв меч.
— Нам не чай, — відрізала Світлана Аркадіївна. — Нам потрібні гарантії. Дівчина має підписати, що жодних претензій до нашого сина не матиме. А ми за це виділимо суму. Скажімо, сто тисяч гривень.
Галина повільно повернулася до чоловіка.
— Вітю, ти чув?
— Чув.
— Тобто ви хочете купити онука? — спокійно спитала Галина.
— Не купити, а врегулювати ситуацію, — поправила жінка.
У цей момент відчинилися двері кімнати. Яна стояла на порозі з Артемком на руках.
— Ви порахували, скільки коштує мій син? — спитала вона рівним голосом. — Я скажу вам: у вас на нього грошей не вистачить.
— Яно, ми просто…
— Ні, ви не просто. Ви привезли лікарку, щоб перевірити, чи не підсунула я вам чужу дитину. А ваш син вам нічого не розповів?
Денис почервонів до коренів волосся.
— Мамо, я казав… — почав він.
— Мовчи, — шикнула Світлана Аркадіївна.
— Ні, нехай каже, — повільно промовила Галина. — Нехай пояснить, чому в тому місті в нього ніби спільні знайомі, а потім номер змінений.
Денис опустив голову.
— Віддайте коробки собі, — сказала Яна. — Мій син ростиме без вас.
— Ти ще пошкодуєш, дівчино, — процідила жінка.
— Ні, — відповіла Яна. — Не пошкодую.
Віктор зайшов у кімнату, взяв коробки й безцеремонно виставив їх на подвір’я.
— Доброї дороги, — сказав він. — І більше сюди не їздіть.
Тільки вони вийшли за ворота, як побачили картину, від якої Світлана Аркадіївна завмерла. Біля хвіртки стояло дев’ять жінок з порожніми відрами. Серед них Ірма Михайлівна, Зіна, Зойка й навіть Райка. Вони не кричали й не махали руками. Просто стояли й дивилися.
— Ви до кого? — спитала Ірма.
— Ми… до Єгорових.
— Уже відвідали? Тоді їдьте. Дорога там.
— А ви хто такі?
— А ми сусіди, — Ірма кивнула на жінок. — Ми, знаєте, за своїх можемо й до району дійти. Але до цього, сподіваюся, не дійде.
«Ауді» рушила так швидко, що з-під коліс бризнула грязюка.
— Ірмо, — прошепотіла Зіна, — а може, ми дарма так? Вони ж гроші пропонували.
— Зіно, — відрізала Ірма, — своїх не продають. Запам’ятай.
І село, яке ще півроку тому мусолило Янине ім’я біля колонки, раптом стало її найпереконливішим захисником. Бо в одному Ірма Михайлівна мала рацію: пліткувати вони могли довго, а образити дитину нікому не дозволяли.
Яна закінчила технікум і почала працювати бухгалтеркою в місцевого фермера Гусака. Артемко ріс у бабусі з дідом, а мама поспішала до нього після роботи. Хлопчик швидко навчився вимовляти «мама», «баба» й «Колю».
Колею вони називали Миколу. Він приходив майже щодня: то лагодив паркан, то привозив яблука, то просто сидів на ґанку й вирізав Артемкові дерев’яні машинки. Односельці дивувалися: хлопцю двадцять п’ять, а він жодної дівчини не водить.
— Мабуть, щось з ним не так, — шапотілися жінки. — Може, ще з армії?
— Нічого не з армії, — відмахувалася Зіна. — Просто Євнух.
Прізвисько прилипло. Микола, звісно, чув. Але він знизував плечима й казав:
— Нехай.
Минув рік. Потім другий. А на третій восени до Янчиних дверей зайшов Микола з букетом з садових айстр.
— Я довго чекав, — сказав він без передмов. — Не знав, як почати. Я тебе ще зі школи… Ось. Вийдеш за мене?
— Колю, — Яна закрила обличчя руками. — Ти з глузду з’їхав?
— Ні, — серйозно відповів він. — Я давно все вирішив. Тільки чекав, поки ти сама повернешся до життя. А Артемка я люблю, як рідного.
Яна довго мовчала, потім усміхнулася.
— Тоді заходь. Чай холоне.
Село аж загуділо, коли дізналося. Жінки біля колонки перешіптувалися так, що від колонки аж луна йшла.
— Це ж треба! Євнух!
— А я казала, що в хлопця серце зайняте, — мовила Ірма. — Це ви його євнухом нарекли, а він чекав. Скільки Янчиних сумок із автобуса він пронес, поки ви язиками чесали?
Усі мовчали.
Минуло двадцять п’ять років. Артемко давно виріс, закінчив університет і сам готувався до весілля. Обрав він, до речі, Ірмину онуку. Вогонь-дівчину, яка не дозволила б собі навіть слова зайвого сказати й була ще хитрішою за бабусю.
А Ліза, яка давно жила в Америці, приїхала на весілля за тиждень. Вона вже встигла двічі вийти заміж і двічі розлучитися, але лишилася такою ж дотепною й гарною. Нігті в неї були яскраві, сумка модна, а голос такий, ніби й не їхала нікуди.
Вони з Яною закрилися в кімнаті, як у дитинстві, й шепотілися.
— А пам’ятаєш, як ми мріяли? — спитала Ліза. — Що житимемо вдвох, Тьомку виховуватимемо, чоловіки нам не потрібні й на червоних машинах їздитимемо?
— Пам’ятаю, Лізо, — усміхнулася Яна.
На весіллі, під загальні оплески, Ліза підійшла до Артема й простягла йому маленьку коробочку з червоною стрічкою.
— Це що? — здивувався він.
— Ключі, Тьомко. Червона. Як і обіцяла.
— Тітко Лізо, це ж жарт був! — вигукнула Яна.
— Яно, — Ліза підморгнула, — у нашій родині жарти виконують.
За вікном на подвір’ї стояла величезна червона машина з бантом на капоті. Усе село висипало дивитися, а Ірма Михайлівна, дивлячись на неї, лише похитала головою:
— Я ж казала. Цю родину краще не дратувати.
