«Доводиться обманювати, інакше мама допомоги не прийме!» – пояснювала Ірина подрузі
— …Я от тільки одного не розумію: навіщо ти знову брешеш матері, Іро? Ну навіщо? — з подивом мовила Людмила. — Невже не можна сказати: «Мам, я сама тобі все оплатила, користуйся на здоров’я»? Для чого вигадувати якусь знайому з аптеки, яка дорогі ліки продає за третину ціни? Або колегу, якій куплене пальто не підійшло, і вона віддала його майже задарма. Ну безглуздя ж…
Подруги Людмила та Ірина зустрілися в торговому центрі у вихідний день, ходили в кінотеатр з дітьми. Після кіно, за традицією, що вже склалася в них, зайшли в кафе. Діти швидко щось поклювали й побігли в ігрову, а мами залишилися за столиком побалакати. За вікном сутеніло, хоч було лише початок шостої.
— Бо інакше мама не візьме, — нарешті сказала Ірина. — Відмовиться категорично.
— Ну не візьме й не візьме. Отже, їй не треба.
— Ну як це не треба, Людо? Треба, ще й як… Мамі від тиску чудово допомагає цей препарат, але він коштує чималих грошей, тому вона його не купує. Бере копійчаний аналог. В інших таке спрацьовує, але в її випадку ні, ці дешеві ліки їй зовсім не допомагають. Тому так, я беру дорогі. А для мами вигадала казку про знайому в аптеці, яка ці ліки дістає за копійки. Так мама лікується нормально, і я спокійна, що вона не ходить з високим тиском.
— А хіба це правильно, відривати від своїх дітей?
Ірина підвела очі.
— Я в дітей нічого не відриваю.
— Ще й як відриваєш! — не стрималася Людмила. — Ти мені сама розповідала, що сина до школи треба зібрати й куртку йому нову купити. Доньці танці оплатити. А потім ідеш і купуєш мамі пуховик за вісім тисяч гривень! Та ще й історію вигадуєш, що колега купила собі, їй не підійшло, і вона віддала чи не за шоколадку…
— Ну не за вісім, — машинально поправила Ірина. — За п’ять з половиною…
— Ой, ну вибач! — Людмила ляснула долонею по столу. — Це прямо сильно змінює справу. А те, що дитина в тебе без куртки залишилася, це як?
— Через тиждень отримаю аванс, куплю куртку Денисові, — знизала плечима Ірина. — Зараз вона поки ще не дуже потрібна. У вітровці походить, якщо що, светр одягне під низ. Осінь обіцяють теплу. А в мами вже таке пальто, що дивитися соромно. Їй потрібніше.
Людмила зітхнула й з осудом похитала головою.
Вони дружили майже двадцять років. Колись познайомилися ще на роботі, потім обидві вийшли заміж, виховували дітей. Життя в кожної склалося по-різному, але зв’язок зберігся. Зокрема й завдяки дітям-ровесникам, яких вони час від часу вигулювали разом. Тому були в курсі справ одна одної.
В Ірини двоє дітей, третьокласник, ровесник Людмилиному синові, і п’ятирічна донька. Два роки тому Ірина розлучилася. Вони з колишнім чоловіком продали спільну квартиру, гроші поділили. Свою частку Ірина вклала в перший внесок за однокімнатну й оформила іпотеку на суму, що залишилася. Але жити втрьох в однокімнатній виявилося дуже складно, тому Ірина свою квартиру здала, а собі й дітям винайняла двокімнатну — поруч зі школою й садком.
У підсумку платити доводилося і за іпотеку, і за оренду квартири. Ні, Ірина справлялася. Вона отримувала зарплату, аліменти, гроші від мешканців за однокімнатну квартиру. На необхідне їй вистачало. Але зайвих грошей не було зовсім. Тому доводилося економити: ловити акції та розпродажі, вічно шукати щось дешевше.
При цьому Ірина ухитрялася допомагати ще й матері, Валентині Василівні, пенсіонерці сімдесяти двох років. Валентина Василівна жила сама, отримувала звичайну пенсію. Не розкошувала, звісно, кінці з кінцями зводила важко.
Тому донька приходила на допомогу.
— Мамо, давай-но завтра до стоматолога записуйся, — впевненим тоном казала Ірина. — Треба йти зробити зуб, це не діло так ходити.
— Та як, Ірочко? Я вже подивилася, там дорого.
— Не дорого. У нас на роботі частину медичних витрат потім компенсують. Давай іди швидше, прямо завтра, поки цю лавочку не прикрили.
— Правда?
— Звісно.
Жодної компенсації на роботі в Ірини не було.
Вона просто заплатила за лікування матері стільки, скільки треба.
А тепер от купила матері пуховик, прямо в ТЦ перед походом у кінотеатр.
— Поки гроші є, взяла мамі, — пояснила вона Людмилі. — Дивись, який класний. Якісний! Гарний, теплий, довгий, з капюшоном. Мама якраз такий і хотіла. Хай носить на здоров’я, а то її старий уже на рукавах протерся.
— Хай сама б собі й купила, який хотіла, — буркнула Людмила. — У літніх жінок завжди грошенята про запас відкладені. І в твоєї мами напевно теж.
— Та ну! — махнула рукою Ірина. — Нічого вона собі не купить, буде ходити в старому. Або купить якусь дурницю знову, якої й на сезон не вистачить…
Тим часом в Ірини задзвонив телефон.
— Привіт, мам. Усе нормально, так. З Людою… Скоро вже додому підемо… Слухай, мамо, ти завтра ввечері вдома будеш? Так, хочу заїхати. Привезу тобі новий пуховик… Ну як не треба? Треба!.. А мені його куди дівати?.. Ну чому відразу купила? Мені його Ольга Миколаївна, наш головний бухгалтер, віддала за шоколадку практично. Собі купила навесні ще, а їй не підійшов. Поправилася, чесно кажучи, за літо… Ну от так буває, так. Гарний пуховик. Теплий, легкий, і колір приємний… Ні, мамо, мені він великий, не вигадуй. Загалом, завтра будь удома ввечері, привезу. Ну, бувай…
Ірина поклала слухавку й полегшено перевела дух:
— Здається, спрацювало. Жарт удався…
— Ти ненормальна, — хмикнула Людмила. — Просто ненормальна.
— Дякую.
— Ні, я серйозно. Ти навіщо це робиш? Тебе ніхто не просить.
— Мама просить мене іноді.
— Іноді — це коли тобі кажуть: «Купи хліба по дорозі». А ти їй лікарів оплачуєш, ліки купуєш, одяг. Причому не тому, що в неї зовсім немає грошей.
— Людо, мама живе на пенсію. Звідки в неї гроші?
— Не знаю. Але й ти не повинна все на себе звалювати.
Ірина поклала ложку.
— Я не все на себе звалюю.
— Іро, слухай, а коли ти собі щось потрібне купувала? Я вже не кажу — приємне, гаразд. Але хоч би от чоботи, наприклад?
— Давно не купувала, — зітхнула Ірина. — Зайвих грошей зараз немає.
— От! — підхопила Людмила. — А матері, отже, пуховик купити можна?
— Людо, ну годі вже рахувати мої гроші.
— Я не рахую. Я переймаюся за тебе.
— Тоді не переймайся.
Відповідь прозвучала різко, і обидві замовкли.
Людмила подивилася на подругу й раптом подумала, що, мабуть, зачепила її сильніше, ніж хотіла. Але відступати не збиралася.
— Я от не розумію тебе, Ірино. Ти сама кажеш, що після розлучення важко. Що іпотека висить. Що оренда дорожчає. Що діти ростуть. І при цьому ти постійно знаходиш гроші для матері.
— А що мені робити?
— Та жити своїм життям. Дітей ростити. У матері яка-никака пенсія є, хай справляється сама.
— Дуже гарна порада.
— Я серйозно.
Ірина усміхнулася.
— Уявляю. От у мами тиждень турбує зуб, наприклад. Вона жаліється мені. А я їй: «Справляйся, мамо, сама, у мене іпотека».
— Ну а чому б так не сказати? У тебе не тільки іпотека. Але ще й діти, і оренда, і купа інших проблем і витрат.
— А вона тоді скаже: «Гаразд, сама розберуся». А потім буде сидіти вдома й пити знеболювальне, бо їй шкода грошей.
Людмила замовкла.
От цього вона не могла заперечити. Валентина Василівна справді була такою. Якщо могла потерпіти — терпіла. Якщо річ можна було не купувати — не купувала. Якщо лікар здавався дорогим — відкладала візит. І навіть коли Ірина допомагала, мати іноді ухитрялася потім таємно покласти їй гроші в сумку.
— Але ж можна пояснити, — все-таки сказала Людмила вже тихіше.
— Кому? Мамі? Вона все одно не візьме.
— Чому?
Ірина подивилася на неї уважно.
— Бо їй сімдесят два. Бо вона все життя звикла жити на свої гроші. Бо їй неприємно розуміти, що тепер донька її утримує. Ти думаєш, їй легко?
Людмила нічого не відповіла.
Ірина продовжила, трохи помовчавши:
— Раніше тато працював, маму утримував. Коли тата не стало, мама сама залишилася. З грошима стало туго, але вона мені твердила одне: «Ти тільки дітей своїх не обділяй. Мені нічого не треба». І я запам’ятала. Тому я не можу їй зараз сказати: «Мамо, от тобі гроші, живи». Вона їх не візьме. А якщо я скажу, що ліки дісталися дешевше, вона буде лікуватися. Пуховик буде носити, якщо його віддали задарма. До лікаря піде, якщо обстеження оплатили на роботі.
— Але це все одно обман.
— Так.
— І тебе це не бентежить?
Ірина знизала плечима.
— Іноді бентежить. Але мені спокійніше, коли вона лікується. Ніж якщо вона занедбає хвороби. Або зуби закине, а потім нам нарахують величезні гроші, і де їх брати?
— А якщо одного разу грошей не вистачить? Якщо доведеться вирішувати: купити дітям чи мамі? Тоді що будеш робити? Ти ж не багата.
Ірина замислилася.
— Тоді буду вирішувати за ситуацією.
— От саме. Ти живеш сьогоднішнім днем.
— А ти пропонуєш жити майбутнім?
— Я пропоную спочатку стати на ноги самій і трохи підростити дітей.
Ірина взяла з тарілки шматочок шарлотки.
— Коли це станеться, Людо? Діти ростуть, витрати разом з ними. Я не думаю, що через п’ять чи навіть через десять років мені буде сильно легше. Там підлітки, серйозні заняття, репетитори, вступ. Я чомусь щоразу думаю: якщо можу допомогти — повинна.
Людмила подивилася на неї.
У цьому «повинна» їй чулося щось дуже важке.
— Іноді мені здається, що ти намагаєшся бути хорошою донькою більше, ніж хорошою мамою.
Ірина нахмурилася.
— Не треба так.
— Чому? Ти ж сама знаєш, що грошей упритул.
— Знаю.
— Тоді що?
Але тут прибігли діти з ігрової, Ірина глянула на годинник і сказала, що їй час.
Наступного дня вона написала Людмилі сама. «Слухай, на маму так гарно пуховик сів! Я прямо рада за неї. Як на неї пошитий. Каже, теплий дуже. Заціни фотку».
Людмила прочитала повідомлення, поставила на фото лайк і замислилася. Нормально це — допомагати батькам, коли вони не просять, та ще й коли сама на ногах не стоїш і вся в боргах?
А як вважаєте ви, Ірину можна зрозуміти?
А може, це Валентина Василівна винна, що приймає ці дари? Адже зрозуміло ж, що донька вигадує казки…
Що думаєте?
