Після звільнення чоловік вигнав мене з дому. У розпачі я купила скромний будинок у селі, не здогадуючись, що на мене чекає.

Після звільнення чоловік вигнав мене з дому. У розпачі я купила скромний будинок у селі, не здогадуючись, що на мене чекає.

Лариса подивилася на екран ноутбука, коли в корпоративному месенджері спливло повідомлення від директора: «Усіх чекаю в переговорній. Терміново!»

Жінка закрила макет нової мобільної гри й, передчуваючи лихо, вирушила на нараду.

— У зв’язку з останніми подіями компанії дуже складно розвиватися на українському ринку, — Андрій Вікторович говорив монотонно, не підводячи очей від паперів. — Західні інвестори пішли, великі клієнти заморозили бюджети. Прийнято рішення про закриття компанії.

Лариса відчула, як світ поплив перед очима.

Чотири роки на посаді креативної директорки, команда з дванадцяти осіб, зарплата пристойна… усе завалилося за одну секунду.

— Допомогу виплатимо згідно з трудовим кодексом, — вів далі директор. — Пробачте, люди. Обставини сильніші за нас.

Увечері жінка дісталася додому в стані цілковитого заціпеніння. Двокімнатна квартира в новобудові зустріла звичним затишком: диван, який вона купувала, телевізор, за який вона платила, посудомийка, встановлена за її гроші.

— Гено, я вдома! — гукнула дружина, знімаючи пальто.

Геннадій вийшов зі спальні в домашніх штанах і футболці. У двадцять сім років він усе ще виглядав по-хлопчачому: худорлявий, з вічно скуйовдженим волоссям.

— Як справи? — запитав він, не відриваючись від телефона.

— Погано. Компанію закрили.

Чоловік підвів голову й здивовано подивився на Ларису.

— Як це… закрили?

— Звичайно. Зібрали всіх, сказали, що грошей немає, і все! — Лариса сіла на диван і потерла скроні. — Навіть не віриться. Ще вранці обговорювали новий проєкт з замовником зі Львова.

Геннадій молчав, щось гарячково друкуючи в телефоні.

— Ти чуєш мене?

— Чую, чую, — чоловік нарешті відклав смартфон. — Просто… це несподівано.

— Для мене теж.

За два роки шлюбу Лариса звикла, що саме вона вирішує фінансові питання в родині. Його зарплата касира у відділенні банку була не надто великою, а от на її доходи подружжя їздило влітку до Туреччини, купувало брендовий одяг й оновлювало техніку. Лариса вважала це справедливим: квартира ж його, подарунок від батьків до весілля. Та й взагалі, хіба гроші в родині не мають бути спільними?

— Ну нічого, — сказав Геннадій після паузи. — Знайдеш щось нове.

— Звісно, знайду. Просто ринок зараз складний, може доведеться довго шукати відповідний варіант.

— Ага.

Щось у його інтонації насторожило Ларису, але вона списала це на втому. У самого ж робота нервова: цілий день із клієнтами, претензії, черги.

Наступного дня, поки Геннадій був на роботі, жінка почала розсилати резюме. IT-сфера справді переживала не найкращі часи: багато компаній скорочували штат або заморожували найм. До вечора надійшло тільки дві відповіді, обидві формально-ввічливі відмови.

— Як справи з пошуком роботи? — поцікавився Геннадій, повернувшись додому.

— Поки тиша. Але це нормально, ринок просів.

— Зрозуміло, — він пройшов на кухню й дістав із холодильника йогурт. — А скільки в нас грошей?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, заощаджень. На випадок, якщо пошук затягнеться.

Лариса замислилася. Справді, заощаджень у них було небагато: на картці лежало чотириста тисяч гривень. Усе інше йшло на поточні витрати: відпустки, ресторани, одяг. Вони ж не економили, навіщо, якщо доходи дозволяли жити в своє задоволення?

— Чотириста п’ятдесят є. Вистачить, поки я роботу не знайду.

— На пару місяців… — чоловік невдоволено похитав головою. — Ларо, а якщо не знайдеш?

— Знайду. Досвід у мене хороший, портфоліо сильне.

— Але якщо не знайдеш? — він підвищив голос. — Що тоді? Я маю тебе утримувати?

Лариса оторопіла.

— Гено, що з тобою? Ми родина. Я два роки тебе утримувала, коли в тебе зарплата була п’ятнадцять тисяч.

— По-перше, не утримувала, а допомагала. По-друге, це була взаємодопомога, а не утриманство!

— А як це ще назвати? Сидиш без роботи, витрачаєш мої гроші…

— Твої? — Лариса коротко, нервово засміялася. — Гено, я другий день без роботи.

— Ось саме. Другий день, а ми вже рахуємо, скільки в нас грошей.

— Це ти запитав, скільки в нас грошей.

Геннадій махнув ложкою, крапля йогурту впала на стільницю. Він не став її витирати, пішов до спальні й причинив за собою двері. Лариса витерла краплю, потім чомусь протерла всю стільницю, потім плиту. Зі спальні долинав приглушений голос: чоловік з кимось розмовляв телефоном.

Наступний тиждень минув дивно. Геннадій не сварився, але й майже не розмовляв. У середу він повернувся з пакетом з крамниці й розклав продукти на верхню полицю холодильника: свій кефір, свої сирники, свою курячу грудку у вакуумі. Лариса побачила це ввечері й довго стояла з відчиненими дверцятами, поки холодильник не почав пищати.

— Це що, окрема полиця? — запитала вона.

— Не вигадуй.

У четвер їй зателефонували зі студії й запросили на співбесіду. Вона дві години відповідала на запитання по відеозв’язку, показувала макети, розповідала про монетизацію й утримання гравців. Їй сказали, що вона їм дуже підходить, і пообіцяли відповісти в понеділок. У понеділок надійшов лист: вакансію заморозили до першого кварталу.

У п’ятницю Геннадій сів навпроти неї на кухні, поклав телефон екраном донизу й сказав:

— Ларо, давай чесно. Я не тягну.

— Що не тягнеш? Ти поки нічого й не тягнеш. Я за комуналку цього місяця заплатила.

— Я морально не тягну. Мені треба, щоб ти пожила окремо. Якийсь час.

Лариса не відразу зрозуміла, про що він.

— Де пожила?

— Ну… у мами своєї. Або винайми щось.

Мати Лариси жила у Луцьку з вітчимом, в однокімнатній квартирі, де на кухні сушилися, а вечорами голосно працював телевізор з новинами. Геннадій був там один раз, на весільному візиті, і потім півроку згадував, як спав на розкладачці.

— Гено, ти мене виганяєш?

— Я тебе не виганяю, я прошу. Це різні речі.

— А якщо я не поїду?

Він помовчав, перевернув телефон, знову поклав екраном донизу.

— Тоді я подам на розлучення, і ти все одно поїдеш. Квартира не спільна, ти сама знаєш. Мама теж вважає, що так буде правильніше. Поки ти не станеш на ноги.

Так Лариса дізналася, з ким він листувався того вечора, коли вона розповіла йому про закриття компанії. Вона уявила, як Тамара Павлівна в себе в Чернівцях читає: «Ларку звільнили», — і відразу сідає друкувати довгу відповідь без ком.

— Добре, — сказала Лариса. — У неділю поїду.

Геннадій, здається, чекав крику. Він навіть трохи розгубився, сказав: «Ну й чудово, я ж не звір», — і пішов у душ.

У суботу Лариса зібрала дві валізи й чотири коробки. У неділю вранці прийшов майстер, якого вона знайшла в інтернеті, і за гроші відключив посудомийну машину.

Геннадій вийшов зі спальні на звук води, що зливалася в таз.

— Ти зовсім, чи що?

— Чек у мене, — сказала Лариса. — Телевізор залишу, він тобі потрібніший.

— Ти її куди дінеш? З собою в метро повезеш?

— Продам.

Майстер, літній чоловік у синьому комбінезоні, зосереджено відкручував шланг і вдавав, що його тут немає. Геннадій постояв, сказав: «Ну ти даєш», — і пішов назад. Більше він зі спальні не виходив, поки за Ларисою не приїхало таксі.

Перший тиждень вона жила у Віки, колишньої колеги, на розкладному дивані у вітальні. У Віки був кіт, який щоночі лягав Ларисі на ноги, і чоловік, який ввічливо вітався й намагався рідше виходити з кімнати. Допомога надійшла на картку: невелика компенсація від компанії.

Лариса відкрила нотатки в телефоні й почала рахувати. Студія в Києві, коштувала не дешево, щоб винаймати. Плюс застава, плюс комісія агентові. Якщо робота не знайдеться до весни, гроші скінчаться до літа. Якщо знайдеться, але за меншу зарплату, половина йтиме на оренду. І будь-якої миті господар може зателефонувати й сказати, що продає квартиру, або що до нього повертається син з армії, або що він передумав.

Уночі, коли кіт улаштувався в неї на ногах, Лариса гортала об’яви й випадково зайшла в розділ будинків. Спершу дивилася передмістя Києва, потім Волинську область, потім Львівську. Оголошення було з шістьма фотографіями: сірий зрубний будинок у три вікна, ґанок з перекошеним навісом, усередині велика біла піч, залізне ліжко, клейонка на столі. «Будинок житловий, світло є, вода в колодязі через дорогу. Ділянка 15 соток. Документи гаразд. Терміново, у зв’язку з переїздом».

— Ти з глузду з’їхала, — сказала вранці Віка, коли Лариса показала їй оголошення. — Ти піч бачила тільки в мультику.

— Зате звідти мене ніхто не попросить пожити окремо.

— Ларо, там туалет на вулиці.

— Я в курсі.

— Там взимку холодно.

— Отже, куплю теплий одяг.

Віка подивилася на неї так, ніби збиралася сперечатися далі, але промовчала й налила кави.

Господиня будинку, Валентина Олегівна, виявилася жінкою років шістдесяти в пуховику й з величезною сумкою. Вона зустріла Ларису на автостанції в місті й усю дорогу до села розповідала про покійну матір, яка жила в цьому домі до останнього, і про онуків, до яких вона сама переїжджає до Італії. Будинок зсередини пах холодом і старими газетами. Лариса пройшлася кімнатами, поторкала піч, зазирнула в підпілля, де на полиці стояли три банки огірків.

— Огірки теж ваші будуть, — сказала Валентина Олегівна. — Мама крутила.

Угоду оформили через тиждень, через акредитив у банку. Лариса підписувала папери й думала, що вперше в житті купує щось, що не можна повернути за чеком.

В будинок вона переїхала наприкінці жовтня. Водій «Газелі», який віз її коробки, подивився на будинок, на зарослий участок, на сусідський паркан і запитав:

— Дачу купили?

— Ні. Жити.

Він хмикнув і допоміг занести речі.

Першого ж вечора Лариса затопила піч, і через п’ятнадцять хвилин будинок наповнився димом. Вона відчинила всі вікна й двері, вийшла на ґанок, кашляючи, і побачила, що біля паркану стоїть чоловік у ватнику й дивиться на її димар.

— Заслінку відчинили? — запитав він.

— Яку заслінку?

Чоловік зітхнув, переліз через низьку хвіртку в паркані, ніби робив це все життя, і зайшов у будинок. Через хвилину дим пішов у димар. Чоловік вийшов, витираючи руки об штани.

— Аркадій Семенович, — сказав він. — Ликовський

— Лариса.

— До Нового року протримаєшся?

— Побачимо.

Він похитав головою й пішов до себе. Лариса зачинила вікна й сіла біля печі. У будинку було холодно, пахло димом, але піч гуділа, і від неї йшло тепло.

Аркадієві Семеновичу було шістдесят шість. Жив він сам, дружини не стало п’ять років тому, син працював у місті й приїздив на вихідні, раз на місяць.
Жінка провела інтернет. Колишній колега Діма, який після закриття компанії зібрав маленьку студію з трьох осіб, запропонував Ларисі підробіток: інтерфейс для головоломки, чималі гроші за весь проєкт. Вона сиділа за кухонним столом у вовняних шкарпетках і светрі, малювала кнопки й меню, а за вікном йшов дощ.

Побут виявився важчим, ніж вона думала, і простішим, ніж казала Віка. Вода в будинку була своя. Дрова, машину березових, привіз чоловік із сусіднього села і звалив їх купою посеред ділянки. Лариса два вихідні підряд складала їх у дровітню, до вечора не відчувала спини, а в понеділок виявила, що дровітня завалилася набік. Ликовський подивився на неї й сказав, що класти треба було з упором на стовпчики. Переклали разом.

Геннадій зателефонував у середині листопада, у неділю ввечері. Лариса саме намагалася помити голову над тазом і відповіла з мокрим волоссям.

— Привіт, — сказав він. — Як ти?

— Нормально.

— Я бачив, ти будинок купила. Віка в сторіс викладала, як ти дрова колеш.

— Я не колю. Мені колоті привезли.

— Ну все одно. — Він помовчав. — Слухай, я тут подумав. Я, напевно, погарячкував тоді.

Лариса сіла на ліжко, притримуючи рушник на голові.

— Напевно.

— Мама теж каже, що я погарячкував. Вона тебе, між іншим, завжди поважала.

— Гено, ти навіщо телефонуєш?

— Ну як навіщо. Ми ж не розлучилися. Я хочу, щоб ти повернулася. Нормально, по-людськи. Тільки давай тепер бюджет навпіл, щоб усе чесно було. Комуналка навпіл, продукти навпіл. Ти ж влаштувалася, напевно?

Вона не влаштувалася, але якраз у п’ятницю пройшла тестове завдання в студії й чекала на оплату. Про це знали тільки Віка й Діма. І ще пост у професійному каналі, де Лариса написала, що відкрита до пропозицій і пройшла останній етап.

— Звідки ти знаєш, що я влаштувалася?

— Я не знаю. Я питаю.

— Поки ні, — сказала Лариса. — Гено, а посудомийку ти нову купив?

— До чого тут посудомийка?

— Цікаво.

— Руками мию, — сказав він з образою. — Ларо, я серйозно з тобою говорю, а ти про посудомийку.

Вона подивилася на таз з мильною водою.

— Я теж серйозно. Не повернуся.

— Ти в цьому своєму селі довго не протягнеш. Ти сама розумієш. Приповзеш потім.

— Може бути. Тільки не до тебе.

Вона поклала слухавку, домила голову й тільки потім, коли волосся майже висохло біля печі, відкрила «Держпослуги». Заяву на розлучення через РАЦС можна було подати онлайн, якщо обидва згодні й немає спільних дітей. Якщо Геннадій не погодиться, доведеться йти до суду. Лариса заповнила форму й надіслала йому запрошення підписати.

Він не підписував тиждень. Потім підписав, без жодного повідомлення. Дату реєстрації розлучення призначили на двадцять друге грудня.

Гроші за проєкт прийшли наприкінці листопада. Лариса прочитала лист тричі, потім вийшла на ґанок і довго стояла на морозі в одній кофті. Аркадій Семенович возився у дворі.

— Чого роздягнена? — гукнув він.

— Роботу знайшла!

Він кивнув, ніби так і мало бути, і продовжив чистити сніг. Увечері приніс їй банку меду.

До Києва Лариса поїхала двадцять першого. Зупинилася у Віки. Уранці в РАЦСі Геннадій чекав її біля входу в новому пуховику, схудлий, з акуратною стрижкою.

— Гарно виглядаєш, — сказав він.

— Дякую.

— Засмагла, чи що?

— Обвітрилася.

Вони сиділи в коридорі на стільцях, поряд інша пара теж чекала своєї черги й демонстративно дивилася в різні боки. Геннадій крутив у руках шапку.

— Може, не треба? — запитав він тихо. — Ну правда. Я багато думав. Я тоді злякався. Ти ж завжди все вирішувала, а тут раптом… Я думав, тепер мені доведеться. А я не вмію.

— Я знаю, що ти не вмієш.

— Ось бачиш. Ти знову так говориш.

— Як?

— Ніби я дитина.

Лариса хотіла відповісти, але їх викликали. Співробітниця РАЦСу, повна жінка в окулярах, запитала, чи не передумали вони. Геннадій подивився на Ларису. Лариса сказала, що не передумали. Через двадцять хвилин вони вийшли на вулицю, кожен зі своїм свідоцтвом.

— Якщо що, — сказав Геннадій, — телефонуй.

— Добре.

Він постояв, кивнув і пішов до метро. Лариса дивилася йому вслід і думала не про нього, а про те, що треба встигнути на автобус, інакше доведеться ночувати в готелі, а піч не топлена зранку й до вечора будинок вихолоне.

Зима минула так, як минають зими в селах: довго й одноманітно. Лариса працювала з дев’ятої до шостої, вечорами топила піч, читала, іноді дивилася серіали, якщо інтернет дозволяв.
Якось Лариса підняла документи й виявила те, про що Валентина Олегівна не знала або не вважала за потрібне згадати: ділянка стояла на кадастровому обліку, але межа не була встановлена. Площа п’ятнадцять соток значилася за старими паперами, на око.

Кадастровий інженер, молодий хлопець на ім’я Руслан, приїхав у середині квітня з триногою й планшетом. Він ходив ділянкою півдня, встромляв кілочки, щось звіряв з картою, а потім покликав Ларису до паркану з боку Ликовського.

— Дивіться, — сказав він. — За старим планом межа проходить ось тут. — Він показав на кілочок метрів за чотири від паркану, на сусідському боці. — Виходить, у сусіда теплиця, половина городу й дровітня на вашій землі. Приблизно сто двадцять квадратів.

Лариса подивилася на теплицю. Теплиця була стара, з рам, обтягнутих плівкою. Аркадій Семенович щороку садив там помідори, і в березні вже починав вовтузитися з розсадою на підвіконні.

— І що тепер?

— Ну, варіантів два. Або проводимо за документами й він переносить паркан. Або проводимо за парканом, за фактичним користуванням, тоді у вас площа зменшиться. Тринадцять вісімдесят вийде. Сусід має підписати акт погодження в будь-якому разі. І ви теж.

Ликовський, звісно, весь цей час стояв у себе на ґанку й дивився. Коли інженер поїхав, він підійшов до паркану.

— Ну й чого він наміряв?

Лариса розповіла. Аркадій Семенович слухав, стиснувши губи.

— Цей паркан я з Маринчиним батьком ставив, — сказав він. — Сорок років стоїть. Ніхто ніколи нічого не міряв.

— Я розумію.

— Ти підпишеш за парканом, — сказав він. Це прозвучало не як питання.

— Я ще не вирішила.

— Чого тут вирішувати? — Він підвищив голос. — Ти всю зиму в мене… А ти мені тепер — не вирішила?

Лариса відчула, як у неї загорілися вуха. Вона раптом згадала кухню в новобудові, полицю з кефіром, слова «я тебе не виганяю, я прошу».

— Аркадію Семеновичу, — сказала вона. — Я вам дуже вдячна. Правда. Але це не означає, що ви можете мені зараз ось так говорити.

— А як мені говорити? Ти мені землю відрізати зібралася.

— Я нічого не зібралася. Я сказала, що не вирішила.

Він махнув рукою й пішов у будинок, грюкнувши дверима. Увечері світло в нього не горіло до самої ночі, а потім загорілося тільки на кухні.

Тиждень вони не розмовляли. Лариса сиділа за роботою й бачила у вікно, як сусід ходить своїм городом, перекопує грядки, тягає гній у тачці, поправляє плівку на теплиці. Він жодного разу не подивився в її бік. У суботу до нього приїхав син Олег, чоловік років сорока, і вони довго стояли біля паркану й про щось говорили. Потім Олег підійшов до її хвіртки.

— Ларисо, добрий день. Можна?

Вона вийшла на ґанок.

— Батько сказав, ви межування замовили.

— Так. Мені потрібно.

— Зрозуміло. — Олег помовчав. — Ви на нього не сердьтеся. Він після мами всього уникає. Думає, що щось відберуть, що щось зміниться. Ця теплиця — вона мамина, взагалі-то. Вона в ній помідори вирощувала, а він тепер щороку садить, хоча сам їх не дуже їсть. Роздає.

— Він мені сказав, що я йому винна, бо він мені всю зиму допомагав.

Олег поморщився.

— Це він дарма. Це він згарячу.

— Згарячу, — повторила Лариса. — Мені один чоловік згарячу багато чого сказав.

Олег не зрозумів, але перепитувати не став.

У понеділок Лариса зателефонувала Русланові й вони домовилися. Тепер межа йшла за старим парканом уздовж городу й теплиці, а в дальньому кутку, де стояла дровітня Ликовського, звертала на два метри в його бік. Дровітня опинялася цілком на її землі, і за нею відкривався вихід до її лазні, яку вона навесні хотіла перебрати. Зараз до лазні можна було пройти тільки боком, протискуючись між дровітнею й смородиною.

Увечері вона постукала до сусіда. Він відчинив не відразу, довго вовтузився з замком.

— Чого?

— Ось, — Лариса простягнула йому роздруківку. — Подивіться.

Він надяг окуляри, довго роздивлявся план, водив пальцем по лінії.

— Теплиця моя?

— Ваша.

— Город?

— Ваш.

— А дровітня?

— А дровітню треба буде перенести. Вона мені прохід до лазні закриває. Якщо згодні, підпишемо акт, Руслан наступного тижня приїде.

Аркадій Семенович зняв окуляри, склав їх і засунув у кишеню сорочки.

— Я її куди перенесу? Вона двадцять років там стоїть.

— Не знаю. Он за сараєм у вас місце є.

— Там сиро.

— Тоді навіс поставте.

Він помовчав, дивлячись на роздруківку.

— Це ти мені за те, що я тоді насварися?

— Ні, — сказала Лариса. — Це я вам за те, що мені прохід до лазні потрібен. А за те, що ви сварилися, нічого. Не треба більше так.

Сусід знову надяг окуляри, ніби хотів перечитати план, хоча дивитися там не було на що.

— Гаразд, — сказав він. — Підпишу.

Акт вони підписали наступного четверга, прямо на капоті Русланової машини. Руслан сфотографував обидва паспорти, потиснув руки й поїхав до міста здавати документи. Аркадій Семенович постояв біля паркану, подивився на дровітню, на дровітню, яка в ній ще залишалася після зими, і пішов до себе, нічого не сказавши.

У суботу Лариса прокинулася о сьомій від стуку. Вона вийшла на ґанок у куртці поверх піжами. Ликовський у старій кепці й робочих рукавицях відривав цвяходером дошки від даху дровітні, а біля сараю лежали чотири свіжі стовпи й стояла тачка, догори навантажена полінами.

— Чого стала? — сказав він, не обертаючись. — Раз прокинулася, бери тачку. Сам я до обіду не впораюся.