Під час поїздки до дитячого будинку дівчинка Поліна назвала Мілену мамою. Невдовзі Мілена зникає, залишивши листа, і її чоловік Максим починає шукати пояснення цій зустрічі.
Макс весь сяяв від щастя! Найкраща у світі дівчина погодилася стати його дружиною.
— Мамо, Мілена вона така, вона така класна, — кричав у слухавку захоплений хлопець, — ти навіть не знаєш, скількох конкурентів я обійшов!
— Агов, Максиме, що означає обійшов конкурентів? Ти що там кастинг проходив кудись? Що за маячня?
— Мамо, та який кастинг, вона така! Вона така неймовірна, весела, красива, розумна, чудова. Багато хто хотів зустрічатися з Міленою, а вона мене обрала! І я… я… зробив їй пропозицію.
— Що? Максе? Яка пропозиція, ти про що? Тобі треба закінчити університет.
— Так, закінчу, мамо…
Батьки Максима були люди заможні, сам по собі він поки нічого не значив, але подавав великі надії. Мілена давно вирахувала цього хлопчиська, намагалася траплятися йому на очі, напустила на себе таємничості й досягла свого.
Мілена завжди знала, чого вона хоче від життя.
І ось сталося, Макс зробив їй пропозицію. Тепер усе в її житті зміниться. Не буде більше безгрошів’я, ламання голови, де взяти грошей, щоб заплатити за орендовану квартиру. Багато проблем відпаде, дуже багато.
— Твій син зібрався одружуватися. А чи не зарано?
— А ти сам про це в нього запитай, я тобі казала, я казала, що треба хлопчика брати з собою. Ні, тобі треба зробити все по-своєму, тобі треба навчити дитину самостійності. Ось будь ласка, навчив. Я не здивуюся, якщо він скоро зробить тебе дідом.
— Ну а тебе відповідно бабою, люба, заспокойся. Я тебе прошу.
— Заспокоїтися? Заспокоїтися?
Батьки Макса переважно жили в Греції, Максу там було нудно. Тут друзі, бабуся з дідусем і тепер Мілена.
Батьки на весілля не приїхали. Переказали грошей, мама мляво привітала, тато теж привітав. І сказав, що він, Максим, тепер сам господар свого життя. З боку Мілени не було нікого, навіть подруг.
Молодята оселилися в Макса, Мілена виявилася прекрасною господинею, у неї був чудовий смак, дівчина любила живопис, літературу.
Вона почала водити Макса по виставках. Чого раніше мама ніяк не могла змусити його робити, і цим, звісно, підкорила маму чоловіка.
Так само змусила Максима записатися до тренажерного залу, і жирок почав поступово зникати, цим Мілена заслужила повагу тата.
Макс закінчив університет, влаштувався працювати до тата у фірму, у філіал, який був в Україні, молоді собі ні в чому не відмовляли, жили, подорожували.
Мілена займалася у своїй майстерні, вона полюбила працювати з глиною, і навіть кілька разів виставляла свої роботи.
У Мілени з’явилися подруги, такі самі, як вона, з багатими чоловіками, що займалися мистецтвом, хтось писав картини, хтось влаштовував виставки…
Мілену цілком влаштовувало таке життя, це все, про що вона могла мріяти, навіть більше. Іноді Мілена прокидалася в холодному поту, обмацувала себе, чоловіка, що лежав поруч, розплющувала очі, бачила себе у своїй улюбленій спальні й полегшено зітхала…
У тихій безтурботності минуло п’ять років життя. Макс почав поговарювати про спадкоємця, та й сама Мілена почала замислюватися про це. Навіть свекруха кілька разів заводила розмову про онуків…
Одного разу це сталося.
Мілена поїхала на якусь благодійну акцію, подруга вмовила. Кілька заможних пані повезли подарунки до дитячого будинку, серед них була Мілена…
— Мамо, матусю… матусю… чому ж ти так довго не приїжджала, матусю… Я впізнала тебе… бабусі не стало, а я… мене забрали сюди, матусю, забери мене… мені тут погано…
— Дівчинко, дівчинко… я не твоя мама, господи, та заберіть хто-небудь дитину…
— Мамо, мамо, це ж я, твоя Поліна, мамо… подивись на мене…
— Ах, вибачте, Мілено Геннадіївно, ви, напевно, вперше в такому місці? Цілком несподівано, ця дівчинка, Поліна, вона до нас недавно потрапила, лише рік. Жила з бабусею, точніше з прабабусею, та була вже у віці, відійшла у вічність, ось Поліночку до нас…
— А… а де її… батьки…
— А хто їх знає, мати пропала десь, Поліна каже, вона переказувала гроші їм, каже, спочатку приїжджала, коли вона маленька була… ось останній рік не було чути. Але гроші переказують… А батько зовсім невідомий… Поліна тяжко перенесла зміни у своєму житті, ви вже вибачте… Мабуть, у дитячій пам’яті склався образ матері, і вона спроєктувала на вас, ви вибачте…
— А де тепер дівчинка?
— Не турбуйтеся, її повели до кімнати…
Коли Мілена йшла коридором, вона чула приглушені ридання й схлипування дівчинки.
— Це моя мама, пустіть мене, це моя мама… відпустіть, вона не впізнала мене…
Мілена не тямлячи себе вибігла на вулицю, всю дорогу її трусило великим тремтінням, подруга пошкодувала, що взяла з собою таку вразливу Мілену. Вона всю дорогу просила у дівчини вибачення.
Уночі в Мілени піднялася температура, вона металася у вогні, кликала маму, бабусю і якусь Поліну…
Три дні Мілена провела в гарячці, чим дуже перелякала і чоловіка, і свекрів.
Коли Максим забрав дружину з лікарні, вона вся якось схудла, вилиці стали яскраво виражені, і попри те, що дружина щойно вийшла з лікарні, Макс мимоволі замилувався нею. Стала ще красивішою, подумав він.
— Максе, — давай усиновимо дитину.
— Люба, я давно тобі натякаю, що нам час завести маля…
— Ти не зрозумів, Максе, я прошу тебе… я благаю… давай усиновимо дитину…
— Та що з тобою, це твоя поїздка так на тебе вплинула? Пташко моя, яка ти в мене ніжна.
А Мілена заплакала… Плечі трясуться, сльози градом.
— Я прошу тебе, Максе, давай заберемо дівчинку, повір мені, послухай мене.
— Мілено, я не проти, але навіщо… з незрозумілим минулим, коли ми самі зможемо своїх дітей мати, наше рідне маля… ну ти чого.
— Тобто ти проти? — дівчина підняла заплакане обличчя до чоловіка, — ти ніколи не погодишся, так? Ти ніколи не зможеш полюбити цю дитину, правда? Дитину з незрозумілим, як ти сказав, минулим…
— Мілено, що з тобою, мила… ну хочеш, давай усиновимо цю дурну дитину, чого ти плачеш? Я не розумію, що таке?
Уперше Макс з Міленою посварилися, вона пішла спати до гостьової кімнати й замкнула двері, попросивши чоловіка не стукати.
Після цього випадку Мілена не заводила більше мови про усиновлення дитини, але ходила задумлива, і з якимось гарячковим блиском в очах.
Вона стала незвичайно ласкава з Максом, постійно цілувала, гладила його, і намагалася пригорнутися, обійняти… Минув час, може, місяць, може, й три… Начебто все почало налагоджуватися.
А потім вона зникла. Просто щезла…
— Так не буває, Максе! Заявляй у поліцію, ти що?
— Мамо, не треба в поліцію, вона об’явиться.
— Та що таке, а? Максиме, синку, а ви не сварилися?
Мама, та й усі родичі встигли полюбити Мілену…
— Мамо, ми не сварилися! Я її не ображав! Ну скільки можна повторювати одне й те саме…
— Треба, отже, шукати! Дівчина, можливо, потрапила в якісь проблеми.
— Нікого не треба шукати, мамо.
— Що означає не треба?
— Вона… листа залишила, ось… знайшов недавно.
Милий, дорогий, єдиний. Прости мені, прости й відпусти. Я люблю тебе, але я мушу піти. Не шукай мене. Ти не зрозумієш, ти все одно мене не зрозумієш і не приймеш. Прости, я не можу інакше. Даю тобі розлучення.
Дякую за все… Я вас усіх люблю.
Ваша Мілена
Вона залишила каблучку.
— Ти що ось так усе залишиш? Сину, я не розумію, я нічого не розумію, дорогий! Скажи йому, що це? Наш син ганчірка! Він не хоче боротися за своє кохання! Так не буває!
— Люба, заспокойся! Наш син никака не ганчірка. Заспокойся, залиш нас, нам треба поговорити…
Максим поїхав до того інтернату.
— Знаєте, не вважайте мене за божевільного, але кілька місяців тому до вас приїздили дівчата… Привозили речі, іграшки… Одна з дівчат, з нею щось сталося, якийсь випадок… Може, вона познайомилася з якоюсь дитиною…
— Ні, не пригадую, вибачте.
Максим не дуже сподівався на результат, але все ж це була зачіпка, хоч і невелика… Але він знову нічого не дізнався.
— Молодий чоловіче, — до Максима підійшла літня жінка, — знаєте, я при директорі говорити не стала, я пам’ятаю цей випадок. Там дівчинка, Полінка… їй здалося, що одна з благодійниць — це її мама. Діти… Вони всі чекають батьків… Вона, Полінка, тоді сильно налякала цю пані, та вибігла на вулицю, аж вся тряслася… А навіщо вам це?
— А де ця дівчинка?
— А її мама забрала, уявляєте, об’явилася. Каже, десь за кордоном жила, не могла приїхати.
— А як звали маму дівчинки?
Жінка заминалася.
— Я віддячу.
— Я можу дізнатися, приходьте завтра, але не сюди, ні… До кав’ярні на площі “У пана”.
— Добре, я буду.
— Буду вас чекати, завтра о шостій вечора…
У зазначений час відбулася зустріч.
— Ось усе, що змогла, сфотографувала.
— Можете мені перекинути?
Жінка заминалася.
Максим сунув жінці кілька купюр, та скинула на телефон чоловіка сфотографовані нею документи.
Він подякував і пішов у бік машини.
— Стійте, зачекайте, я взяла фото матері Поліни.
Дівчинка з ним не розлучалася, але так зраділа, коли їй оголосили, що приїхала мама, що забула фотокартку на ліжку… Ось тримайте.
Максим узяв фото. На ньому була рання весна і юна дівчина стояла під квітучою черемхою, юна й усміхнена… Його Мілена.
Хто ж ти, Мілено, — думав Максим, читаючи всоте скупі дані. Литвиненко Олена Федорівна… Олена, Лєна, Мі-Лена, Мілена…
Цілий рік витратив Максим на пошуки дружини. Він хотів докопатися до правди. Хто вона? Аферистка? Але навіть каблучку обручальну залишила, не кажучи вже про подаровані прикраси.
Подруги нічого не знали до пуття, та й які подруги, подумав Максим, так приятельки, вони задовольнилися поясненням, що Мілена поїхала підлікувати нерви, до Греції, до батьків Максима.
— Сину, тобі треба поїхати до нас, ми вирішили розвивати новий напрямок, якраз розвієшся.
— Добре, тату, надовго?
— Ну місяців на три розраховуй, це мінімум.
Місто зустріло морозом. Холодно, але люди які хороші, думав увечері Максим, лежачи в ліжку, і перелічуючи все зроблене за день, у нього звичка така була, аналізувати що встиг зробити, а що залишив на завтра.
У пам’яті спливло обличчя дитини, чомусь запам’яталася дівчинка, вона стояла на зупинці, чекала автобуса, Максим проїжджав повз, і з усіх, хто стояв, погляд вихопив саме цю дівчинку, когось вона йому нагадала.
Уночі снилася Мілена, не та, яку він знав, а та, що на фотографії. Маленька, ніжна, беззахисна. А ще дівчинка на зупинці, вони якось перепліталися в його сні, дружина й дівчинка.
Уранці нила голова, усе тіло було розбите. Попивши кави, швидко зібрався, прогрів машину й поїхав у бік роботи, хоч було ще рано. Він стояв недалеко від зупинки, на якій побачив краєм ока дівчинку зі свого сну.
Ось вона знову, яскравий пуховик, шапка, так це вона. Десь живе недалеко, підійшов автобус, дівчинка пропустила всіх, потім залізла сама. Сором’язлива, чи їхати недалеко?
Що йому потрібно від цієї дівчинки, Макс і сам не знав, але рушив за автобусом. Так і є, через дві зупинки школа, мала вискочила з автобуса й весело махаючи комусь руками, побігла до школи.
Зайти? Але як? Сказати, що хочу влаштувати дитину до цієї школи, ось придивляюся? Школа звичайна, не ліцей, не гімназія, навряд чи повірять. Запитати в охоронця про дівчинку в яскравому пуховику, збрехавши, що шукає доньку, яку ховає від нього дружина? Запитати в директора, чи не приїжджала приблизно з рік тому нова учениця на ім’я Поліна?
Варіантів багато, але жоден не підходить.
Увесь день думав Макс про дівчинку, він розумів, що шанс один на сто мільйонів, що це та сама Поліна. Ну навіть якщо й та, навіть якщо вона виведе його на Мілену-Лєну і… Що далі?
Він не думав так далеко, йому хотілося знайти свою дружину… Знайти й отримати пояснення.
А потім Максим захворів, чим переполошив підлеглих, а особливо засмутилася Варвара, розкішно виглядаюча помічниця Максима, чіпким поглядом відмітивши, що в чоловіка щось не те в особистому житті. Хоча всім було сказано, що шеф одружений. Але жінку не проведеш, тим більше таку, як Варвара…
Варя бачила себе вже господинею всього, всього, всього. Хоча Макс навіть натяку не дав на якісь тепліші, ніж робочі стосунки.
А тут прям вчасно захворів.
По суті справа звичайна, акліматизація, десь хапнув холодного повітря.
Але Варвара розвинула бурхливу діяльність з порятунку Максима Георгійовича.
Макса поклали до окремої палати, ніч він провів добре, ледве випровадивши настирливу помічницю, яка хотіла залишитися ночувати в палаті, мало що. Ну й дівчина, як там її… Варвара.
Уранці стало начебто легше, нічна медсестра поставила укол, побажала одужання.
А вранці прийшов лікар з обходом і з ним… Мілена.
Він ледве дочекався, коли вони підуть, щоб привести думки до ладу. На обличчі дівчини була маска, але він упізнав її. Упізнав би з тисячі, з мільйонів жінок.
В очах переляк і приреченість.
Вона прийшла, стала біля ліжка.
— Здрастуй, Максиме.
— Здрастуй… Мілено, чи Лєно? Я не знаю, хто ти насправді.
— Мене Олена звати, Лєна.
— А як же паспорт на Мілену? Наше весілля? Усе фальшивка?
— Ні, — дівчина похитала головою, — я міняла паспорт, і ім’я, прізвище, по батькові. Усе офіційно. Тоді я була Мілена. І весілля справжнє було, і почуття…
— Коли ти мені збиралася розповісти про дитину? Адже це твоя донька?
— Так, Поліна моя донька. Я любила її батька, прости, дитячим коханням, нерозважливим. Мене бабуся виховувала, батько пішов від матері, коли вона мене носила, мати теж… кинула мене на бабусю.
Я Полінку принесла з пологового, дала собі слово, що зроблю все, щоб моя дитина ні в чому не мала потреби.
Той, від кого народила, він пригрозив мені, щоб навіть не сміла пхатися.
Я поїхала до Києва, думала зароблю грошей і заберу доньку з бабусею. Господи, моєї зарплати медсестри вистачало на їжу, щоб заплатити за койку в кімнаті з шістьма такими самими.
І тоді дівчина знайома запропонувала мені танцювати. Нічого особливого, танцювати на сцені в нічному клубі, але платили рази в чотири більше. Я змогла винаймати вже сама кімнату й посилати бабусі з донькою грошей.
Потім я поміняла ім’я.
Зустріла тебе… я збиралася сказати, але не знала як. Я ж розуміла, що твої батьки, твої родичі, друзі… що вони не приймуть мене…
Я не знала, що робити, і пустила все на самоплив. Коли ти їздив у відрядження, я їздила до доньки з бабусею, я їх перевезла ближче.
А потім все рідше могла вибиратися, я не знаю, як так сталося… Я винна перед Полінкою, донька потрапила до дитячого будинку.
Ну, а далі ти знаєш.
Я спочатку хотіла, щоб ми усиновили Поліну, а потім зрозуміла, що не можу більше жити в брехні… І пішла… Ось так… Ти не думай, я не намагаюся викликати жалість, я лише хочу, щоб ти знав, як усе було насправді.
Я не прошу прощення. Я знаю, мені немає його.
Я знала, що ти все одно будеш шукати мене, у мене не вистачило сміливості в усьому зізнатися.
Забравши Поліну, я якийсь час жила в будиночку, який купувала їм з бабусею. Ти не думай, це не на твої гроші. Це те, що я заробила від виставок, від виробів. Для вас це смішні гроші, для нас, простих людей, велика сума.
Потім, продавши будиночок, ми з донькою поїхали сюди. А днями вона розповіла мені, що якийсь дядечко на великій машині стежить за нею. Я дуже злякалася, вже збиралася знову тікати, бо за описом доньки я зрозуміла, хто цей дядечко…
— Мілено, прости, але мою дружину так звати, ти такої поганої думки про мене? Чому ти злякалася? Я що, звір? Схоплю, заточу в клітку?
— Мені було соромно… прости.
Вони обнялися.
Минуло кілька днів.
— Мамусю, а кого ми чекаємо?
— Одну дуже важливу людину, одного разу я образила його, як і тебе.
— Матусю, ти мене не образила, так склалися обставини. Ти найкраща мама на світі, я тебе люблю.
— І я тебе люблю, моя мала.
Дзвінок у двері перервав освідчення в коханні мами й доньки.
— Ой, це мені? Матусю, дивись який величезний ведмедище, прям як справжній.
А ви хто? Ви мамин… брат?
— Як? А хіба тобі мама не сказала? Ах вона, пустунка… Я твій… тато.
— Тато, — голос у дівчинки охрип, — матусю, у мене є тато? Так це ти за мною стежив?
— Я.
— Але чому ти не підійшов?
— Я боявся, доню. Я дуже боявся.
— А тепер?
— А я тепер нічого не боюся, єдине не хочу втратити вас.
— Але ми ж більше не загубимося, правда, мамо? Матусю, ти плачеш? Дивись, дивись, як добре, мамо, у мене тепер є і мама, і тато…
— І бабуся з дідусем, — додав чоловік.
