Богдан завжди був суворим, хоч і справедливим батьком. Його син, Владислав, ще змалку був улюбленцем усіх — добрий, розумний, охайний.
Але Богдан ніколи не міг зрозуміти, чому між ними не виникло тієї особливої близькості, якої він так чекав. Батько завжди намагався бути прикладом для сина, давати йому потрібні поради, навчаючи тому, що сам вважав важливим. Але його син, здавалося, все це не цінував.
Владислав був мовчазним, часто замкнутим, і Богдан почав відчувати, що його син хоче більше дистанціюватися від нього, ніж бути поряд.
Він не міг сказати це вголос. Переживання, що, можливо, у сина була неприязнь до нього. Сором — він відчував цей прихований сором, який чітко читав у поглядах Владислава. І це боліло.
Особливо боліло, коли в родині з’явився онук, маленький Павло. Богдан дуже любив свого онука, йому подобалося гратися з ним, навчати його своїм старомодним розвагам: риболовлі, гірських походах, навіть виведенню кроликів. Павло був жвавий, допитливий, а головне — він ні разу не демонстрував того, що Богдан відчував у очах свого сина. Можливо, саме тому Богдан почав все більше замислюватися, чи насправді його син відчуває те, що має відчувати батько і син — гордість, підтримку і любов.
Одного дня Богдан вирішив взяти сина і онука на рибалку. Йому здавалось, що це може стати чудовим способом зблизитися з Владиславом. Може, якщо вони будуть разом, на природі, без щоденних турбот, Владислав відкриється, і Богдан зможе почути, що насправді відчуває його син.
Вони поїхали на риболовлю рано вранці. Павло був в захваті від кожної дрібниці — від диму від вогнища до тихих звуків води, що лунали навколо.
Богдан радів тому, як цікаво було спостерігати за хлопчиком, як він захоплено вивчав усе навколо. Але не покидала думка: чому син не підтримує його так, як він хоче? Чому Владислав не приєднується до їхньої гри, не виявляє інтересу до того, що для нього так важливо?
— “Ну що, Влад, ловимо рибку?” — спитав Богдан сина, намагаючись підбадьорити його, поки Павло азартно намагався закинути вудку.
Владислав лише стиснув губи і відповів коротко:
— “Не знаю… Може, згодом.”
Богдан відчув невелике розчарування. Він поклав свою вудку і сів поруч із сином, спостерігаючи за тим, як він ніяково вертиться на місці.
— “Синку, ти не хочеш поговорити?” — запитав Богдан, дивлячись на Влада уважно.
Владислав подивився на батька з тим самим виразом, що і завжди — трохи байдужим.
— “Що я можу тобі сказати?” — його слова були холодними і відстороненими.
Богдан не міг зрозуміти, чому його син відсторонюється від нього, чому навіть у моменти, коли вони могли б бути разом, Влад не хоче відкриватися.
— “Я просто хочу, щоб ми з тобою поговорили. Я не знаю, чому між нами така дистанція. Я ж завжди старався бути хорошим батьком…”
Владислав здвигнув плечима, не виглядало, що йому хоч трішки цікаво те, що Богдан сказав.
— “Ти хочеш, щоб я тобі подякував за те, що ти був хорошим батьком?” — відповів син, і в його голосі прозвучала легка іронія. — “Може, я просто не хочу бути таким, як ти.”
Богдан був сильно вражений. Він не знав, що сказати. Всі ці роки він намагався бути тим, ким би йому хотілося бути для сина, і ось таку відповідь він отримав.
Слова сина пронизали його, і це було наче холодний душ. Він почувався зрадженим і зрозумів, що це вже не просто непорозуміння, це щось глибше. Він не міг зрозуміти, коли все змінилося.
— “Що ти маєш на увазі?” — знову запитав Богдан, дивлячись у очі сина. Його голос був спокійний, але глибоко в душі бурлили емоції.
— “Я маю на увазі, що ти завжди такий… старомодний, нудний… Не розумієш нічого в сучасному житті, а я не хочу бути таким, як ти. Я не хочу, щоб моє життя було таким, як твоє”, — Владислав говорив з відвертим байдужим тоном, і Богдан, хоча й намагався зберегти спокій, відчув, що ця розмова забирає у нього останні сили.
В цей момент Павло, що до того часу сидів на березі, підбіг до дідуся і обійняв його.
— “Дідусь, ти не сердься на тата!” — вигукнув маленький хлопчик, який нічого не розумів у глибині родинних конфліктів, але намагався заспокоїти старшого чоловіка. — “Ми будемо ловити рибку!”
Богдан мимоволі усміхнувся, хоч і його серце залишалося важким від слів сина. Він взяв Павла на руки, глянув на Владислава, і, не знаходячи більше слів, тільки сказав:
— “Я не знаю, чому ти так говориш, синку. Але я тебе все одно люблю.”
Павло тим часом вже почав знову активно закидати свою вудку, і Богдан знову, на цей раз з надією, зосередився на його щасливому обличчі. Хоча відчував, що між ним і Владиславом зростає стіна, і він не знає, як її зруйнувати.
Того вечора, повернувшись додому, Богдан довго сидів на балконі і дивився на нічне місто, розмірковуючи про слова сина. Він знав, що багато батьків можуть переживати те саме, але це не робило йому легше.
Він відчував себе самотнім у своїй боротьбі. Богдан хотів, щоб Владислав знайшов у собі ту частину батька, яку він бачив у собі сам — відданість, повагу до родини, бажання залишити після себе добрий слід.
Але з кожним днем він усе більше відчував, що син не хоче цього. Богдан був упевнений у тому, що синові соромно за нього. І це було найбільше випробування, яке він мав у житті.
Але, можливо, тільки час зможе змінити щось у їхніх стосунках. І, може, коли Владислав стане старшим, він зрозуміє, чому батько був таким, яким був. Вже тепер Богдан сподівався, що це, зрештою, зміниться.
Олеся Срібна
