Ірина готувалась втретє стати матір’ю. Останній місяць залишався до цієї події. Дитина прийшла до неї пізно, жінці вже сорок шість років. Тому чоловік був проти її появи.
— Богдане, гріх від своєї дитини відмовлятися. Божу кару ніхто не скасовував. – Все повторювала жінка.
Але з появою дитини чоловік навіть повеселішав, хоч спочатку і побурчав:
— Знову дівчинка, цілий бабій батальйон у мене вдома. Але ім’я доньці вибрав сам – Зоряна.
Ірина ніяк не могла оговтатися після появи малечі. Всі чекали, коли вона прийде до тями, але їй стало гірше і жінку забрали до лікарні у район. Наступного дня чоловік поїхав провідати дружину, але йому повідомили, що нічого вдіяти не змогли.
Богдан їхав додому скам’янілий. Село гуло від розмов, народ думав, що тепер буде з малечею. А деякі навіть докоряли жінку, навіщо та в такому віці зважилася на дитину.
Прощання відбувалося важко, доньки плакали, а Богдан стояв темніший за ніч.
Минув місяць, а Богдан ніяк не міг прийняти Зорянку. Все думав, що в усьому винна вона.
— Не любить тато Зорянку. – Розчаровано звернулась молодша сестра до старшої, на що та сказала:
— Думаєш, я її люблю? Вона у нас маму відібрала.
— Та що ти таке кажеш, причому тут вона? – Засуджуючи запитала у неї Люба і на її очах з’явилися сльози.
Чоловік так і не підходив до доньки, тому росла Зорянка під наглядом сестер. Через деякий час він переїхав до іншої жінки, а до доньок відправив свою матір. Та неохоче погодилася, шкода їх було дівчат. Мало того що без мами ростуть, так ще й батьку непотрібні. Бабусі шкода було Любу, дівчинці з хлопцями бігати на побачення вже час, а вона сидить з дитиною.
Якось мати не витримала та поїхала до сина. Невістка зустріла її сама, адже Богдан був на роботі.
— Ось ти скажи мені, Ніно, як ви далі з Богданом збираєтесь жити? – Сердито звернулася бабуся до жінки. – Так і удаватиме, що все нормально? Любка з молодшою в няньках, їй вчитися треба, заміж потім виходити, а вона повинна за сестрою дивитися. Старшій та мала зовсім не потрібна, у неї вже давно своє життя. А мені недовго ще залишилось, і що потім у дитбудинок Зорянку?
Жінка сиділа та слухала зі сльозами на очах.
— Я багато разів казала Богдану, щоб він Зоряну до нас привіз. Своїх дітей у мене немає, то мені маленька дитина була б тільки на радість. Але він все відмовляє. – Засмучено відповіла жінка.
— А ти менше слухай його. Я тобі ось що скажу: ти маєш притиснути чоловіка, а не весь час слухати його. Якщо дозволиш йому так з дітьми обійтися, тобі теж за це відгукнеться.
Почула Ніна свекруху. Поговорила з чоловіком і той погодився навідати дітей.
Зорянка, побачивши тата, розплакалася, а Люба ніяк не могла її заспокоїти.
— Чого це вона? – Запитав чоловік.
— А з того, що злякалася чужого дядька. – Відповіла йому мати.
— А чому це я чужий? – Здивувався він.
— А який же? Дитина тебе не бачила ніколи.
Ця відповідь бабусі ніяк не давала спокою чоловіку. Він всю ніч не міг заснути. Неприємно було йому на душі, що рідна донька його ж незнає.
Наступного дня вирішив він покликати Ніну, познайомити з дітьми.
Жінка вся на голках, нервувала, коли входила на подвір’я, навіть встигла прочитати коротку молитву Богородиці. Переступила через поріг і привіталася. Зорянка несподівано підбігла до Ніни та простягла їй ручки:
— Мамо, – вигукнула маленька, просячи до жінки на руки.
Ніна мало не впала, коліна тремтіли, але вона підняла Зорянку на руки, а та ще й повторила: “Мамо”. – А потім погладила її по волоссю.
Жінка потім тільки дізналася, що маленька тільки це слово вимовляє та всіх мамою кличе. Цій сім’ї ще була надія стати щасливими та виправити свої помилки. Тільки потрібен був час.
