Молодший брат мого чоловіка, Андрій, нещодавно почав зустрічатися з новою дівчиною. Ліля – так її звати. І хоча зустрічаються вони всього пів року, вона вже стала частиною їхньої родини. Чесно кажучи, дивлюся я на них і трохи заздрю. Ні, не тому, що в них все добре, а тому, що вона так легко влилася у цей родинний колектив, куди мене так і не прийняли.
Свекруха моя, пані Галина, одразу взяла Лілю під своє крило.
— Наречена! – казала вона з гордістю своїм подругам на ринку, де купувала овочі для борщу. А ще додавала, з якою повагою та розумінням Ліля до неї ставиться. Дівчина їздить до них на чай, приносить випічку, а одного разу навіть квіти на дачу привезла. Посадила на клумбу і вони так гарно зацвіли.
І кожного разу, коли я чую ці історії про Лілю, щось у мене всередині перевертається.
З сестрою чоловіка, Оленою, у Лілі теж все на “ура”. Вони вже разом пили каву в кав’ярні на Подолі, обговорювали нову колекцію одягу від українського дизайнера та разом вибирали штори у вітальню. Олена навіть спільне фото у рамку поставила, яке підписала “Люблю свою нову подругу”.
І що я можу сказати? З одного боку, я рада, що вони так добре спілкуються. З іншого — коли я згадую наші стосунки, це нагадує мені поїздку на гірках у парку атракціонів. То не те сказала, то не так зробила.
Коли я тільки познайомилася з родиною чоловіка, на мене всі дивилися, як на чужу. Спершу я думала, що все налагодиться, варто тільки трохи зачекати, щоб вони до мене звикли, але так не склалося.
Коли їду до них завжди гостинці купую, а пані Галина мені якось сказала:
— Навіщо ти гроші витрачаєш? Нам нічого твого непотрібно.
Мені так ніяково стало. Я не знала, що відповісти, тому почала виправдовуватися:
— Ну як же, коли йдеш на гостину, завжди потрібно щось купувати.
А пані Ганна додала:
— То не головне, аби ти здоровенька була.
І ніби вона так тонко підходить, ніби нічого такого не говорить, але мені щось погано від того стає.
З кожним роком пані Галина гірше до мене ставиться. Вона не пропускає жодної нагоди сказати щось негативне про мене, навіть перед моїм чоловіком, Ігорем. А коли з’явилася наша донька, я думала, що хоч це змінить ситуацію. Але ні, свекруха просто ігнорувала наші запрошення приїхати в гості, побавити онуку.
Мені справді боляче від того, що відбулося, я завжди хотіла нормальних стосунків у сім’ї. Я мріяла про вечори, коли ми всі збираємося, сміємося та ділимося новинами. Але реальність виявилася зовсім іншою. І тепер я бачу, як Ліля отримує те, чого я так хотіла, і це викликає у мене заздрість.
Пані Галина продовжує розповідати всім своїм сусідам, яка я погана, як я не дозволяю їй бачити онуку. Хоча, чесно кажучи, я б нічого не мала проти, якби вона дійсно захотіла приїхати.
Я не раз пропонувала, щоб вони взяли дочку до себе, але свекруха завжди відмовляється. Говорить, що своїх дітей виховала, їй вистачить. Онуками вона займатися не хоче. Для чого тоді всім розказувати, що я не дозволяю їй бачитися з онучкою?
Це все ніби замкнуте коло. Я стала для них ворогом. Я намагаюся відпустити цю ситуацію. Але як це зробити? Як відпустити образу? Як прийняти те, що мене не люблять, хоча я у цьому не винна? І чи можливо взагалі знайти спільну мову, коли все вже зруйновано?
