Через двадцять років Богдана сиділа у своєму улюбленому кріслі, дивлячись на вітер, що розганяв хмари по безкраєму небі. Вона вже давно звикла до цього дому, до своєї родини, до повсякденних турбот.
Всі ці роки її життя здавалися їй спокійними й зрозумілими, як гармонійно складена мозаїка. Діти виросли, чоловік став для неї справжнім партнером у всьому.
Але цей день мав змінити все. Коли вона відкрила двері, щоб зустріти старих друзів, перед нею стояв він.
Максим. Колишній. Той, кого вона колись кохала, і якого відпустила багато років тому. Богдана не знала, чому він раптом з’явився.
Вона бачила його вперше ще двадцять років тому — і це було дивно. Його лице було майже таким самим, але в очах з’явилися нові відтінки, яким вона не могла б дати визначення.
— Привіт, Богдано. — Його голос звучав так, як вона пам’ятала його багато років тому, але в ньому була якась нова твердість, яка вже не належала тому Максиму, якого вона знала.
Вона не могла приховати здивування. Вона навіть відчувала, як всередині щось почало битися швидше, хоча вона вже давно забула цей знайомий стан. Усе, чого їй хотілося, це відвернутися і забути його. Вона відчувала, як минуле тягне її назад, і хотіла тільки одного — не піддаватися цьому.
— Максим… Я навіть не знала, що ти повернувся до нашого міста, — вимовила вона нарешті, намагаючись зберегти спокій.
— Я приїхав, щоб поговорити з тобою, — промовив він, не зводячи погляду з її обличчя.
Щось у його манері було новим і дивним, від цього він виглядав і справді зовсім іншим. Це більше не був той молодий, амбітний хлопець, заради якого Богдана колись залишила все, чим жила.
Зараз перед нею стояв чоловік середніх років, такий же втомлений від життя, як і вона. Тільки його вибір був інший.
— Що сталося, Максим? Чому ти зараз тут? — спитала вона, намагаючись залишитися холодною і не впасти у пастку емоцій, що вже почали розбурхувати її.
— Я хочу повернути тебе. Ти колись залишила мене, а тепер я готовий забрати тебе назад, — сказав він, і в його словах не було навіть натяку на жарт. Це була серйозна пропозиція.
Богдана застигла. Всі ці роки, навіть коли здавалося, що минуле залишилося позаду, вона ніколи не думала про можливість такого повороту.
І ось тепер він стоїть перед нею, і його пропозиція звучить як шторм, що раптово з’явився на горизонті її життя. Вона відчувала, як її думки метаються у всіх напрямках. Але була одна річ, яку вона знала точно: її відповідь була готова.
— Максим, я… — вона почала, і її голос трохи здригнувся. — Я не можу. Ти ж знаєш, я вже не та. У мене є інше життя. Інша родина.
— І що з того? Ти хочеш сказати, що твоя родина важливіша за те, що ми мали? За те, що було між нами? — його голос став дещо серйознішим, і він ступив кілька кроків до неї.
— Ти не розумієш, — Богдана затремтіла, але змусила себе бути стійкою. — Я не тільки про любов зараз. Я маю чоловіка, дітей. Я не можу просто так залишити їх, бо ти знову з’явився.
Максим знову замовк, і Богдана побачила, як його обличчя затуманюється розчаруванням. Він пішов. Він не повернувся до неї, і навіть не спробував змінити її думку.
Але Богдана була переконана, що все правильно зробила. Вона подивилася на годинник, на який вже довго не звертала уваги. Кілька років тому вона змирилася з тим, що минуле повинно залишитися позаду.
Вона була щаслива з тим, що мала: з чоловіком, який став їй на допомогу не лише як партнер у родинному житті, але й як той, хто розуміє її на глибшому рівні. Її діти стали для неї всім, і вона не могла поставити це під сумнів. Вона вже мала справжнє життя, і не було місця для того, що знову намагалося проникнути в її свідомість.
Ті двадцять років, що минули, були важливими. Вони визначили її теперішнє. Вона мала стосунки, з якими не можна було порівняти старі відносини з Максимом.
Вона не хотіла відступати назад у той час, коли вона була молодою та наївною, що розгубилася в виборі. Вона тепер була зрілою жінкою, яка знала, що дійсно має значення.
Але чому ж він приїхав? Чому після всіх цих років він знову повернувся? Це питання не давало їй спокою, навіть коли вона не могла знайти на нього відповіді.
Вона сіла на диван, і її думки знову повернулися до того, чому вона не була готова до цієї пропозиції. Кожен вибір, який вона зробила за всі ці роки, мав наслідки.
Вона залишила Максима, бо зрозуміла, що цей шлях не був її шляхом. Тепер її серце належало тому, хто поруч із нею — справжньому чоловіку, а не ідеалізованому образу, якого давно не було в її житті. Вона не мала права залишити цей світ, який побудувала з ним і для своїх дітей.
Через кілька днів Богдана зустріла Максима випадково в магазині. Вони не говорили про те, що сталося. Вона подивилася на нього, і зрозуміла, що їхні шляхи дійсно розійшлися багато років тому. Тепер у її житті був тільки один вибір — і це був вибір родини, яку вона створила, і яку не могла залишити заради нікого.
Вони ніколи більше не зустрічалися. І хоч Богдана іноді задавалася питанням, чи був той момент у її житті справжнім випробуванням, вона була впевнена в одному: минуле залишилося позаду, і тепер вона жила по-справжньому.
Віра Лісова
