Ярослав стояв на зупинці, тримаючи в руках знайдений ноутбук. Його погляд був розсіяний, він відчував внутрішню боротьбу. Це був не просто ноутбук — це був шанс, можливість отримати щось значне без жодних зусиль.
Знайшов на вулиці, ніхто не бачив, і навіть якщо б побачили, навряд чи хтось би пішов за ним. Він міг би просто забрати цей ноутбук, перепродати, заробити кілька сотень злотих і не хвилюватися про те, що сталося б далі.
Але щось всередині його кричало, що так робити не можна. «А що якщо це комусь дуже важливо?» — думав Ярослав, проводячи пальцем по металевій поверхні ноутбука.
В його голові виникли сумніви. Чи дійсно правильно було б просто забрати цей предмет і використати його на свій розсуд?
І що буде далі? Що про нього подумають люди? Чи зрозуміють вони, що він зробив правильний вибір, чи буде це просто марною справою його совісті?
Він знав, що в Польщі дуже часто люди схильні поважати чесність. Але багатьом здається, що в житті треба «працювати на себе», а чесність — це наївність, яка може обернутися проблемами. Як би не було, Ярослав довго не міг зрозуміти, як правильно вчинити в такій ситуації.
Але він все ж вирішив піти до знайомого друга, який підробляв у майстерні по ремонту техніки і він точно знав що той йому допоможе. І справді друг зумів розблокувати ноутбук і зайшов. Там вони дізналися хто є власником по фото та й номером телефону, який був також в одній із папок.
Ярослав домовилися про зустріч з Доротою, власницею ноутбука. Коли він повернув їй техніку, вона подякувала і посунула мені в руку двісті злотих.
«Не треба», — тихо сказав чоловік і дав їй банкноти. Потім трохи пошкодував, бо хоч би нову куртку мав.
Через кілька місяців після всієї події проблема ноутбука майже зникла з пам’яті Ярослава. Але кожного разу, коли його старий комп’ютер зависав під час роботи або вимикався без попередження, він думав про новеньке обладнання, яке віддав.
Того ж вечора, коли він намагався впорядкувати свої думки, пролунав дзвінок. Це була Дорота, власниця дорогого ноутбука.
— Пане Ярославе, у мене є незвичайний випадок, — почулася її хвилююча мовна інтонація. — Мій друг працює на телебаченні. Вони готують програму про людей, які знайшли щось цінне і чесно повернули це власникам. Я відразу подумала про вас! Ви ж неодноразово демонстрували таку порядність у житті, і це могло б стати чудовим прикладом для інших.
Ярослав на хвилину замовк. Його серце затремтіло від несподіваності. Він відразу згадав той самий ноутбук, який залишався у нього в руках, і його сумніви почали набирати обертів. «Але ж я зробив правильно, чи не так? Я ж повернув цей ноутбук тому, кому він належав. Я чесний!»
— Добре, Дорото, — відповів він. — Я згоден взяти участь. Якщо це дійсно може допомогти людям зрозуміти, що чесність має значення, то я не проти.
Пройшло кілька днів, і ось Ярослав уже сидів перед камерою на знімальному майданчику. Він розповідав про те, як знайшов ноутбук на зупинці, як довго розмірковував, що з ним робити, і як, зрештою, вирішив повернути його власнику.
Дорота сиділа поруч, і на її обличчі грала усмішка. Вона була щаслива, що його історія стане частиною телевізійної програми, яка повинна була вразити багатьох людей і показати, як важливо бути чесним.
Ярослав повернувся додому з почуттям виконаного обов’язку. Він навіть подумав, що, можливо, його вибір надихне інших на чесність, і це допоможе змінити деякі погляди на світ.
Але, коли Ярослав поділився з родиною та друзями своєю історією, реакція була зовсім іншою, ніж він очікував. Спочатку, його дівчина Настя, висловила свою підтримку.
— Це був хороший вчинок, — сказала вона. — Ти правильно зробив. Я дуже пишаюся тобою.
Але от коли вони сіли з друзями за вечерею, один з них, Роман, розсміявся:
— Ярославе, ти що, справді повернув той ноутбук?! Ти навіть не уявляєш, скільки можна було б заробити на ньому! Можна було б його продати, купити що-небудь собі на ці гроші. А ти так… наївно повернув. Чесність у Польщі не працює, я тобі кажу.
Інші друзі теж почали жартувати:
— Ну, ти ж не дитина, щоб вірити в ці ідеали. Всі так роблять. І ніхто ж не оцінить твою чесність.
Ярославу стало прикро. Спочатку він не міг повірити, що його близькі можуть так відреагувати. Вони навіть не намагалися зрозуміти його мотиви. Це стало для нього справжнім потрясінням.
— Я зробив так, як вважав правильним, — сказав він тихо, але твердо. — Я не можу бути людиною, яка просто псує все навколо, коли є шанс зробити правильний вчинок.
Але його слова здавалися безсилі перед цією хвилею скептицизму та іронії. Він провів кілька днів у роздумах. Якби він не повернув ноутбук, що б сталося?
Напевно, ніхто б не дізнався, і він би все одно жив так, як живе, але з відчуттям внутрішнього комфорту і виправданості своїх вчинків.
Але його рішення було не про гроші. Він не став скупити собі якусь короткострокову вигоду. Він вибрав довготривалий шлях — шлях честі. І хоча його сім’я та друзі могли вважати його наївним, Ярослав залишався переконаним, що вчинок, яким він пишався, був вірним.
Через деякий час в ефір вийшла програма, і Ярослав побачив свою історію на великому екрані. І хоча це не змінило його життя кардинально, він все ж відчував певне задоволення від того, що хтось у світі побачив цей приклад чесності.
І хоч, можливо, його вибір і залишався для багатьох дивним або навіть неправильним, Ярослав тепер був спокійний із собою. Він розумів, що іноді правильність вчинку не вимірюється одразу вигодою чи популярністю.
Найголовніше — залишатися вірним своїм принципам, навіть якщо навколо з тебе сміються.
Олеся Срібна
