У нас у сім’ї завжди гостро стояло питання, яке ніхто не наважувався озвучити. Воно висіло у повітрі, мов важка хмара, що обіцяла грозу. І одного разу ця хмара таки прорвалася. Родичі чоловіка зібралися у Карпати, забравши з собою лише внучок. Нашого сина ж навіть не запросили. Причина була проста й болюча водночас: “Він же не самостійний, з ним доведеться панькатися.” Ті слова впали на нас, мов крижаний дощ, залишаючи тільки холодний слід.
Я стояла біля вікна, дивлячись на затихлу вулицю, де падав перший сніг, і думала: невже їхнє ставлення до нашого сина настільки байдуже, що вони навіть не хочуть подарувати йому кілька днів у горах? Він так мріяв про цю подорож, про ті високі вершини, про казкові ліси, де зима розмальовує дерева білими візерунками. Ми цього року так і не змогли нікуди поїхати через роботу.
Ця подорож у Карпати стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння. Усі ті моменти, коли вони приносили нашому сину іграшки чи пінетки “після внучок” тепер здавалися лише тінню справжньої проблеми. Але ж як можна пояснити дитині, що родичі не хочуть з ним возитися, бо він “не самостійний”? Як знайти потрібні слова, щоб вберегти його від образи нерозуміння?
Коли з’явився наш син, я, звісно, була на сьомому небі від щастя. Тільки-но ми повернулися додому з лікарні, як моя мама прийшла з цілою горою подарунків: новенькі пелюшки, іграшки та безліч дрібничок, що могли знадобитися. Вона просто світилася, кожним своїм рухом показуючи, наскільки важливий для неї онук. Чоловік теж був щасливий, хоча, коли побачив перший подарунок від своїх батьків, щось у ньому зламалося.
— Ну це й усе, що вони змогли вигадати? — зітхнув він, розгортаючи пакунок. Усередині лежали рожеві пінетки, які, схоже, залишилися від їхніх внучок. І ще якась іграшка, яка явно вже пройшла не через одні дитячі руки.
— Нічого, головне, що нам разом добре, — спробувала я його втішити, хоча на душі було гірко. Хіба це нормально? Чи це я просто надто чутлива?
Час минав і ми потроху звикали до нашого нового життя. Та тільки от родичі чоловіка не виявляли великого бажання брати участь у вихованні онука. Можливо, вони просто не були готові до цього, або їм було незручно, але факт залишався фактом: на більше ніж пару годин у тиждень вони малюка не брали.
Тим часом свою внучку, ту саму, від якої, ймовірно, залишилися ті пінетки, вони пестили й плекали від самого народження. Коли я побачила, як вони з нею бавляться, як глядять її золотаве волосся й пригортають до себе, в серці защеміло. Чи не заслуговує наш син на таке саме ставлення?
Моя мама тим часом забирала малого на довгий час — то на кілька тижнів, то навіть на місяць чи півтора. Ми з чоловіком могли відпочити, видихнути, знайти час одне для одного. Мамі було все одно, скільки зусиль це вимагало, головне — провести час з онуком.
Та ось настає чергова поїздка до родичів чоловіка. І кожного разу одне й те саме: ніяких символічних подарунків чи смаколиків для онука. Вони могли піднести щось із тієї ж дбайливо збереженої колекції “після внучок”, але й цього не було. У квартирі — всюди портрети внучок: на стінах, на поличках, навіть на холодильнику, а нашого сина ніби й не існує в їхньому світі.
— Ти бачив, як вони дивляться на нього? Як на чужого, — прошепотіла я одного вечора, коли ми повернулися додому після чергового візиту. Чоловік мовчав, його очі втупилися в підлогу.
— Мені теж це неприємно, — нарешті зізнався він. — Я відчуваю, що наш син для них не важливий.
І ось так було з усіма його родичами, крім однієї двоюрідної сестри. Вона, на відміну від інших, завжди пам’ятала про Дні народження, приносила подарунки, хоча б маленькі, але від щирого серця.
Одного разу я вирішила поговорити з чоловіком відверто.
— Ти знаєш, я більше не можу удавати, що все нормально, — почала я, намагаючись стримати сльози. — Наш син заслуговує на більше, на краще. Ми з тобою вдвох боремося за його щасливе дитинство, а навколо нас — суцільна байдужість.
— Я знаю, — зізнався він і в його голосі вперше за довгий час прозвучала твердість. — Мені теж шкода, що нашого сина ніби не існує для них.
— То що ми будемо робити? — я глянула йому в очі, шукаючи відповіді.
Ми знали: змінити їхнє ставлення ми не зможемо. Але залишалося одне запитання, яке не давало спокою: як навчити нашого сина не перейматися тим, що його рідні такі байдужі до нього? Як виростити його таким, щоб він не зламався під вагою цього нерозуміння й холоду?
