Катерина сиділа на кухні, заклавши руки на коліна, і дивилася, як її чоловік Антон, разом з кількома друзями, розбирає стару кахельну піч.
Чула, як вони обережно знімали шматки плитки, один за одним, як кахель розколювався під молотком і відлітав від стіни, звільняючи простір для чогось нового.
— “Катю, ти там нормально?” — прозвучав голос Антона з іншої кімнати, а його обличчя виглядало захопленим, немов це був якийсь цікавий процес, важливий для нього.
Катерина, як і завжди, посміхнулася, хоча всередині її все кипіло. Вона спробувала не показувати, як сильно це її турбує. Це не була просто стара піч, яку можна було легко замінити.
Це було щось більше. Це була частина її родинної історії, частина її минулого. Піч, прикрашена витонченим орнаментом, була з того часу, коли її батьки переїхали до цього дому.
Батько завжди говорив, що цей кахель – це спадщина, яка принесе теплоту і затишок їхній родині. І ось тепер Антон, її чоловік, вирішив, що їй більше не місце в їхньому домі.
— “Катю, це буде виглядати набагато краще! Ми встановимо камін, більше місця буде, і все буде сучасно!” — казав він, коли вона запитала його про свої сумніви. — “Нам треба змінюватися!”
Але її серце не відчувало цього прогресу. Як тільки він і його друзі почали розбирати піч, Катерина відчула, ніби шматок за шматком зникає частина її минулого, частина того, що робило її домівку таким особливим місцем.
це було не просто піч. Це були спогади, які вона накопичувала все своє життя: тут вона маленькою грала з батьками, тут у вечірні години збиралися вони разом. Тут стояли її перші іграшки, сюди приходили друзі і дарували їй подарунки на день народження. Піч була не просто елементом інтер’єру — це була частина її дитинства, частина її самої.
І тепер, коли її чоловік, заради якихось модних тенденцій, без сумнівів вирішив, що це більше не має значення, Катерина відчувала себе розгубленою та самотньою.
Антон, звичайно, не розумів, чому вона так переживає. — “Ти застрягла у минулому, Катю, усе має змінюватися. Це ж ми будуємо наше майбутнє!” — сказав він.
Катерина могла тільки мовчки дивитися на нього. Їй важко було прийняти його слова. Вона зрозуміла, що для нього це просто частина ремонту, частина плану з покращення умов життя. Але для неї це було більше. Це був символ змін, яких вона не хотіла.
— “Ти не розумієш, що це важливо для мене?” — запитала вона тихо, намагаючись не бути голосною.
Антон не звернув уваги на її слова. Він був зайнятий, а його друзі сміялися, розмовляли про те, як буде виглядати камін. Катерина стояла на місці, не знаючи, що робити.
Вона не могла просто стояти і спостерігати за тим, як її спогади руйнуються. І водночас, вона не знала, як змусити Антона зрозуміти, чому це так важливо для неї. Всі ці роки він ніколи не розумів її, її прив’язаність до старих речей, її потребу зберегти хоча б маленьку частину того, що вона любила.
— “А якщо це вже не повернути?” — подумала вона про себе, коли побачила, як остаточний шматок плитки злетів з місця, залишивши тільки голу стіну.
Після того, як піч була розібрана, Катерина на деякий час залишила кімнату, пішла на кухню. Її руки були тремтячі, і вона не могла зрозуміти, що сталося з її життям.
Як так сталося, що чоловік, з яким вона була разом стільки років, не бачить важливості в тому, щоб зберегти те, що було для неї цінне?
І чи це все просто про бажання «покращити» життя, чи це щось глибше? Що з того, що вони виглядатимуть сучасно, якщо вона втратить те, що робило їхній дім особливим?
Антон не бачив, як сильно це її турбує. Вони продовжували обговорювати деталі ремонту, але Катерина відчувала, як її душа все більше віддаляється від того, хто був поруч.
— “Ти не можеш зрозуміти, що для мене це не просто піч?” — сказала вона, не витримавши. — “Це моє дитинство, це мої спогади! Як ти міг так просто їх знищити?”
Антон зупинився, поглянув на неї і знизав плечима: — “Я не знаю, що тобі сказати, але це ж просто піч, Катю. Не треба так переживати.”
Він не розумів, і, мабуть, не збирався розуміти. Це був лише один з багатьох моментів, коли він не ставився до її почуттів серйозно. Катерина стояла там, серед порожньої кімнати, що тепер виглядала як місце, де все старе було змінено.
Це не просто про піч. Це було про щось більше. Про їхні стосунки, про те, як вона відчувала себе незрозумілою для нього, як її потреби і бажання не враховуються в їхньому спільному житті.
— “Це не тільки піч, Антоне. Це я,” — сказала вона, глухо і тихо, і в її голосі було відчутно, як сильно вона була розчарована.
І хоча ремонт тривав, і кімната поступово наповнювалася новими предметами, Катерина знала, що цей момент залишиться з нею назавжди.
Кожен шматок, який зник з цієї кімнати, був не лише матеріальним, а й емоційним. Її спогади про дитинство, її зв’язок із минулим — усе це стало частиною її суму. І тепер, коли старе зникло, її серце теж стало порожнім.
Автор: Галина Червона
